Хрестоносці - Сторінка 116

Кажу, такий чоловік, що не тільки б не ховався від німців, а сам би їх шукав. Отже, я думаю, що Глава, наприклад, якраз був би таким...

Дивіться, як вона радить! — сказав Мацько, якому, незважаючи на всю його любов до Ягенки, не хотілося, щоб у таку важливу справу встрявала жінка, та ще незаміжня.

Але чех устав з ослона і сказав: — Бог свідок, що я хотів з паном Збишком іти на війну, бо ми вже разом з ним намолотили чимало німців, і ще б потрудилися... Та коли треба зоставатись тут, то я зостався б... Толіма мій друг, і він мене знає... Німецька границя поруч, то й що з того? Тим краще! Побачимо, кому першому сусідство в печінки в'їсться! Не я їх, а вони мене нехай бояться. І не дай бог, щоб я чимось зашкодив вашим милостям у господарстві або собі щось загарбав! У цьому за мене може поручитися панянка, вона знає, що мені краще сто разів щезнути, ніж кліпати перед нею очима... На господарюванні знаюся стільки, скільки надивився на нього в Згожелицях, але думаю так, що тут більше треба орудувати сокирою й мечем, ніж плугом. Все це мені якраз до душі, тільки, знаєте... коли тут зоставатись...

— То що? —запитав Збишко.—Чого ти тягнеш? Глава зовсім збентежився і, заїкаючись, вів далі:

Коли панянка поїде, то з нею поїдуть усі. Воювати — добре, і господарювати теж, але самому якось... без ніякої помочі... Дуже б мені тут було нудно без панянки і без... того... щось я хотів сказати... панянка ж не сама їздила по світі... і якби мені тут ніхто не допоміг... то не знаю!..

Про що цей хлопець говорить? — спитав Мацько.

От ви й розумні, а не догадуєтесь,—відповіла Ягенка.

— А що хіба?

Замість відповіді Ягенка звернулася до зброєносця:

— А якби з тобою зосталася Ганнуля Сецехівна — витримав би?

Почувши це, чех так гепнувся їй до ніг, що з долівки аж курява встала.

— Я і в пеклі з нею витримав би! — вигукнув він, обіймаючи її ноги.

Почувши цей вигук, Збишко здивовано глянув на зброєносця, бо досі нічого не знав і ні про що не догадувався. А Мацько дивувався в душі з того, скільки важить жінка в усіх людських справах і як через неї будь-яке діло може або вдатися, або розладнатися.

— Слава богу,— буркнув він,— що вони вже мене не цікавлять.

Ягенка звернулася до Глави:

— Тепер нам треба тільки знати, чи й Ганнуля з тобою витримає.

І вона покликала Сецехівну. Та, мабуть, знала або догадувалась про все, бо увійшла з опущеною головою і затулила рукою очі, так що видно було тільки проділ у її білявому волоссі, ще яснішому від сонячного проміння. Спочатку спинилася в дверях, потім підбігла до Ягенки, впала перед нею навколішки і сховала обличчя в зборках її спідниці.

А чех також став поруч з нею на коліна і промовив до Ягенки:

— Благословіть нас, панянко.

XXXIX

Другого дня Збишко виїжджав із Спихова. Він сидів на рослому бойовому коні, а круг нього зібралися його близькі. Стоячи коло стремена, Ягенка мовчки дивилася на юнака своїми сумними голубими очима, немов хотіла перед розлукою досхочу на нього, надивитись. Мацько з ксьондзом Калебом стояли коло другого стремена, а поруч з ними зброєносець і Сецехівна. Збишко то в один, то в другий бік повертав голову і перемовлявся з ними тими короткими словами, якими звичайно перемовляються перед далекою подорожжю: "Оставайтеся здорові!" — "Хай тебе бог береже!" — "Час уже!" — "Еге ж, час, час!" Збишко вже раніш попрощався з усіма і з Ягенкою, якій вклонився в ноги, дякуючи за співчуття. А тепер, коли він дивився на неї з високого рицарського сідла, йому хотілося сказати їй ще якесь добре слово; її зведені вгору очі й усе обличчя так виразно говорили: "Вернись!", що серце його пройнялося глибокою вдячністю.

