Хрестоносці - Сторінка 114

Приграничні комтури наказують їм ходити в наші краї розбоєм, і не один з них поліг та не одного наші схопили. Але тут уже люди дізналися про угоду між королем і магістром із самого ранку стали приходити до нас повідомляти імена полонених, які. наш писар заводив у список. Насамперед прийшов тутешній бондар, заможний городянин, німець, який має свій будинок у Мальборзі. Після всього він сказав нам так: "Коли б я міг прислужитися чим-небудь вашому королю і королівству, то не тільки майно, а й голову віддав би". Я відправив його, гадаючи, що то юда. Але потім приходить світський ксьондз з-під Оливи, просить про брата й каже так: "Чи це правда, пане, що ви підете на наших прусських владарів війною? Бо мусите знати, що весь тутешній народ, коли проказує з молитви слова: "Хай прийде царство твоє", то має на думці вашого короля". Були потім з просьбою за своїх синів два шляхтичі, які сидять на денних землях коло Штума, були купці з Гданська, були ремісники, був один, котрий виливає в Квідзині дзвони, було багато різних людей, і всі говорили те саме.

Тут пан з Машковиць замовк. Він устав, виглянув за двері, чи ніхто не підслухує, і, повернувшись, докінчив трохи стишеним голосом:

— Я довго розпитував про все. Хрестоносців ненавидять у всій Пруссії і князі, і шляхта, і городяни, і кмети. І ненавидить їх не тільки той народ, що говорить нашою або прусською мовою, а навіть німці. Хто змушений служити, той служить, але кожному чума миліша за хрестоносця. Он воно як...

— Так, але яке це має відношення до могутності хрестоносців? — занепокоєно спитав Мацько.

Зиндрам провів рукою по своєму могутньому лобі, трохи подумав, ніби шукаючи порівняння, нарешті усміхнувся й запитав:

Ви билися коли-небудь на герці?

Звичайно, і не раз,— відповів Мацько.

— То як ви гадаєте: чи не звалиться з коня при першій же сутичці хоч би й найдужчий рицар, у якого підрізані попруги й стремена?

Звісно, що звалиться!

Ну, от бачите: Орден і є такий рицар.

— Їй-богу! — вигукнув Збишко.—Мабуть, і в книжці луччого не вичитаєш!

А Мацько аж схвилювався і сказав трохи тремтячим голосом:

— Бог вам віддячить. На вашу голову, пане, зброяреві, певно, доводиться робити окремий шолом, бо готового на неї ніде не знайдеш.

XXXV

Мацько і Збишко збиралися виїхати з Мальборга негайно, але того дня, коли Зиндрам з Машковиць так підбадьорив їх, вони не виїхали, бо в Високому замку на честь послів і гостей був влаштований обід, а потім вечеря, куди як королівський рицар був запрошений Збишко, а разом з ним і Мацько. Обід відбувався в вузькому колі запрошених, в пишній головній трапезній з десятьма вікнами й радіальним склепінням, яке, в результаті незвичайного архітектурного задуму, трималося тільки на одній колоні. Крім королівських рицарів, з іноземців за столом були тільки граф швабський та граф бургундський, котрий хоч і був підданим багатих владарів, приїхав, однак, позичати від їх імені в Ордену гроші. З місцевих поруч з магістром сиділи чотири сановники, прозвані стовпами Ордену, — великий комтур, роздавач милостині, одежничий і підскарбій. П'ятий стовп, тобто маршалок, перебував у той час у поході проти Вітольда.

Незважаючи на те, що Орден виконував обітницю убогості, їли з золотого й срібного посуду, а запивали мальвазією, тому що магістр хотів засліпити блиском польських послів. Страв було дуже багато, і частували послів старанно, проте всі почували себе зв'язаними через те, що трудно було підтримувати розмову, а до того ж треба було зберігати серйозність. Натомість вечеря в величезній орденській трапезній (Convents Remter) була набагато веселіша, тому що на неї зібрався увесь конвент і всі ті гості, котрі не встигли ще вирушити з військом маршалка проти Вітольда. Веселощів не порушила жодна суперечка, жодна сварка. Правда, іноземні рицарі, знаючи, що їм колись доведеться зіткнутися з поляками, дивилися на них неприязно, але хрестоносці заздалегідь попередили їх і дуже просили поводитись спокійно, щоб в особі послів не образити короля й ціле королівство. Проте хрестоносці не могли обійтися без підступу навіть у цьому попередженні, наполягаючи на запальності поляків: "За кожне необережне слово вони одразу вирвуть бороду або штрикнуть ножем". І гості були потім здивовані добродушністю Повали з Тачева і Зиндрама з Машковиць, а догадливіші зміркували, що не звичаї польські брутальні, а язики хрестоносців злостиві й отруйні.

