Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 116

Якщо я пішов трохи далі, ніж ви чекали, то й можу відступити назад, мабуть? Ніякої шкоди я нікому не завдав.

– Я завжди в усьому переслідував одну мету, – сказав містер Вікфілд. – Я був задоволений, що він прив'язаний до мене заради вигід. Але гляньте на нього!.. О, гляньте на нього!

– Краще б вам його зупинити, Копперфілде, якщо можете, – скрикнув Урія, показуючи на мене своїм довгим вказівним пальцем. – Він зараз скаже щось – бережіться! Він потім шкодуватиме, що сказав це, і ви шкодуватимете, що почули!

– Я все скажу! – розпачливо крикнув містер Вікфілд. – Чому б мені не бути під владою всіх і кожного, коли я все одно перебуваю під вашою владою?

– Бережіться! Кажу вам! – попереджав мене Урія. – Якщо ви не спините його, то ви не друг йому! Чому вам не треба бути під владою всіх і кожного, містере Вікфілд? Бо у вас є дочка! Ми з вами дещо знаємо, правда? Хай лихо спить. Кому охота чіпати його? Мені це робити не хочеться. Хіба ви не бачите, що я такий смиренний, яким лише можна бути? Кажу вам, я зайшов занадто далеко, я шкодую про це. Чого ж вам ще треба, сер?

– О, Тротвуде, Тротвуде! – кричав містер Вікфілд, заламуючи руки. – Як низько я впав відтоді, коли вперше побачив вас у цьому домі! Я вже тоді котився вниз, але з тих часів пройшов я довгий жахливий шлях. Поблажливість зруйнувала мене. Поблажливість у спогадах і поблажливість у забутті; моя природна журба за матір'ю моєї дитини стала хворобою, моя природна любов до моєї дитини стала хворобою. Я заражав усе, чого торкався. Я накликав нещастя на те, що мені дорожче за все в житті; я це знаю, і ви це знаєте! Я вважав за можливе любити одну тільки істоту в світі та не любити всіх інших. Я вважав за можливе плакати за однією тільки істотою, що покинула цей світ, і не плакати разом з іншими. Наука життя пішла проти мене. Я зосередився у своєму власному егоїстичному серці, і це спотворило в мені природні риси людського характеру. Брудний я в своєму смутку, брудний у своїй любові. Підло намагаюсь я втекти від самого себе. Гляньте на мене, яка я руїна, ненавидьте мене, зневажайте мене!

Він упав на крісло і безсило заплакав. Збудження його згасло. Урія виповз із свого кутка.

– Не знаю, що я наробив у безумстві своєму! – сказав містер Вікфілд, простягаючи до мене руки, немов благаючи не осуджувати його. – Він знає краще, – сказав містер Вікфілд про Урію Гіпа, – бо він завжди стояв біля мого ліктя і підмовляв мене. Ви бачите, яким каменем висить він у мене на шиї. Ви бачите його в моєму домі, ви бачите його в моїй фірмі. Оце щойно ви його почули. Чи треба мені ще щось додавати?

– Досить вам уже говорити, – зазначив Урія з якоюсь нахабною і водночас запобігливою гримасою. – Вас це не так би схвилювало, якби не вино. Завтра ви краще все зрозумієте, сер. Якщо я сказав занадто багато або більше ніж хотів, то що ж таке? Я на своїх словах не наполягаю!

Відчинилися двері, ввійшла Агнес, – кровинки не було в її обличчі – обійняла батька і спокійно сказала:

– Тату, вам зле. Ходімо зі мною!

Він поклав голову їй на плече, немовби пригнічений тяжким соромом, і вийшов разом із нею. Тільки на секунду зустрівся її погляд з моїм, але я побачив, що вона знає все.

– Я не очікував, що він стане дибки, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Але це нічого. Завтра ми з ним знову заприятелюємо. Це піде йому на користь. Я смиренно дбаю про його користь.

