Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 117

я вже, бачте, побував у Ярмуті... то я боявся, що вже пізно йти до вас. Я хотів зайти вранці, сер, перед тим, як вирушати далі.

– Знову? – спитав я.

– Так, сер, – відповів він, похитуючи головою, – завтра я вже знову вирушаю.

– Куди ж ви тепер прямуєте? – спитав я.

– Та, здається, нікуди! – відповів він, струшуючи сніг зі свого довгого волосся. – Треба десь переночувати.

У той самий завулок виходили тоді задні ворота "Золотого хреста" – того самого готелю, де я вперше після закінчення школи мав нещастя зустрітися зі Стірфорсом. Ворота були відчинені, і ми пройшли з містером Пеготті на задній двір. У двох чи трьох загальних кімнатах готелю світилося. В одній з них не було нікого, і туди повів я містера Пеготті.

При світлі каміна я міг добре роздивитись обличчя мого старого друга. Волосся його було довге і скуйовджене, обличчя засмагле. Він ще більше посивів, зморшки на його щоках і лобі поглибшали, і з усього видно було, що містер Пеготті мандрував невтомно і в спеку, і в холод, і в дощ, і в сльоту; і разом з тим він здавався дуже міцним і пройнятим твердою рішучістю досягти певної мети. Доки я був зайнятий цим спостереженням, він струсив із себе сніг і витер обличчя. Сівши проти мене за стіл, спиною до дверей, він знову простяг до мене свою грубу долоню і палко потиснув мені руку.

– Я розповім вам, мастере Деві, – сказав він, – про все, де я був і що чув. Я блукав далеко, а почув небагато, але розповім вам усе по порядку.

Я подзвонив і замовив чогось гарячого. Він відмовився пити будь-що міцніше за пиво; доки приносили і гріли його на вогні, він мовчки думав. Щось прекрасне було в його суворому мовчанні, і я не наважувався турбувати його.

– Коли вона була дитиною, – сказав він нарешті, підводячи голову, – вона частенько просила мене розповідати все про море і про ті береги, де море стає темно-синім і лежить, виблискуючи під сонцем. Я нерідко думав, що спогади про батька, який потонув, змушують її так цікавитися цим. Бачте, не знаю, але, може, вона вірила чи сподівалася, що він, батько її, пішов до тих країв, де квіти завжди квітнуть, повітря завжди тепле.

– Природно, що дитина мала свою фантазію, – відповів я.

– Коли вона... загубилася, – вів далі містер Пеготті, – то в глибині душі я знав, що він повезе її до тих країв. Я знав у глибині моєї душі, що він розповідав їй всякі дива дивні про ті землі – мовляв, він зробить її там знатною леді – і що вона вірила йому. Коли ми побачилися з його матір'ю, я переконався, що моя правда. Я переїхав через канал до Франції і висадився там на берег, немов з неба впавши.

Двері трохи прочинились, і в щілину війнуло снігом. Побачив я, що якась рука тихо намагається причинити двері ззовні.

– Я розшукав одного англійського джентльмена, що був там чиновником, – продовжував містер Пеготті, – і розповів йому, що шукаю свою племінницю. Він дав мені папірця, з яким я міг ходити всюди – не знаю, правду кажучи, як воно зветься, – і хотів був дати мені грошей, але, хвалити бога, мені вони були не потрібні. Я дуже вдячний йому за все, що він зробив. "Я надіслав листи до тих місцевостей, куди ви йдете, – сказав він мені, – і я розповідатиму про вас багатьом людям, які їхатимуть туди, і ви зустрічатимете знайомих у своїх мандрах". Я висловив йому, як міг, свою вдячність і попрямував через Францію.

– Сам-один, та ще й пішки? – спитав я.

– Здебільшого пішки, – відповів він, – іноді на возах, що їхали на ринок; іноді у порожніх фургонах. Щодня проходив я багато миль, і частенько був мені супутником якийсь старий солдат, що йшов побачитися з рідними. Я не знав його мови, а він – моєї. Але ми ставали друзями на курних шляхах.

Тон, яким він згадував своїх дорожніх приятелів, не лишав сумнівів: він справді ставав їхнім другом.

– Діставшись до якогось міста, – вів він далі, – я насамперед розшукував готель і чекав біля воріт, доки не знайдеться людина, яка вміє по-англійському. Здебільшого я знаходив таких людей. Тоді я розповідав, як ходжу, шукаючи свою племінницю, а вони розповідали мені, які леді й джентльмени оселилися в готелі; і коли хтось здавався мені схожим на неї, то я лишався чекати, доки вони вийдуть з дверей, чи ввійдуть додому. Та не знаходив я моєї Ем'лі і знову йшов далі. Поволі чутки про мене почали ширитися по країні. І приходячи до села чи хутора, я бачив, що бідні люди вже знають мене. Вони просили мене сісти біля дверей їхніх хат і частували мене їжею й питвом, і давали мені нічліг, і частенько, мастере Деві, бачив я біля придорожнього хреста, як чекає на мене якась старенька, що в неї є дочка Ем'ліного віку, і просили мене ці старенькі завітати до них. У деяких дочки померли. І тільки бог милосердний знає, як добре ставилися ті матері до мене.

