Хрестоносці - Сторінка 99

Води!

— Господи милостивий!

І Збишко вискочив з хати. Перед дверима, він натрапив на старого Мацька, який саме йшов довідатись, що там робиться, і, кинувши на ходу одне слово: "Води!" помчав до струмка, що плинув недалеко Серед заростей і моху.

За хвилину Збишко повернувся з повним кухлем і подав його Данусі; вона почала жадібно пити. Мацько, який перед тим увійшов до хати, подивився на хвору і спохмурнів.

— Що в неї — гарячка? — спитав він.

Так! — простогнав Збишко.

Вона розуміє, що ти говориш?

Ні.

Старий нахмурив брови, потім став чухати потилицю.

— Що ж його робити?

— Не знаю.

— Єдина тільки є рада...— почав Мацько.

Але в цю мить Дануся перебила його. Напившись води, вона втупила в нього свої, розширені від гарячки очі і сказала:

— І вам я нічим не завинила. Майте ж змилування!

— Я маю над тобою змилування, моя дитино, і бажаю тобі тільки добра,— зворушено відповів старий рицар.

Потім він звернувся до Збишка:

— Слухай! Не варто залишати її тут. Коли її обвіє вітер та обігріє сонце, то, може, їй стане легше. Не втрачай, хлопче, розуму, а бери дівчину в ті самі ноші, в яких її везли, або на сідло, і в дорогу! Розумієш?

Сказавши це, він вийшов з хати, щоб дати останні розпорядження, але, глянувши поперед себе, став, як укопаний.

Сильний піший загін, озброєний списами і бердишами, з чотирьох боків стіною обступив хати, смолярні й поляну.

"Німці!" подумав Мацько.

І жах сповнив його душу. Він умить вхопився за руків'я меча, зціпив зуби і стояв, схожий на дикого звіра, якого несподівано оточила зграя собак і який готується до відчайдушної оборони.

Тимчасом від смолярної купи до нього йшов велетень Арнольд з якимось другим рицарем і, наблизившись, сказав:

— Колесо фортуни швидко обертається. Був я ваш бранець, а тепер — ви мої.

Сказавши це, він погордливо глянув на старого рицаря, немов на якусь нижчу істоту. Арнольд не був ні злим, ні жорстоким, але мав притаманну всім хрестоносцям властивість: в нещасті вони були згідливі, а коли відчували за собою більшу силу, не могли вгамувати безмежної пихи до переможених.

— Ви — бранці! — погордливо повторив він. Старий рицар похмуро глянув навколо, В грудях його билося не тільки не полохливе, а аж надто відважне серце. Коли б він був у панцері й на бойовому коні, коли б поруч з ним був Збишко та коли б у них були в руках мечі, сокири або оті страшні "дерева", якими так вправно орудувала тодішня польська шляхта, він, можливо, спробував би пробитись крізь стіну списів і бердишів. Але Мацько стояв перед Арнольдом піший, сам один, без панцера, і, побачивши, що слуги вже покидали зброю, та подумавши, що Збишко сидить у хаті коло Данусі зовсім безоружний, зрозумів: виходу ніякого нема.

І він повільно витягнув з піхов меч і кинув під ноги тому рицареві, котрий стояв коло Арнольда, Незнайомий рицар не менш пиховито, ніж Арнольд, але люб'язно заговорив хорошою польською мовою:

— Як вас звати, пане? Якщо ви дасте мені слово, я не наказуватиму вас в'язати, бо бачу, що ви пасований рицар і по-людськи обійшлися з моїм братом.

— Слово! — відповів Мацько.

Назвавши себе, він запитав, чи вільно йому буде увійти до хати й попередити небожа, "аби не вчинив чогось шаленого". Діставши дозвіл, Мацько зник за дверима, а через деякий час вийшов з мізерикордією в руці.

Мій небіж не має при собі навіть меча,— сказав він,— і просить дозволу залишитись коло своєї дружини, поки ви не рушите в дорогу.

