Хрестоносці - Сторінка 63

Бог свідок, і він судитиме, чи не зганьбили ви самі себе, зганьбивши мою рицарську гідність. Рицарська честь єдина, і кожен пасований повинен її шанувати.

Данфельд нахмурив брови, але в цю мить замковий блазень почав бряжчати ланцюгом, на якому тримав ведмедя, і закричав:

— Проповідь! Проповідь! Приїхав проповідник з Мазовії! Слухайте! Проповідь!..

Потім звернувся до Данфельда:

— Пане! Коли дзвонар завчасно розбудив графа Розенгейма на проповідь, той наказав йому з'їсти геть усього мотузка від дзвона; у цього проповідника також мотузок на шиї — накажіть йому його з'їсти, перш ніж він скінчить проповідь.

Сказавши це, він трохи занепокоєно глянув на комтура, бо не був певний, чи той засміється, чи накаже відшмагати його за несвоєчасне втручання. Але орденські брати, лагідні, згідливі й навіть покірні, коли не відчували за собою сили, були незмірно жорстокі до переможених. Тому Данфельд кивнув блазневі головою, даючи знак, що дозволяє знущатися, та й сам вибухнув такою нечуваною грубістю, що на обличчях декотрих молодих зброєносців позначилося здивування.

— Не нарікай, що тебе зганьблено, — сказав він,— бо коли б я тебе навіть зробив псарем, То й псар орденський ліпший за вашого рицаря!

Блазень обісмілився і почав кричати:

— Принеси шкребло та вичеши мені ведмедя, а він тобі за те патли лапою розчеше!

Подекуди в юрбі залунав сміх, а з-за плечей орденських братів загорлав чийсь голос:

Влітку будеш очерет на озері косити!

І раки на стерво ловити! — гукнув другий. А третій додав:

А зараз іди відганяти ворон від повішаних! Тут тобі роботи вистачить.

Так вони знущалися з страшного їм колись Юранда. Поступово розвеселилися всі присутні. Декотрі, вийшовши з-за столу, почали підходити до полоненого, роздивлятися на нього зблизька та кпити: "То це і є той дикий кабан із Спихова, якому наш комтур повибивав ікла? У нього, певно, запінений рот. Хотів би когось укусити, але не може!" Данфельд та інші орденські брати, які спочатку хотіли надати цій зустрічі якоїсь урочистої видимості суду, тепер побачили, що справа обернулася інакше, самі повставали з лав і змішалися з тими, котрі наблизились до Юранда.

Правда, старому Зігфрідові з Інсборка це не подобалось, але сам комтур сказав йому: "Не хмуртеся, далі буде ще краща забава!" І вони також почали оглядати Юранда. Це була неабияка нагода, бо ті рицарі й кнехти, котрі бачили його так близько раніш, звичайно потім заплющували очі навіки. Декотрі казали: "Він плечистий, хоч і одягнений в кожух під мішком; його можна б обвинути горохвинням і водити по ярмарках..." Декотрі почали гукати, аби їм дали пива, щоб провести цей день ще веселіше.

І через деякий час справді задзвеніли високі дзбани, а темний зал сповнився духом пивної піни. Розвеселившись, комтур сказав: "Воно, власне, й добре, нехай не думає, що його поганьблення така вже важлива річ!" Вони знову підходили до нього і, штовхаючи кухлями під бороду, казали: "Хотів би й ти випити, мазурське мурло!", а деякі, наливаючи на долоні пива, бризкали йому ним в очі. А він стояв серед них затурканий, ослаблий; нарешті, почуваючи, що більш не витримає, рушив до старого Зігфріда й почав голосно кричати, щоб заглушити гомін у залі:

— Задля мук спасителя, задля спасіння душі віддайте мені мою дитину, як обіцяли!

Він хотів ухопити праву руку старого комтура, але той швидко відступив од нього і сказав:

— Говори на відстані, невільнику! Чого ти хочеш? _— Я випустив з неволі Бергова і прийшов сам, а ви

обіцяли за це віддати мені дочку, яка тут у вас перебуває.

