Хрестоносці - Сторінка 98

А так, хто його знає! Може, вона не одужає... і не вмре. Нехай би вже господь дав або одне або друге.

Але чех у цей час думав тільки про Ягенку.

Знаєте, ваша милость,—сказав він.— Коли я виїжджав із Спихова й прощався з панянкою, вона сказала мені: "В разі чого приїжджайте сюди раніш за Збишка й Мацька, Якщо їм треба буде послати гінця з вістями, то нехай пошлють вас, і ви одвезете мене до Згожелиць".

Ех! — відповів Мацько.— Певне, що їй було б незручно залишатися в Спихові, коли Дануська приїде. Певне, що їй тепер треба виїжджати до Згожелиць. Жаль мені сирітки, щирий жаль, та коли не судилося, то нічогісінько не вдієш! Тільки як же його це зробити?

Зажди-но... Кажеш, вона тобі наказала повертатися з відомостями раніш за нас, а потім одвезти її до Згожелиць?

— Я вам повторив усе так, як вона казала.

— Ну, то, може, тобі й варто виїхати поперед нас. Старого Юранда також треба б повідомити, що дочка знайшлася, а то ще вмре від несподіваної радості. Їй же богу, нічого луччого не придумаєш. Повертайся! Скажеш, що ми одбили Дануську і що незабаром з нею приїдемо, а сам забирай ту небогу і вези її додому. Старий рицар зітхнув, бо йому справді жаль було Ягенки і тих замірів, які він плекав у душі. Через деякий час він знову спитав:

— Знаю, що ти хлопець кмітливий і сильний, але чи зможеш охоронити її від якої-небудь кривди або лихої пригоди? Бо в дорозі легко може трапитись і те, і інше,

— Зможу, хоч би довелося й головою наложити! Візьму кількох добрих слуг, яких мені спиховський пан не пожалує, і допроваджу її безпечно хоч би й на край

світу.

Ну, ти на себе занадто не покладайся. Пам'ятай, що на місці, в самих Згожелицях, треба буде не спускати з ока Вільків з Бжозової і Чтана з Рогова... Але що я кажу! Їх треба було не спускати з ока раніш, коли були інші наміри. А тепер уже пропала надія, і буде те, що має бути.

В усякому разі, я оберігатиму панянку й від тамтешніх рицарів, бо ця ж, панова Збиткова небога, ледве зіпає... може й умерти...

Слушно, їй-богу, слушно: ледве зіпає — може й умерти...

— Хай буде, як бог дасть, а тепер, давайте думати тільки про згожелицьку панянку.

— По справедливості, годилося б мені самому, відпровадити її на батьківщину, — сказав Мацько,— Але трудно з цим. Не можу я тепер залишити Збишка з різних поважних причин. Ти бачив, як він скреготав зубами та рвався до старого комтура, щоб зарізати його, як порося? А якби та дівка, як ти кажеш, пустилася духу в дорозі, то не знаю, чи зміг би і я його вгамувати. А коли й мене не буде, то його ніщо не стримає, і вічна ганьба спаде на нього й на весь рід, чого не дай боже, амінь!

Чех відповідав на це:

Так, але ж є простий спосіб. Дайте Мені цього ката, і я його не випущу, а витрушу аж у Спихові Юрандові з мішка.

Дай же тобі боже здоров'я! Який-бо ти розумний! — вигукнув з радості Мацько.— Проста річ! Проста річ! Забирай його та тільки привези живого до Спихова, а там роби з ним, що хочеш.

То дайте мені й оту щитнинську суку! Як не заважатиме в дорозі, то довезу, а як заважатиме, то— на гілляку!

Якщо Дануська не бачитиме їх обох, то, може, швидше позбудеться страху та опам'ятається. Але якщо ти забереш служку, то як же Дануся обійдеться без жіночої допомоги?

— Не може бути, щоб у лісі не здибали місцевих жителів або втікачів-хлопів з жінками. Візьмете будьяку з них, а вже кожна буде лучча за ту. А поки не знайдете, зуміє доглянути й пан Збишко.

