Хрестоносці - Сторінка 115

Була гарна завжди, але я пам'ятаю її простою дівкою, а тепер їй... хоч у королівські покої.

Невже так змінилася? Та воно й зрозуміло: Ягенка ж із старовинного роду Ястжембців із Згожелиць, у котрих бойовий клич "На учту!".

Вони трохи помовчали, потім старий рицар озвався знову:

— Мабуть, воно так і буде, як я тобі казав, що їй захочеться до Згожелиць.

— А мені дивно, що вона звідти виїхала.

— Виїхала тому, що хотіла бути коло хворого абата, який не мав належного догляду. До того ж Ягенка боялася Чтана й Вілька, а я сам сказав їй, що її братам буде безпечніше без неї, ніж з нею.

— Звичайно, нападати на сиріт вони не будуть. Мацько задумався.

— Але бог його знає, чи не помстилися вони мені за те, що я вивіз її, і чи зосталася з Богданця хоч одна поліняка! Не знаю також, чи здолаю оборонитися від них, як повернусь. Вони молоді й дужі, а я старий.

— Е, це вже кажіть тому, хто вас не знає,— відповів Збишко.

Мацько говорив це так, аби говорити, бо йому хотілося чогось іншого, і тепер він тільки махнув рукою:

— Аби я був не хворів у Мальборзі, то ще було б сяк-так! — сказав старий рицар.— Але про це поговоримо в Спихові.

Переночувавши в Плоцьку, вони ранком другого дня вирушили до Спихова.

Дні були ясні, дорога суха, легка й безпечна, бо хрестоносці після останніх переговорів припинили розбійницькі напади коло границі. Зрештою, обидва рицарі належали до тих подорожніх, яким розбійникові краще б уклонитися здалека, ніж зачепити зблизька, тому вони їхали швидко і на п'ятий день після виїзду з Плоцька без ніяких пригод прибули до Спихова. Ягенка, віддана Мацькові, як найкращому другові, зустріла його, немов батька. А він, хоч і не був дуже чутливим, однак зворушився доброзичливістю любимої дівчини, і коли трохи згодом Збишко, розпитавши про Юранда, пішов до нього і до Данусиної труни, старий рицар глибоко зітхнув і сказав:

— Що ж! Кого бог хотів узяти, того взяв, а кого хотів залишити, того залишив, і я так думаю, що наші злигодні та мандрівки по всяких хащах і бездоріжжі скінчилися.

Трохи помовчавши, додав:

— І де тільки господь нас за останні роки не носив! — Але рука господня вас і оберігала,— відповіла Ягенка.

Правда, що оберігала, але, по совісті кажучи, пора вже й додому.

Поки Юранд живий, нам треба залишатися тут,— одказала дівчина.

І як же він?

Дивиться вгору й усміхається: мабуть, бачить, рай, а в ньому Данусю.

Ти доглядаєш його?

Доглядаю, але ксьондз Калеб каже, що його доглядають і ангели. Вчора тутешня господарка бачила двох.

— Кажуть, що шляхтичеві найкраще вмирати на полі бою, — промовив Мацько, — але так, як конає. Юранд, то добре й на постелі.

— Він нічого не їсть, не п'є; тільки весь час усміхається, — сказала Ягенка.

— Ходімо до нього. Збишко теж мусить там бути. Але Збишко недовго затримався коло Юранда, який

нікого не впізнавав, і пішов до Данусиного склепу. Там він залишався доти, поки старий Толіма не відшукав його, щоб покликати їсти. Виходячи із склепу, Збишко помітив при світлі смолоскипа, що на труні лежало багато віночків з волошок і нагідок, а чисто заметена долівка була притрушена татарським зіллям, курячою сліпотою та медвяним липовим цвітом. Юнак розчулився і спитав:

— Хто це Так оздоблює труну?

— Панна із Згожелиць,—відповів Толіма. Молодий рицар нічого не сказав, але незабаром,

побачивши Ягенку, припав до її ніг і вигукнув:

— Бог тобі заплатить за твою добрість і за квіти для Дануськи!