Нехай залишається,— сказав Арнольдів брат,— я пошлю йому їжу й питво, бо в дорогу ми рушимо не зараз, тому що люди потомлені, та й самим нам треба підживитись і спочити. Просимо й вас, пане, до компанії.

Вони повернулися й пішли до того самого багаття, біля якого Мацько провів ніч, але чи то через пиху, чи через властиву хрестоносцям нечемність вони пішли попереду, дозволяючи Мацькові йти позаду. А він, як чоловік бувалий і в усьому досвідчений, запитав:

— Просите, пане, як гостя чи як бранця?

Брат Арнольда засоромився, спинився і сказав: — Пройдіть наперед, пане.

Старий рицар так і зробив, але, щоб не вражати самолюбства людини, від якої могло багато залежати, сказав:

— Видно, пане, що ви не тільки знаєте різні мови, а й додержуєте правил чемності.

Арнольд, який розумів лише деякі слова, спитав: — Вольфгапг, про що йдеться, що він говорить?

— Слушно говорить! відповів Вольфганг, якому, видно, приємно було чути Мацькові слова.

Вони сіли коло багаття, куди їм принесли їсти й пити. Мацькова наука не пішла в ліс — Вольфганг частував його першого. Старий рицар довідався з розмови, яким чином вони з Збишком опинилися в пастці. Вольфганг, менший брат Арнольда, вів з Члуховського замка загін піхоти до Готтесвердера проти бунтівниківжмудинів. Але вони йшли з далекої комтурії і не могли наздогнати кінноти. А Арнольд не чекав їх, знаючи, що по дорозі зустріне інші загони піхоти з близьких до литовської границі міст і замків. Через те менший брат відстав на кілька денних переходів і саме перебував на дорозі навпроти смолярні, коли орденська служка, що втекла вночі, повідомила його про пригоду, яка спіткала його старшого брата. Арнольд вислухав це оповідання, повторене йому по-німецьки, задоволено усміхнувся й заявив, що сподівався на такий кінець.

Але хитрий Мацько, який намагався знайти вихід з усякого становища, подумав, що йому вигідно здобути прихильність німців, і сказав:

— В неволю потрапити завжди тяжко, але я дякую богові, що потрапив саме в ваші, а не чиїсь інші руки, бо вірю, що ви справжні рицарі й додержуєте правил честі.

Вольфганг приплющив очі й кивнув головою, правда, досить гордо, але з явним задоволенням. А старий рицар говорив далі:

І як ви добре знаєте нашу мову! Видно, бог наділив вас здібностями до, всього!

Я знаю вашу мову тому, що в Члуховїй люди говорять по-польськи, а ми з братом уже сім років служимо у тамтешнього комтура.

Аз часом і самі посядете його місце! Інакше не може бути... От ваш брат не говорить так по-нашому.

Розуміє трохи, але не говорить. Брат сильніший за мене, хоч і я не з миршавих, але він не такий бистрий на розум.

— Та ні! Він зовсім не дурний! — сказав Мацько.

— Вольфганг! Що він каже? — знов запитав брата Арнольд.

— Хвалить тебе, — відповів Вольфганг.

— Звісно, що хвалю,— додав Мацько,— бо він справжній рицар, а це головне! Скажу вам щиро, що сьогодні я хотів відпустити його на слово, нехай би собі їхав, куди хотів, а з'явився б хоч би й через рік. Адже так воно серед пасованих рицарів ведеться.

І почав пильно дивитися Вольфгангові в очі, але той скривився і сказав: • . і

— Можливо, і я відпустив би вас на слово, якби ви

не допомагали поганським собакам проти нас.

— Це неправда,—відказав Мацько..