Сьогодні ти міркуєш краще, ніж звичайно. І це правда. Коли Дануся весь час бачитиме Збишка біля себе, то, може, швидше опам'ятається. Він потрапить бути для неї батьком і матір'ю. Гаразд. А коли ти вирушиш?

Не Ждатиму світанку, але трохи полежу: зараз ще нема й півночі.

Як я казав, Віз уже сяє, але Квочка ще не сходила.

Хвалити бога, що ми таки дещо врадили, бо мені було дуже сумно.

Сказавши це, чех простягнувся коло пригасаючого вогнища, вкрився кудлатою шкурою і в ту ж мить заснув. Проте він прокинувся ще далеко до світанку, виліз з-під Шкури, глянув на Зірки і, потягнувшись, збудив Мацька.

Мені час збиратися,—сказав він. . :

Куди? — спитав спросоння Мацько, протираючи кулаками очі.

До Спихова.

— Ага, так! Хто це тут так хропе кбло мене? Мерця розбудив би.

— Рицар Арнольд. Підкину гілля в багаття і піду до слуг.

Він пішов, але незабаром повернувся квапливим кроком і ще здалека тихенько загукав:

— Пане, є новина — і погана!

— Що сталося? — схоплюючись на ноги, вигукнув Мацько.

— Служка втекла. Взяли її слуги між коні та розв'язали їй ноги, щоб їх грім побив! А як поснули, вона, мов вуж, виповзла і втекла. Підіть подивіться, пане.

Занепокоєний Мацько квапливо пішов з Главою до коней, але застали вони коло них тільки одного слугу: всі інші розбіглися шукати втікачку. Та марно було шукати її в темряві й гущавині, і вони незабаром повернулися з похнюпленими головами. Мацько мовчки надавав їм стусанів і повернувся до багаття, бо робити було більше нічого.

Незабаром прийшов Збишко, який вартував коло хати й не спав, а почувши кроки, захотів узнати, в чому річ. Мацько розказав йому, що вони вирішили разом з чехом, а потім повідомив про втечу орденської служки.

— Та це не велика біда,— закінчив Мацько,— бо вона або здохне в лісі з голоду, або її знайдуть хлопи та дадуть лупня, якщо раніш не знайдуть її вовки. Жаль тільки, що її не буде покарано в Спихові.

Збишко також пожалів, що її не буде покарано, але повідомлення сприйняв спокійно. Він не заперечував і проти від'їзду чеха з Зігфрідом, бо все, що не стосувалося безпосередньо Данусі, було йому байдуже. Тепер він теж почав говорити про неї:

— Візьму її завтра поперед себе на коня, і так поїдемо,— сказав він.

— Як вона там? Спить? — запитав Мацько. Часом трохи квилить, але не знаю, чи крізь сон,

чи наяву, а заходити в хату не хочу, щоб не злякати.

Дальшу розмову їм перебив чех: побачивши Збишка, він вигукнув:

— О, то й ваша милость на ногах? Ну, мені час! Коні готові, і старий чорт прив'язаний до сідла. Незабаром світанок, бо ночі тепер короткі. Зоставайтеся з богом, ваша милость!

— Їдь з богом і будь здоров!

Але Глава одвів ще Мацька вбік і сказав...

— Хотів би вас дуже просити... Коли б що-небудь сталося... знаєте, пане.... якесь нещастя абощо... то щоб негайно послали гінця до Спихова. А коли ми вже виїдемо, то нехай наздоганяє нас!

Добре,— сказав Мацько.— Я також забув тобі сказати, щоб ти віз Ягенку до Плоцька, розумієш! Підеш там до епіскопа І скажеш йому, хто вона, скажеш, що вона абатова хрещениця, для якої у епіскопа є заповіт, а далі проси про опікунство, бо про це також записано в заповіті.

А якщо єпіскоп скаже нам залишитися в Плоцьку?

Слухай його і зроби так, як він порадить.

Так і буде, пане. З богом!

З богом.