І він ревно заплакав, а вона обняла його за голову і, як сестра, що хоче заспокоїти плачучого брата, сказала:

— Ой, мій Збишку! Як би я хотіла втішити тебе ще лучче!

І з очей її полилися рясні сльози.

Юранд помер через кілька днів. Цілий тиждень ксьондз Калеб правив панахиди над його тілом, яке зовсім не псувалося, — в чому всі вбачали господнє чудо,— цілий тиждень у Спихові було повно гостей Потім усе затихло, як звичайно буває після похорону Збишко ходив до склепу, а часом з самострілом у бір, хоч і не стріляв звірини, а блукав задумано по хащах. Нарешті одного вечора він зайшов у кімнату, де сиділи дівчата з Мацьком і Главою, і несподівано сказав:

— Слухайте, що я вам скажу! Горе не красить ні кого, так що лучче вам повертатись до Згожелиць і Бог данця, ніж сидіти тут та журитися.

Настало мовчання, бо всім було зрозуміло, що має відбутися^ важлива розмова, і Мацько лише згодом озвався:

— Краще і нам, і тобі.

Збишко заперечливо тріпнув своїм білявим волоссям.

Ні! — сказав він. — Дасть бог, і я повернусь до Богданця, але тепер мені треба їхати в іншу дорогу.

От тобі й раз!— вигукнув Мацько.— Я казав, що вже кінець, а виходить — не кінець! Бійся бога, Збишку!

— Ви ж знаєте, яку я дав обітницю.

Хіба це причина? Нема Дануськи, нема й обітниці. Смерть звільнила тебе від присяги.

Звільнила б моя смерть, а не її. Я присягався рицарською честю! Чого ж ви хочете! Рицарською честю!

Кожне слово про рицарську честь чудодійним способом впливало на Мацька. Крім господніх, заповідей та релігійних приписів він керувався в житті небагатьма правилами, але керувався ними непохитно. — Я тобі не кажу, щоб ти не додержував присяги.

— А що ж ви кажете?

— Кажу те, що ти молодий і на все ще маєш час. їдь зараз з нами. Відпочинеш, скинеш з себе горе й журбу, а потім поїдеш, куди захочеш.

— Ну, то я вам скажу щиро, як на сповіді,— відповів Збишко,— Як ви бачите, я їжджу, куди треба, розмовляю з вами, їм і п'ю, як кожна людина, але, якщо казати правду, то в душі нічого не можу з собою вдіяти! Нічого в мені нема, крім смутку, нічого, крім журби, нічого, крім гірких сліз, що самі котяться з очей!

— Саме через те тобі серед чужих і буде ще гірше.

— Ні! —відповів Збишко.—Бог свідок, що в Богданці я б остаточно захирів. Коли я кажу вам, що не можу, то таки не можу! Війни мені треба, бо на полі бою воно все легше забувається. Відчуваю, що як виконаю обітницю, як зможу сказати цій спасенній душі: "Я все виконав, що обіцяв",— аж тоді мені полегшає. А раніш — ні! Не вдержали б ви мене в Богданці й на припоні...

Після цих слів у кімнаті залягла така тиша, що було чути, як під стелею літають мухи.

Як має хиріти в Богданці, то нехай краще їде,— нарешті озвалася Ягенка.

Мацько заклав руки за шию, як він робив завжди, коли дуже хвилювався, потім зітхнув і сказав:

— Ех, господи милостивий!.. А Ягенка говорила далі:

Збишку, але ти заприсягнися, що як бог тебе збереже, ти не залишишся тут, а повернешся до нас.

А чого б мені не повернутися! Звісно, що не мину Спихова, але тут не залишусь.

Якщо ти турбуєшся за труну,— тихо сказала дівчина,— то ми перевеземо її до Кшесні...

— Ягусю! — схвильовано вигукнув Збишко. І в пориві вдячності припав до її ніг.