Хто тобі обіцяв? — спитав Данфельд.

По совісті й вірі — ти, комтуре!

Свідків у тебе нема, але вони й не потрібні, коли йдеться про честь і слово.

Заради твоєї честі! Заради честі Ордену! — вигукнув Юранд.

В такому разі дочку тобі віддадуть! — відповів Данфельд.

Потім він звернувся до присутніх і сказав:

— Все, що тут його спіткало,— невинна іграшка проти його лихих вчинків і злочинів. Та коли ми обіцяли повернути йому дочку, якщо він з'явиться й упокориться нам, то знайте, що слово хрестоносця має бути таким незламним, як і боже слово, і що тій дівці, яку ви відбили у розбійників, зараз даруємо волю, а після належної покути за гріхи проти Ордену дозволимо повернутися додому і йому.

Декотрих ці слова здивували: знаючи Данфельда і його давню ненависть до Юранда, вони не сподівалися від нього такої порядності. Тому старий Зігфрід, а також Ротгер і брат Готфрід поглядали на нього, здивовано зводячи брови та морщачи лоби, але Данфельд удав, ніби не бачить тих запитальних поглядів, і сказав:

— Твою дочку ми одішлемо з охороною, а ти зостанешся тут, поки наша охорона не повернеться безпечно та поки не заплатиш викупу.

Юранд сам трохи здивувався, бо вже втратив був надію, що його самопожертва чимось допоможе Данусі, тому майже з вдячністю глянув на Данфельда й відповів:

— Бог тобі віддячить, комтуре!

— Знай, які ми, Христові рицарі,— сказав Данфельд. На це Юранд відповів:

Звичайно, він всемилосердний! Але я довгий час не бачив дочки, тому прошу дозволу подивитись на неї й благословити.

Не інакше, як в присутності нас усіх, щоб ми були свідками нашої віри й милості.

Сказавши це, Данфельд звелів замковому зброєносцеві привести Данусю, а сам підійшов до де Леве, Ротгер а і Готфріда, які обступили його й почали з ним жваву розмову.

— Не заперечую, хоч і мав інший намір,— промовив старий Зігфрід.

А запальний, відомий хоробрістю й підступністю

Ротгер сказав:

— Як так? Не тільки дівку, а й цього диявольського пса випустиш, щоб знов кусався?

Він тебе ще не так укусить! — вигукнув Готфрід.

Нічого... заплатить викуп! — недбало відказав Данфельд.

Нехай би він оддав чисто все, то однак за рік удвоє злупить.

Не заперечую щодо дівчини,—повторив Зігфрід,— але від цього вовка не раз ще плакатимуть орденські овечки.

— А наше слово? — усміхаючись, спитав Данфельд. — Говорилося інакше...

Данфельд здвигнув плечима.

— Мало вам було втіхи? —запитав він.—Хочете більше?

Кнехти знов оточили Юранда й почали вихваляти благородний вчинок Данфельда, що свідчив про доброзвичайність всіх членів Ордену:

— А що, розбишако! сказав капітан замкових лучників.— Твої поганські товариші не так вчинили б з нашим християнським рицарем!

— Хіба ти не пив нашої крові?

— А ми тобі за камінь хлібом платимо...

Але Юранд уже не зважав ні на пиху, ні на погорду в їх словах: серце його розчулилось, очі змокріли. Він сподівався, що от-от побачить Данусю і.побачить саме з їхньої ласки, тому дивився на них майже з жалем і, нарешті, відповів:

— Правда! Правда! Бував я з вами жорстоким, але... ніколи не був зрадливим.

В цей час у другому кінці залу раптом залунав голос: "Ведуть дівку!" —і все одразу затихло. Солдати розступились на два боки, бо жоден з них досі не бачив Юрандівни, оскільки Данфельд завжди зберігав у таємниці свої вчинки; більшість навіть не знала, що вона перебуває в замку, а ті, котрі знали, пошепки розказували іншим про її надзвичайну вроду. Тепер всі очі звернулись до дверей, з яких вона мала вийти.

