Хрестоносці - Сторінка 64

В залі залунали перелякані голоси, затупотіли ноги, посипався й забряжчав битий посуд, завили слуги, заричав ведмідь, що вирвався з рук блазня й почав дертися на високе вікно. Почулися розпачливі вигуки людей, що закликали брати панцери, щити, мечі й самостріли. Нарешті заблищала зброя, і кілька десятків мечів та списів було спрямовано на Юранда, а він, не зважаючи на це, напівбожевільний, сам кинувся на них, і почалась боротьба — дика, нечувана, схожа більше на різанину, ніж на збройну сутичку. Молодий і запальний брат Готфрід перший заступив дорогу Юрандові, але той блискавичним ударом меча одбатував йому голову разом з рукою й лопаткою; потім від його руки поліг капітан лучників і замковий економ фон Брахт та англієць Х'юг, який хоч і не зовсім розумів, про що йдеться, проте співчував стражданням Юранда і видобув зброю вже після того, як був забитий Данфельд. Інші, бачачи страхітливу силу й шаленство Юранда, збилися в купу, щоб боронитися разом, але це спричинилося до ще більших втрат: з наїжаченим волоссям, з безумними очима, весь облитий кров'ю і кров'ю дихаючий, ошалілий, несамовитий, Юранд ламав, трощив і розтинав страшними ударами меча цю щільну купу, валячи на залиту кров'ю підлогу людей, як буря валить кущі та дерева. І знов настала хвилина жахливої тривоги, коли здавалось, що цей страхітливий мазур сам один витне й винищить усіх цих людей і що як та гавкітлива зграя собак без допомоги мисливців не може подолати поодинокого дикого кабана, так і ці озброєні німці не можуть зрівнятися з Юрандом силою і шаленством, і боротьба з ним несе їм тільки смерть і загибель.

— Розсипатись! Оточити його! Бити ззаду! — крикнув старий Зігфрід де Леве.

Німці розсипались по залу, як та зграя шпаків у полі, коли на неї налітає криводзьобий яструб, але не могли оточити Юранда. В бойовому запалі він, замість шукати місця для оборони, почав гонити їх попід стінами і кого доганяв — той падав, немов вражений громом. Приниження, розпач, надія — все вилилось в жадання крові й подесятерило його страшну природну силу. Немов пір'їною, він орудував одною рукою мечем, якого найдужчі хрестоносці підіймали обома. Він уже шукав не життя, не порятунку, навіть не перемоги, а тільки помсти, і як вогонь, або як річка, що прорвала загату, зносить все на своєму шляху, так і він, страшний, засліплений нищитель — хапав, ламав, топтав, мордував і вбивав людей.

Його не могли дістати в спину, бо не було можливості догнати, а до того ж прості солдати боялися навіть наблизитися ззаду, розуміючи, що коли б він обернувся, ніяка людська сила не врятувала б їх від смерті. Деяких пойняв забобонний страх, що звичайний воїн без допомоги надприродних сил не міг би винищити стільки людей.

Старий Зігфрід, а за ним брат Ротгер вискочили на галерею, що йшла понад великими вікнами залу, й почали гукати до інших, щоб теж бігли туди ховатися. Ті кинулись так швидко, що на вузьких сходах утворився тлум: вони прагнули якнайшвидше дістатись на верх і відтіль бити велетня, з яким усяка інша боротьба здавалась неможливою. Нарешті останній квапливо зачинив двері на хори, і Юранд залишився сам унизу. З галереї залунали вигуки радості й тріумфу, і в той же час на рицаря полетіли важкі дубові стільці, лави й залізні підставки для смолоскипів. Юранда чимось важким влучили в лоб, і кров залила йому обличчя. Одночасно відчинилися великі вхідні двері і, покликані через верхні вікна, кнехти юрбою вдерлися в залу; вони були озброєні списами, алебардами, сокирами, самострілами, рожнами, кілками,— що кому потрапило під руку.