Декотрі гості, що звикли до витончених розваг при західних дворах, лишилися не дуже високої думки про смаки самих хрестоносців, бо оркестр на цій учті грав надто гучно, шпільмани співали непристойних пісень, блазні говорили грубіянські дотепи, ведмеді й босі дівки танцювали незграбно. А коли гості стали дивуватися з присутності в Високому замку жінок, виявилось, що ця заборона вже давно не виконується і що сам великий Вінріх Кніпроде свого часу танцював тут з прегарною Марією фон Альфлебен. Брати пояснювали, що жінки в замку не можуть лише проживати, але приходити до трапезної на учти їм дозволяється, і що минулого року дружина князя Вітольда, яка мешкала в оздобленій з королівською пишністю старій гарматні на Підзамчі, щодня приходила сюди грати в золоті шашки, які їй потім подарували.

Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:

— Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,

і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:

— Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.

— Які саме? — спитав польський рицар.

— Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.

— Дійсно так! — загукали брати.

Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про "вежу, повну золота", якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:

— Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: "Я маю чим перемогти твого короля!" А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: "Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо..." І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...

— А що таке Гундсфельд? — разом запитало кільканадцять рицарів.

— Гундсфельд,—спокійно відповів Зиндрам,— це таке поле, на якому не встигали загрібати німців, тому їх кінець кінцем загрібали собаки.

Почувши таку відповідь, і рицарі, й орденські брати розгубились і не знали, що відповісти. А Зиндрам з Машковиць ніби на закінчення додав:

— Золотом проти заліза нічого не вдієш.

— Ого! — вигукнув магістр.— Залізо якраз і є наш другий спосіб. Ви бачили, ваша честь, на Підзамчі зброярські майстерні? Там молоти день і ніч кують такі панцери й мечі, яких не знайдете ніде в світі.

У відповідь на це Повала з Тачева простягнув руку на середину стола, взяв тесака на лікоть завдовжки й на півп'яді завширшки, яким розрубували м'ясо, і легко, ніби пергамент, згорнувши його в трубку, підняв угору, щоб усім було видно, і. подав магістрові:

— Якщо й мечі ваші з такого заліза,—сказав він,— то небагато ви ними докажете.

Він задоволено усміхнувся, а духовні й світські рицарі повставали з своїх місць, підбігли юрбою до великого магістра і стали передавати один одному згорнутий в трубку тесак. Але ніхто нічого не сказав, бо серця їхні здригнулися перед такою силою.

— Клянусь головою святого Діборія! — кінець кінцем,вигукнув магістр.— У вас, пане, залізні руки.

А бургундський граф додав:

І з луччого, ніж це, заліза. Він так скрутив тесака, наче той зроблений з воску.

І навіть не почервонів і жили йому не набрякли!— вигукнув один з братів.

Це через те, що наш народ простий,— відповів Повала.—Він не знає таких достатків і вигід, які я тут бачу, тому загартований.

Тут до нього підійшли італійські І французькі рицарі й заговорили з ним своїми дзвінкими мовами, про які старий Мацько говорив, що вони схожі на бряжчання олов'яних мисок. Рицарі захоплювались його силою, а він цокався з ними келихом і відповідав:

— У нас на бенкетах часто роблять такі речі, а як трапиться невеликий тесак, то його й деякі дівки згинають.

Але німцям, які любили хизуватися перед іноземцями своїм зростом і силою, було соромно, їх поривала злість, тому старий Гельфенштейн крикнув через весь стіл:

— Це ганьба для нас! Брате Арнольде фон Баден, покажи, що й наші кості не з церковних свічок! Дайте йому тесак!

Слуги зараз же принесли тесак і поклали перед Арнольдом, але він чи то розгубився перед стількома свідками, чи справді мав менше, ніж Повала, сили в пальцях, бо зігнув тесак тільки наполовину, а скрутити не здолав.

І не один з іноземних гостей, яким хрестоносці досі нашіптували, що взимку буде війна з королем Ягеллом, глибоко задумався й тепер пригадав, що зима в цій країні дуже люта і що краще було б повернутись, поки не пізно, під лагідніше небо, до рідного замка.

І дивно було, що таке спадало їм на думку в липні, в чудову погоду і спеку.

XXXVI

В Плоцьку Збишко й Мацько не застали князівського двору, бо князь з княгинею і вісьмома дітьми на запрошення княгині Ганни Данути поїхали в Черськ. Від єпіскопа вони дізналися про Ягенку, що вона мала залишитись у Спихові коло Юранда аж до його смерті. Це було якраз до речі, бо вони й самі хотіли їхати до Спихова. Мацько всіма способами вихваляв Ягенку, яка замість їхати в Черськ, де не бракувало всіляких розваг і танців, поїхала до вмираючої людини, котра не була їй навіть родичем.

— Може, вона зробила це й тому, щоб не розминутися з нами,— сказав старий рицар.— Я давно вже не бачив її і радий буду побачити, бо знаю, що дівчина зичить мені добра. Мабуть, виросла і стала ще краща, ніж була.

А Збишко сказав:

Вона дуже змінилася.