Я нічого не відповів йому і пішов нагору до затишної кімнати, де Агнес так часто сиділа колись поруч зі мною, працюючи. До пізньої ночі ніхто не розділив моєї самотності. Я взяв якусь книжку і намагався читати. Я почув, як годинник б'є дванадцяту, і все ще читав, не розуміючи змісту, коли Агнес торкнулася мого плеча.

– Ви поїдете рано-вранці, Тротвуде. Так давайте ж попрощаємося зараз.

Видно було, що вона щойно плакала, але обличчя її було таке лагідне і прекрасне.

– Благослови вас небо! – сказала вона, простягаючи мені руку.

– Люба Агнес! – відповів я. – Бачу, що ви не хочете, аби я говорив про сьогоднішній вечір. Але хіба нічого не можна зробити?

– Можна покладатися на бога! – відказала вона.

– Невже я нічого не можу зробити – я, що приходив до вас зі своїми нікчемними клопотами?

– І тим полегшували мої, – відповіла вона. – Любий Тротвуде, ні!

– Люба Агнес, – сказав я. – Занадто самонадіяно мені намагатися керувати вами чи сумніватися в ваших рішеннях, бо мені бракує того, чого так багато у вас – щирості, рішучості і всіх благородних якостей. Але ви знаєте, як я люблю вас і який я вам вдячний. Ви ж ніколи не пожертвуєте собою заради хибного розуміння обов'язку, Агнес?

У цю мить вона схвилювалася більше ніж будь-коли. Вона вирвала свою руку з моєї і відступила на крок назад.

– Скажіть, що у вас немає такої думки, люба Агнес! Ви ж для мене більше ніж сестра! Згадайте, яке неоціненне таке серце, як ваше, така любов, як ваша!

О, минуло багато, багато часу, і все пригадував я це обличчя, цей миттєвий погляд ясних очей, які не дивувалися, не винуватили, не дорікали! О, багато, багато минуло часу, і я знову, як і тоді, побачив, як погляд цей змінився ніжною усмішкою, як сказала вона мені, що не боїться за себе, і не треба мені боятися за неї, назвала мене братом... і пішла геть!

Ще вдосвіта сів я в диліжанс біля воріт готелю. День саме прокидався на сході, коли ми мали вирушити, я згадував про названу мою сестру, і раптом у ранковій імлі біля карети з'явилася голова Урії.

– Копперфілде! – хрипко прошепотів він, тримаючись за залізне поруччя на даху карети. – Здалося мені, ви раді будете почути перед від'їздом, що між нами вже все гаразд. Я був у нього в кабінеті, і ми все залагодили. Ну, хоч я і убога людина, але я корисний для нього, ви знаєте; а він розуміє свої інтереси, коли не буває під чаркою. Який він приємний чоловік, зрештою, мастере Копперфілд!

Я змусив себе відповісти:

– Радий, що ви попросили пробачення.

– О, ще б пак! – сказав Урія. – Коли особа смиренна, знаєте, то що таке пробачення? Така проста річ! Слухайте! – він здригнувся. – Вам траплялось іноді зривати недостиглу грушу, мастере Копперфілд?

– Здається, траплялося, – відповів я.

– Так от, я зробив це вчора ввечері, – сказав Урія, – але груша ще достигне! Треба тільки доглядати її. Я можу почекати!

Розсипавшись ввічливими словами прощання, він зіскочив з імперіалу, і кучер зліз на передок. Здається мені, Урія їв щось, оберігаючи свій шлунок від впливу холодного ранкового повітря; не знаю, що саме жував він, але ротом ворушив так, ніби груша вже достигла, і він обсмоктує її губами.