А ошалілий Юранд обтер лівою рукою кров з обличчя, щоб вона не заливала йому очей, напружив усі свої сили й кинувся на юрбу. В залі знову залунав стогін, брязкіт заліза, скрегіт зубів і жахливі зойки вмираючих воїнів.

II

У печері в тому ж самому залі за столом сидів старий Зігфрід де Леве, який після Данфельда тимчасово прийняв урядування Щитном, а поруч з ним брат Ротгер, колишній бранець Юранда рицар де Бергов і двоє шляхетних молодих новаків, які незабаром мали одягти білі плащі. За вікнами вила завірюха, вітер потрясав олов'яні рами вікон, хитав полум'я смолоскипів, що горіли в залізних підставках, і раз у раз виганяв з каміна в зал клуби диму. Серед братів, що зібрались на нараду, панувала тиша — всі ждали слова Зігфріда. А він, спершись ліктями на стіл і сплівши пальці на похиленій голові, сидів похмурий, з затіненим обличчям і з чорними думками.

— Про що маємо радитись? — спитав нарешті брат Ротгер.

Зігфрід підвів голову, подивився на нього і, збудившись від задуми, сказав:

— Про поразку, про те, що скажуть магістр і капітул, і про те, щоб наш вчинок не заподіяв Орденові шкоди.

Потім він знову замовк, але через якийсь час подивився круг себе й повів носом:

— Тут ще тхне кров'ю.

— Ні, комтуре,— відповів Ротгер,— я наказав вимити підлогу й обкурити сіркою. Це тхне сірка.

Зігфрід оглянув присутніх якимось дивним поглядом і сказав:

— Дух світлості, змилуйся над душами брата Данфельда і брата Готфріда!

Вони зрозуміли, що Зігфрід просив божого змилування над тими душами, бо при згадці про сірку йому спало на думку пекло,— зрозуміли, здригнулися й відповіли всі разом:

— Амінь! Амінь! Амінь!

Якийсь час знову було чути лише завивання вітру та деренчання віконних рам.

Де тіла комтура і брата Готфріда? — спитав старий.

В каплиці. Священики правлять над ними панахиду.

— Вони вже в трунах?

—В трунах, тільки у комтура закрита голова, бо череп і обличчя у нього розміжчені.

— Де інші трупи? Де поранені?

— Трупи покладено на снігу, щоб захололи, потім будуть пороблені труни, а поранені вже перев'язані в шпиталі.

Зігфрід знову сплів пальці над головою:

— І все це наробив один чоловік... Дух світлості, оборони Орден, коли дійде до великої війни з цим вов-

чим плем'ям!

Ротгер звів очі вгору, ніби щось пригадуючи, і сказав:

— Чув я під Вільною, як самбійський війт казав своєму братові, магістрові: "Якщо не розпочнеш великої війни і не винищиш їх так, щоб і згадки про них не лишилось,— тоді лихо буде нам і нашому народові".

— Дай боже таку війну, щоб зустрітися з ними! —і сказав один з шляхетних новаків.

Зігфрід подивився на нього довгим поглядом, немов хотів сказати: "Ти міг би вже й тут зустрітися з одним з них", але, бачачи миршаву й молоду постать новака, а може, згадавши, що й сам, славетний і відважний, не хотів іти на певну смерть, вирішив не докоряти і сказав:

Хто з вас бачив Юранда? — Я,— відповів де Бергов.

Живий він?

— Живий. Лежить у тій самій сіті, в яку ми його заплутали. Коли опам'ятався, кнехти хотіли добити. його, але капелан не дозволив.

— Добивати не можна. Він знатна серед своїх людина, зчинився б страшенний галас,— заперечив Зігфрід.— Мабуть, не вдасться також приховати того, що сталося, бо надто багато було свідків.

— Як же ми маємо говорити і що робити? — запитав Ротгер.