XXXVIII

Старий рицар постановив собі неодмінно супроводити Збишка до Вітольдового війська, але той не хотів про це й слухати. Він уперто наполягав, що поїде самодин, лише з трьома верхівцями-слугами, з котрих один мав везти харчі, другий зброю й одежу, третій ведмежі шкури для спання. Марно Ягенка й Мацько благали його, щоб узяв з собою хоч Главу — як зброєносця випробуваної сили й вірності. Збишко уперся на своєму, кажучи, що йому треба забути про свою невідступну журбу, а присутність зброєносця якраз нагадувала б йому про все, що було й минулося.

Але до від'їзду Збишка у них ще відбулося кілька важливих нарад: що робити із Спиховом. Мацько радив продати цей маєток. Казав, що це нещасна земля, яка нікому нічого, крім горя й нещастя, не принесла, В Спихові було безліч усякого багатства, починаючи з грошей і кінчаючи озброєнням, кіньми, одежею, кожухами, дорогими хутрами, коштовним посудом та худобою. І Мацько мріяв підтримати цим багатством Богданець, який йому був миліший за всі інші володіння. Вони довго радились про це, але Збишко нізащо не погоджувався на продаж Спихова.

Як же мені,— казав він,— продавати Юрандові кості? Отак би я йому заплатив за всі добродійства, якими він мене обсипав?

Ми обіцяли перевезти Данусину труну,— відказав Мацько,— то можемо забрати й тіло Юранда.

Та ні, він тут вкупі з своїми предками, а без них у Кшесні йому буде нудно. Візьмете Дануську, то він тут залишиться далеко від дочки, а як візьмете і його, то залишаться самотніми предки.

Та хіба ж ти не знаєш, що Юранд у раю щоденно бачиться з усіма ними? А отець Калеб каже, що він таки в раю,— відповів старий рицар,

Але отець Калеб, що тримав руку за Збишком, відповів:

— Душа його в раю, а тіло залишиться на землі аж до страшного суду.

Мацько трохи задумався, але, продовжуючи свою думку, додав:

Звичайно, хто не потрапив до раю, того Юранд не бачить, але тут уже нічого не вдієш.

Що нам говорити про вироки господні!—відказав Збишко.— Не дай боже, щоб чужа людина жила над цим святим прахом. Краще я залишу всіх тут, а Спихова не продам, хоч би мені за нього давали ціле князівство.

Після цих слів Мацько побачив, що нічого не вдіє, бо добре знав упертість небожа і в глибині душі захоплювався нею, як і всім, що було притаманне юнакові.

Трохи подумавши, сказав:

— Правда, хлопець говорить мені наперекір, але він має рацію.

І Мацько засмутився, бо все-таки не знав, що робити. Але Ягенка, що досі мовчала, виступила з новою порадою:

Було б дуже добре знайти чесного чоловіка, який став би в Спихові управителем або взяв би його в оренду. Найкраще було б віддати в оренду, тоді не було б ніякого клопоту,— одержуй тільки готові гроші. Може б, Толіма?.. Правда, він старий і більше розуміється на війні, аніж на господарстві, але якщо не він, то хіба ксьондз Калеб?..

Мила панно! — відповів на це ксьондз Калеб.— Обидва ми з Толімою думаємо про землю, але про ту, котра нас накриє, .а не про ту, по котрій ходимо.

І він звернувся до Толіми:

— Правда, старий?

Толіма приставив долоню до свого шпичастого вуха й запитав:

— У чому річ?

А коли йому повторили запитання голосніше, сказав: — Свята правда. Ніякий з мене господар. Сокира оре глибше за плуг... Я ще охоче помстився б за пана і його дочку...

Він простягнув худі, жилаві руки з закарлюченими, як у хижого птаха, пальцями-пазурами, а потім, повернувши схожу на вовчу голову до Мацька і Збишка, додав:

— Візьміть мене, ваші милості, проти німців,—ото моя служба!

Толіма казав правду. Він надбав Юрандові чимало багатства, але тільки здобиччю на війні, а не господарюванням.

Ягенка під час цієї розмови думала, що їй ще порадити, і нарешті сказала:

У Спихові придався б чоловік молодий і небоязкий, бо тут недалеко німецька границя.