Тимчасом зайшов зброєносець, за ним всім відома орденська черниця, та сама, що їздила в лісовий палац, а за нею — дівчина в білому вбранні, з розпущеним волоссям, перев'язаним на лобі стрічкою.

І раптом у залі, немов грім, прокотився страшний регіт. Юранд, що скочив був спочатку назустріч дочці, швидко відступив і побілів, як полотно; він з жахом дивився на гостроверху голову, на сині губи й невиразні очі придуркуватої дівчини, яку йому привели замість Данусі.

Це не моя дочка! — сказав він тривожним голосом.

Не твоя дочка? — вигукнув Данфельд.— Клянусь святим Ліберієм Падеборнським! Це, мабуть, ми відбили в розбійників не твою дочку, або її якийсь чарівник замінив, бо іншої в Щитні немає.

Старий Зігфрід, Ротгер і Готфрід, здивовані хитрістю Данфельда, швидко перезирнулись, але не встигли нічого сказати, бо Юранд почав вигукувати розпачливим голосом:

— Є вона! Є в Щитні! Я чув, як вона співала, чув голос моєї дитини!

Данфельд звернувся до присутніх і спокійно та виразно промовив:

— Беру всіх присутніх за свідків, а надто тебе, Зігфріде з Інсборка, і вас, побожні брати, Ротгере й Готфріде, що, зважаючи на слово й обіцянку, віддаю ту дівку, про яку побиті нами розбійники казали, ніби вона — дочка Юранда із Спихова. А коли це не вона, то тут немає нашої провини, це швидше воля господа нашого, який таким способом захотів віддати Юранда в наші руки.

Зігфрід і два молодших брати схилили голови на знак того, що чують і в разі потреби можуть засвідчити. Потім хрестоносці знову швидко перезирнулися,— все це було більше, ніж вони могли сподіватись: схопити Юранда, не віддати йому дочки і влаштувати видимість додержання обіцянки, хто інший міг би так зробити!

Але Юранд упав навколішки і став заклинати Данфельда всіма реліквіями Мальборга та кістьми його батьків віддати йому справжню дочку й не чинити, як ошуканець і зрадник, який ламає присягу й порушує обіцянки. В голосі його було стільки розпачу і щирості, що декотрі почали догадуватись про обман, а декотрі подумали, що, може, якийсь чарівник і справді змінив образ дівчини.

— Бог бачить твою зраду! — благав Юранд.— В ім'я ран господніх, в ім'я твоєї смертної години віддай мені мою дочку!

Підвівшись, він пішов до Данфельда, зігнутий удвоє, немов хотів обійняти його коліна. Очі його блищали, як у божевільного, в голосі вчувався то біль, то тривога, то розпач, то погроза. Данфельд, слухаючи в присутності всіх обвинувачення в зраді й ошуканстві, став задихатися від гніву, що полум'ям шугнув йому в обличчя, і, бажаючи остаточно розтоптати нещасного, підійшов до нього і, нахилившись до самого вуха, прошепотів крізь зціплені зуби:

— Якщо я й віддам її, то з своїм байстрюком...

В ту ж мить Юранд ревнув, як бик, і, схопивши Данфельда обома руками, підняв його вгору. В залі розітнувся жахливий зойк: "Змилуйся!", потім тіло комтура з такою страшною силою вдарилось об кам'яну підлогу, що мозок з розтрощеного черепа забризкав Зігфріда й Ротгера, котрі стояли поблизу.

Юранд скочив до бічної стіни, під якою стояла зброя, і, вхопивши великого дворучного меча, ринув, як буря, на остовпілих від жаху німців.

Були то люди, звиклі до боїв, різанини й крові, проте й їхні серця завмерли; коли ж остовпіння їх минулось, вони почали відступати й розбігатися, як розбігається череда овець від вовка.