Зігфрід задумався, а потім сказав:

— Ви, шляхетний графе де Бергов, поїдете в Мальборг до магістра. Ви були у Юранда в неволі і є гостем Ордену. Як гостеві, котрому не обов'язково тримати сторону Ордену, вам повірять швидше. Кажіть, що бачили, як Данфельд, одбивши у пограничних розбійників якусь дівчину і гадаючи, що то Юрандова дочка, повідомив про це Юранда, а той прибув до Щитна, і... що було далі—самі знаєте...

— Вибачте, побожний комтуре,— сказав де Бергов.— Тяжкі муки терпів я в неволі в Спихові і як гість ваш завжди хотів би свідчити на вашу користь, але для спокою мого сумління скажіть мені: невже в Щитні не було справжньої Юрандівни і чи не Данфельдова зрада довела до шаленства її страшного батька?

Зігфрід де Леве на хвилину завагався. Він глибоко ненавидів польський народ, був жорстокий, може, навіть жорстокіший за Данфельда, і хижий, коли йшлося про Орден, і пихатий та зажерливий, але він не любив дрібного крутійства. Найбільшою гіркотою і прикрістю його життя було те, що останнім часом дрібне крутійство через безкарність і сваволю дуже поширилось і вкоренилося в Ордені. Тому запитання де Бергова зачепило цю найболючішу сторону його душі, і він довго мовчав, перш ніж відповісти:

Данфельд стоїть перед богом, і бог його судитиме, а ви, графе, коли спитають вашої думки, кажіть, що хочете: якщо спитають про те, що ви бачили на власні очі, то скажете, що, перш ніж ми обплутали сіткою оскаженілого воїна, бачили дев'ять трупів, крім поранених, а поміж ними трупи Данфельда, брата Готфріда, фон Брахта і Х'юга, і двох шляхетних юнаків... Дай їм боже царство небесне. Амінь!

Амінь! Амінь! — знову повторили новаки.

І скажіть також,— додав Зігфрід,— що хоч Данфельд і хотів притиснути ворога Ордену, проте ніхто перший на Юранда меча не підняв.

Казатиму тільки те, що бачив на власні очі,— відказав де Бергов.

А опівночі будьте в каплиці, куди прийдемо й ми молитися за душі померлих,— відказав Зігфрід.

Він простягнув де Бергову руку, щоб подякувати і разом попрощатись, бо йому хотілося зостатись і порадитись лише з братом Ротгером, котрого він любив, як може любити батько єдиного сина. В Ордені з приводу цієї незвичайної любові ходили різні здогади, але ніхто нічого напевне не знав, тим більше, що рицар, якого Ротгер вважав за батька, жив ще в своєму невеликому замку в Німеччині й ніколи не зрікався сина.

Коли де Бергов вийшов, Зігфрід випровадив також і двох новаків під тим приводом, що вони мали простежити за спорудженням трун для побитих Юрандом простих кнехтів; як тільки двері за ними зачинилися, він одразу звернувся до Ротгера і сказав:

— Слухай, що я казатиму: є тільки один спосіб, аби жодна жива душа ніколи не довідалась, що справжня Юрандівна була у нас.

Це буде не трудно,—відповів Ротгер,—бо про те,що вона тут, ніхто не знав, крім Данфельда, Готфріда, нас двох та тієї орденської служки, яка її доглядає. Людей, котрі привезли її з лісового палацу, Данфельд наказав понапувати вином і повішати. Серед залоги були такі, котрі про щось догадувались, але їх спантеличила ота дівка-недоумок, і вони тепер самі не знають, чи то ми помилились, чи якийсь чарівник справді підмінив Юрандівну.

Це добре,— сказав Зігфрід.

Я вже думав, шляхетний комтуре, оскільки Данфельд мертвий, чи не звалити всю провину на нього...

І визнати перед усім світом, що ми під час миру й переговорів, з мазовецьким князем викрали з його двору вихованку княгині і її улюблену придворну панну? Ні, цього не може бути!..