І, ніби відповідаючи їй на це невимовлене слово, Збишко сказав:

— Ягусю, я до тебе, як до рідної сестри... Розумієш!.. Більше я нічого не скажу!

Розумію!.. Хай бог тобі віддячить. —І про дядька не забувай.

Не забувай і ти.

— Я, звісно, повернусь, якщо не загину.

— Не гинь.

Одного разу в Плоцьку, коли Збишко згадав про похід, Ягенка так само сказала йому: "Не гинь", але тепер ці слова прозвучали ще зворушливіше, і мабуть для того, щоб приховати сльози, вона низько схилила голову й на мить доторкнулась чолом до його коліна,

Тимчасом уже готові в дорогу слуги, що тримали коло брами в'ючних коней, почали співати:

Ніде-піде по пропаде

Ясна каблучка. Крук до дівчини з поля прилине,—

Віддасть у ручку,

— В дорогу! — вигукнув Збишко. — В дорогу.

— Хай береже тебе господь і пресвята діва!..

Затупотіли копити на дерев'яному підйомному містку, протягло заіржав один кінь, гучно запирхали інші, і загін рушив.

Ягенка, Мацько, ксьондз Калеб, чех із своєю дружиною і слуги, котрі залишалися в Спихові, вийшли на місток і проводжали очима від'їжджаючих. Ксьондз Калеб довго хрестив їх, а коли вони зникли за високими кущами вільшини, сказав:

— Під цим знаком з цими не трапиться ніякої лихої пригоди.

А Мацько додав:

— Звичайно, та добре й те, що коні дуже пирхали.

Але й вони вже недовго залишалися в Спихові. За два тижні старий рицар закінчив усі справи з чехом, який залишився орендарем маєтку, а сам з Ягенкою, на чолі довгої валки возів, у супроводі збройної челяді, вирушив до Богданця. Не дуже радісно, дивилися на ті вози ксьондз Калеб і старий Толіма, бо, правду кажучи, Мацько трохи обібрав Спихов, та поскільки Збишко цілком передав йому управління, ніхто не насмілився нічого заперечити. Він був би забрав ще більше, якби його не стримувала Ягенка, з якою він хоч і сперечався та кепкував з її "бабського розуму", але майже в усьому слухав.

Данусиної труни вони не забрали, бо Спихов не був проданий, і Збишко зажадав, щоб вона залишилася з своїми предками.

Натомість вони везли багато грошей та різних коштовностей, свого часу здобутих Юрандом переважно в боях з німцями. Тепер Мацько тільки поглядав на вантажені вози і радів у душі, думаючи, як він розбудує та впорядкує Богданець. Проте цю радість затьмарювало побоювання, що Збишко може загинути, хоч, знаючи рицарську вправність юнака, він не втрачав надії, що небіж щасливо повернеться, і з захопленням думав про цю хвилину.

— Може, так було вгодно богу,— казав Мацько сам до себе,— щоб Збишко спочатку одержав Спихов, а потім Мочидоли і все, що залишилось після абата? Аби тільки щасливо повернувся, то я йому збудую в Богданці порядний замок, а тоді побачимо!..

Тут старий рицар подумав, що Чтан з Рогова і Вільк з Бжозової, мабуть, приймуть його не дуже приязно і, може, доведеться з ними ставати на бій, але то йому було байдуже, як старому бойовому коневі байдуже перед битвою. Тепер він видужав і відчував, що легко дасть ради тим справді лютим, але зовсім не досвідченим у рицарській справі забіякам. Правда, недавно Мацько інакше говорив про це Збишкові, але говорив тільки для того, щоб намовити його повернутися додому.