II. Мандрівник

У моїй квартирі на Букінгем-Стрит того вечора ми дуже серйозно обговорювали домашні справи, про які я розповів у попередньому розділі. Моя бабуся глибоко зацікавилася цим, і після розмови більше двох годин походжала по кімнаті, схрестивши руки на грудях. Коли вона була особливо схвильована, то завжди вдавалася до таких вправ у пішому ходінні, і розмір її хвилювання завжди можна було виміряти тривалістю таких подорожей. У даному разі вона була така стурбована, що визнала за необхідне відчинити двері до спальні і ходити через обидві кімнати, від стіни до стіни. Поки ми з містером Діком тихенько сиділи біля каміна, вона входила і виходила з регулярністю годинникового маятника.

Коли містер Дік пішов спати і ми з бабусею лишилися вдвох, я сів писати листа двом сестрам Спенлоу. До того часу бабуся втомилася ходити і сіла перед каміном, підібравши, як і завжди, складки свого плаття. Але вона порушила свої незмінні звичаї: не поставила склянки на коліна, навіть не взяла її з полиці каміна; лівий лікоть поклала на праву руку, а підборіддям сперлася на ліву долоню і замислено вдивлялася в мене. Підводячи очі від свого листа, я зустрічав її погляд.

– У мене чудовий настрій, любий мій, – запевняла вона мене, похитуючи головою, – я лише трохи хвилююсь і шкодую.

Я надто захопився своєю справою, тому помітив, вже коли вона пішла спати, що нічна мікстура, як її називала бабуся, лишилася неторканою на полиці каміна. Я постукав у двері спальні, щоб звернути увагу бабусі на це; вона підійшла до дверей, але відповіла:

– Щось воно мені сьогодні не до смаку, Троте!

Похитавши головою, вона повернула назад.

Вранці вона прочитала мого листа до двох старих леді і схвалила його. Я відправив своє послання, і мені лишалося тільки терпляче чекати на відповідь. Щось із тиждень перебував я в цьому стані очікування. Якось увечері, коли падав сніг, я вийшов від доктора і попрямував додому.

Цілий день погода була погана, і різкий північно-східний вітер віяв у Лондоні. Надвечір вітер ущух, і почався сніг. Пригадую, він густо падав великими пластівцями і щільним шаром укривав вулиці. Рипіння коліс і тупіт ніг пом'якшилися, немов столиця була вкрита пухом.

Найближчий шлях додому – саме його я обрав у таку ніч – лежав через завулок Святого Мартіна. Церква, яка дала назву цьому завулкові, була в той час оточена різними будівлями, і прохід у тому місці здавався дуже тісним. Минаючи церковний мур, я помітив на розі обличчя жінки. Вона глянула на мене, завернула у вузький завулок і зникла. Обличчя це було мені знайоме. Я бачив його десь. Але де – не міг пригадати. Якісь невиразні спогади, пов'язані з цим обличчям, болюче вразили моє серце; але тоді думки мої були зайняті іншим, і я не міг зосередитися.

На східцях паперті побачив я згорблену постать чоловіка, який поклав свою ношу на м'який сніг і поправляв її. Ми глянули один на одного майже одночасно. Я зупинився здивований, а він підвівся, обернувся і пішов мені назустріч. Я став лицем до лиця з містером Пеготті.

Тоді я згадав ту жінку. То була Марта, що їй Ем'лі дала гроші тієї ночі, в кухні моєї няньки. Марта Ендел – та сама, поруч з якою, як казав мені Гем, дядько не хотів би бачити свою любу племінницю за всі скарби морського дна.

Ми щиро потиснули один одному руки. Спочатку жоден з нас не міг і слова вимовити.

– Мастере Деві, – сказав він, усе ще міцно стискаючи мені руку, – душа моя радіє, що бачу вас, сер! Приємна зустріч, приємна зустріч!

– Приємна зустріч, мій любий старий друже! – підтвердив я.

– Я хотів був піти до вас, сер, сьогодні ввечері, – сказав він, – але я знаю, що тепер ваша бабця живе з вами...