XXIV

Довідавшись на другий день про втечу орденської служки, рицар Арнольд нишком усміхнувся, але сказав так, як і Мацько: що її або з'їдять вовки, або вб'ють литвини. Це було дуже ймовірно, бо місцева людність литовського походження ненавиділа Орден і все, з ним зв'язане. Частина хлопів утекла до Скірвоїлла, а інші збунтувалися і, подекуди повбивавши німців, поховалися разом з родинами та пожитками в недоступних лісових нетрях. Служку шукали другого дня, але не дуже старанно і не знайшли, бо Мацько і Збишко думали про інше й не приділили пошукам достатньої уваги. Їм треба було якнайшвидше їхати в Мазовію, і вони хотіли вирушити, як тільки зійде сонце, але Дануся перед ранком міцно заснула, і Збишко не дозволив її будити. Він чув, як вона "квилила" вночі і знав, що не спала, тому тепер покладав на її сон великі надії. Двічі закрадався він до хати і двічі бачив при ранковому світлі її заплющені очі, розкриті губи й яскравий рум'янець на щоках, який буває у міцно сплячих дітей, його серце мліло від ніжності, і він стиха говорив: "Пошли тобі господи відпочинок і здоров'я, квітонько моя люба! Скінчилася твоя недоля, скінчилися сльози, і дасть господь милосердний, що твоє щастя плинутиме безконечно, як вода в річці", його щира й добра душа линула до бога, і він питав сам себе: чим би йому віддячити, чим відплатити, що б якому костьолові пожертвувати з достатку — зерном, худобою, воском чи іншими милими всемогутності божій речами? Він готовий був навіть зараз дати обітницю й докладно перелічити, що саме дарує, але вирішив заждати, бо не знав, у якому стані Дануська прокинеться і чи прийде до пам'яті; він не був упевнений, чи буде за що дякувати.

Мацько хоч і розумів, що небезпека для них мине аж у землях князя Януша, але також був тієї думки, що не, слід порушувати відпочинку Данусі, який, міг стати для неї рятівним. Тому він вирішив ждати, тримаючи напоготові слуг і коні.

Але коли минув полудень, а Дануся все спала, вони почали непокоїтись. Збишко весь час заглядав крізь, щілини й у двері, нарешті втретє увійшов до хати й сів на пеньку, що його вчора увечері служка принесла до постелі, щоб переодягнути Данусю.

Він сидів і дивився на неї, але вона не розплющувала очей. Аж як минуло, стільки часу, скільки треба, щоб повільно проказати "Отче наш" і "Богородицю", губи її здригнулись, вона зітхнула і, немов бачачи крізь сплющені повіки, прошепотіла:

— Збишко...

Він вмить упав перед нею навколішки, схопив її за схудлі руки і, в захваті цілуючи їх, заговорив уривчастим голосом:

— Хвалити бога! Данусько! Ти мене впізнала! Голос його розбудив її остаточно, вона сіла; на постелі і з розплющеними вже очима повторила:

— Збишко...

Дануся закліпала очима і здивовано почала озиратися навколо.

— Ти вже на волі!— промовив Збишко.— Я вирвав тебе від них, і ми поїдемо до Спихова.

Але вона звільнила свої руки з його рук і сказала: — Це все через те, що не було татового дозволу. Де княгиня?

— Опам'ятайся, моя ягідко. Княгиня далеко, а ми одбили тебе у німців.

Вона ніби не чула цих слів і, немов щось пригадавши, сказала:

— Ой лихо! Вони забрали мою лютню й розбили

об мур,

— Господи милосердний! — вигукнув Збишко.

Він аж тепер помітив, що очі її каламутні й блискучі, а лиця палають. В ту ж мить йому спало на Думку, що вона, мабуть, тяжко хвора і двічі вимовила його ім'я з гарячки.

Серце його задрижало від розпачу, на чолі виступив холодний піт.

— Данусько! — покликав він.— Ти мене бачиш і розумієш?

А вона відповіла покірним і благаючим голосом:

— Пити!..