"Та що там казати! Я щука, а вони піскарі,— думав собі,— і нехай краще від голови до мене не підходять!"

Натомість його занепокоїло інше: бог його знає, коли Збишко повернеться, причому до Ягенки він ставиться тільки, як до сестри. А що, коли дівчина й собі дивиться на нього, як на брата, й не захоче ждати його непевного повернення?

І Мацько звернувся до неї:

— Слухай, Ягно: я не говорю про Чтана й Вілька, бо то мугиряки і тобі не пара. А ти ж тепер придворна!.. Але літа минають!.. Ще покійний Зих казав, що чуєш божу волю, а це ж було кілька років тому... Хто його знає! Кажуть, якщо дівці стає тісно в вінку, то вона сама шукає того, хто б їй того вінка з голови зняв... Звісно, що ні Чтан, ні Вільк... Але як ти гадаєш?

Про що ви питаєте?

Чи не вийдеш ти за кого-небудь заміж?

Я?.. Я черницею залишусь.

— Не говори казна-чого! А якщо Збишко повернеться?

Але вона похитала головою:

Залишуся черницею.

Ну, а якби він тебе покохав? Якби дуже просив?

Дівчина одвернула зарум'яніле обличчя вбік, до поля, але вітер, що віяв з поля, приніс Мацькові тиху відповідь:

— Тоді не залишусь.

XL

Мацько і Ягенка на деякий час затримались у Плоцьку, щоб владнати справу з спадщиною й абатовим заповітом, а потім, забравши належні документи, рушили далі. Вони не спинялися надовго в дорозі, бо їхати було безпечно й легко —спека висушила болота, позвужувала річки, шляхи пролягали по мирній країні, заселеній рідним, і гостинним народом. Проте обережний Мацько послав з Серадзя слугу в Згожелиці, щоб сповістити про своє і Ягенчине прибуття, і Ягенчин брат Ясько зустрів їх напівдорозі на чолі загону з двадцяти озброєних слуг і відпровадив додому.

Зустріч була радісна, з багатьма привітаннями та вигуками. Ясько і Ягенка, як дві краплі води, були схожі одне на одного, але він дуже переріс сестру. Хлопець був хоч куди: бравий, веселий, як покійний Зих, від котрого він успадкував охоту до співів, і жвавий, як іскра. Він уже відчував свої літа й силу, вважав себе за дорослого чоловіка і порядкував своїми слугами, як справжній ватажок, а вони вмить викопували кожен його наказ, очевидно, визнаючи його авторитет і владу.

Мацько і Ягенка дивувалися з цього, а хлопець з великим задоволенням милувався вродою і шляхетним поводженням сестри, якої давно не бачив. Він казав, що вже збирався їхати до неї, і коли б вони прибули трохи пізніше, то yе застали б його, бо йому ж хотілося й світу побачити, й між людьми побувати, й рицарського досвіду набути, і пошукати нагоди побитися з мандрівними рицарями.

Пізнати світ та людські звичаї,— сказав йому на це Мацько,— добра річ, бо вчить, як поводитись у будьяких обставинах, що кому сказати, розвиває природний розум. А от щодо бійки, то краще я тобі скажу, що ти для цього ще молодий, ніж це саме має тобі сказати якийсь чужий рицар, який до того ще й не промине нагоди насміятися з тебе.

Коли б він після того сміху не заплакав,— відповів Ясько,— а як не він, то його жінка й діти.

І він з величезною зухвалістю глянув поперед себе, немов хотів сказати всім мандрівним рицарям на світі: "Готуйтеся до смерті!" Але старий рицар з Богданця запитав:

А Чтан і Вільк тут не зачіпали вас? Бо вони ж дуже ласо поглядали на Ягенку.

Ага! Вільк убитий в Шльонську. Хотів там здобути один німецький замок і здобув, але на нього звалили з мурів колоду, і він через два дні пустився духу.

Шкода мені його.