І знову почалась така гостра суперечка, як учора з Арнольдом. Проте сьогодні старому рицареві було трудніше, бо Вольфганг і справді був розумніший за свого старшого брата. В усякому разі від цієї суперечки була хоч та користь, що й менший довідався про всі щитнииські злочини, ламання присяги та зради, а заразом; і про долю нещасної Данусі. Вольфганг нічого не міг заперечити проти всіх цих підлот, які йому кидав в обличчя Мацько, і мусив визнати, що помста була справедлива і що польські рицарі мали право діяти так, як діяли. Нарешті він сказав:

— Клянусь благословенними кістками святого Ліберія! Не мені жаліти Данфельда. Казали про нього, ніби він займався чорною магією, але міць і справедливість божа дужчі за чорну магію! Щодо Зігфріда, то не знаю, чи й він служив дияволові, але за ним не поженуся, по-перше, тому, що у мене нема кінноти, а подруге, коли він, як кажете, замучив цю дівчину, то бодай він ніколи не вирвався з пекла! Вольфганг перехрестився й додав:

— Господи, поможи мені й під час смерті!

— А як же буде з цією нещасною мученицею? — запитав Мацько.— Невже не дозволите її одвезти додому? Невже вона має конати в ваших підземеллях? Згадайте про гнів божий!..

Мені нема ніякого діла до жінки,— різко відповів Вольфганг,—Нехай один з вас одвезе її до батька, аби тільки потім з'явився; але другого не пущу.

А коли б я поклявся честю і списом святого Георгія?

Вольфганг завагався, бо це була страшна клятва, але в цей час Арнольд запитав утретє:

— Що він каже?

І довідавшись, про що йдеться, став запально й грубо заперечувати проти звільнення обох на слово. У нього були для цього свої міркування: вїн був переможений у великій битві з Скірвоїллом, а в поєдинку — й оцими двома польськими рицарями. Як солдат, він також знав, що братова піхота тепер мусить повернутись до Мальборга, бо йти на Готтесвердер після загибелі попередніх загонів було однаково, що йти на знищення. До того ж, він знав, що йому доведеться відповідати перед магістром і маршалком, і розумів, що менше зазнає сорому, коли покаже хоч одного значного бранця. Один рицар, якого можна показати живим, важить більше, ніж оповідання про те, що два таких взято в неволю.

Прислухавшись до хрипливого крику і прокльонів Арнольда, Мацько одразу зрозумів: треба брати, що дають, бо більше він нічого не доб'ється, і сказав Вольфгангові:

— Прошу вас, пане, ще про одне: мій небіж, напевне, сам зрозуміє, що йому доведеться залишитися з дружиною, а мені з вами. Але про всяк випадок дозвольте повідомити його, що про це нема чого сперечатись, бо така ваша воля.

Гаразд,— мені однаково,— відповів Вольфганг.— Але давайте поговоримо про викуп, що його ваш небіж має привезти за себе й за вас, бо від цього залежить усе.

Про викуп? — запитав Мацько, який волів би відкласти цю розмову надалі.—Хіба у нас мало часу попереду? Коли маєш діло з пасованим рицарем, то слово його важить стільки, скільки й готівка, а щодо ціни можна здатися на совість. Приміром, ми під Готтесвердером взяли в неволю значного вашого рицаря, одного такого пана де Лорша, і небіж мій (він його захопив) пустив його на слово, зовсім не умовляючись про ціпу.

Ви взяли пана де Лорша? — швидко запитав Вольфганг.— Я його знаю. То знатний рицар. Але чому ж ми не зустріли його по дорозі?

Бо він, мабуть, поїхав не в цей бік, а до Готтесвердера або до Рагнети,—відказав Мацько..

То багатий і знатного роду рицар,— повторив Вольфганг.— Ви добре на ньому заробите! Добре також, що про нього згадали, тепер я й вас за дещицю не пущу.

Мацько прикусив вуса, але гордо підвів голову і сказав:

— Ми й без цього знаємо, скільки варті.

— Тим краще,— сказав молодший фон Баден.