То не хто інший, як Марта стояла біля дверей. Я виразно бачив її змучене, уважне до кожного слова обличчя. Дуже боявся я, що він може обернутись і теж побачити її.

– Частенько саджали вони своїх дітей, особливо маленьких дівчат, – розповідав містер Пеготті, – мені на коліна; і не раз могли б ви побачити, як сиджу я біля їхніх дверей, коли ніч уже настає, і граюся з ними, немов то діти мого Серденятка. О, моє Серденятко!

Раптовий приступ журби подолав його, він заридав уголос. Я поклав свою тремтячу руку на долоню, якою він затулив обличчя.

– Спасибі, сер, – сказав він, – не зважайте на це.

Потім він відняв руку від обличчя, притис її собі до грудей і продовжував оповідання.

– Частенько проводжали вони мене, – сказав він, – уранці, за милю чи за дві від своїх хуторів; і, прощаючись, казав я їм англійською: "Я дуже вдячний вам. Хай благословить вас бог". І начебто завжди вони розуміли мої слова і відповідали чимсь приємним. Нарешті я прийшов до моря. Ви розумієте, що морякові не важко було знайти собі шлях до Італії. Діставшись туди, я знову почав подорожувати, як і раніше. І там люди добре ставилися до мене, і я, мабуть, обійшов би всі міста, цілу країну скрізь, якби не дістав відомостей, що їх бачили десь у швейцарських горах. Один чоловік, що знав його слугу, бачив їх там усіх трьох, і він розповів мені, яким шляхом вони їхали і де зупинилися. День і ніч йшов я до тих гір, мастере Деві. І що далі я йшов, то далі, начебто, відсувалися ті гори від мене. Але я дійшов до них, і я перетнув їх. Як підійшов я зовсім близько до того місця, про яке мені розповідали, то почав запитувати себе – що зроблю я, коли побачу її?

А за дверима, байдужа до суворої ночі, все ще стояла Марта і прислухалась, і руками просила, благала мене не гнати її геть.

– Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї! – казав містер Пеготті. – Ні! Ні краплини! Хай би лише побачила вона моє обличчя, почула б лише мій голос, хай би лише я мовчки став перед нею і без слів нагадав їй будинок, з якого вона втекла, і дитячі її роки – і коли б вона навіть стала королівною, то й тоді впала б мені до ніг. Я знав це добре. Багато разів уві сні чув я її зойк "дядю!" і бачив, як, наче мертва, падає вона переді мною. Багато разів уві сні підводив я її і шепотів: "Ем'лі, люба моя, я приніс з собою пробачення, я прийшов, щоб забрати тебе додому".

Він спинився, похитав головою, зітхнув і казав далі:

– Він нічого не значив для мене. Ем'лі була для мене всім. Я взяв для неї селянську сукню; я твердо знав, що коли знайду її, то вона піде зі мною по тих кам'янистих шляхах, піде туди, куди я піду, і ніколи, ніколи більше не покине мене. Вбрати її в цю сукню, викинути її пишні вбрання, знову подати їй свою руку і попрямувати з нею додому, зупинятись іноді на шляху, дати спокій її втомленим ноженятам і ще гірше стомленому серденьку – лише про це й мріяв я тоді. Не думаю, щоб я навіть глянув на нього. Але, мастере Деві, не судилося, ще ні! Я запізнився, і вони вже поїхали звідти. Куди – я не міг довідатися. Дехто казав – туди, а дехто – сюди. Я обійшов усі ті місця, але Ем'лі я не знайшов і відрядився додому.

– Чи давно ви повернулися? – спитав я.

– Ні, оце кілька днів, – відповів містер Пеготті. – Ввечері побачив я старий човен, і свічка горіла на вікні. Підійшовши близько і зазирнувши крізь шибку, побачив я, що вірна місіс Геммідж сидить перед каміном, як ми й умовилися, сама. Я гукнув: "Не бійся. Це я, Даніель"; і ввійшов. Ніколи не гадав би я, що старий човен може здатися мені таким дивним!

З кишені своєї куртки він дуже обережно добув маленький пакуночок, де лежали два чи три листи. Пакунок цей він поклав на стіл.

– Цей прибув першим, – сказав він, показуючи один папірець, – коли я ще й тижня не був у мандрах. Купюру на п'ятдесят фунтів стерлінгів у конверті, адресованому мені, покладено було під двері вночі. Вона намагалася змінити почерк, але мене цим неможливо обдурити.

Дбайливо і обережно згорнув він чек і відклав його вбік.

– А цей прибув на ім'я місіс Геммідж, – сказав він, розкриваючи другий конверт, – два чи три місяці тому.

Кілька хвилин він мовчки дивився на лист, а потім віддав його мені і тихим голосом проказав:

– Будьте ласкаві прочитати це, сер.

Я прочитав такі рядки:

"О, що відчуєте ви, коли побачите цього листа і впізнаєте, що він написаний моєю грішною рукою! Але прошу вас, прошу – не заради мене, а заради дядька – прошу вас, хай серце ваше зглянеться наді мною хоч на кілька хвилин. Благаю вас, згляньтеся над бідолашною дівчиною і напишіть на клаптику паперу, чи він здоровий і що сказав він про мене перед тим, як ви назавжди перестали звати мене моїм ім'ям. І напишіть мені, чи правда, що вечорами, в той час, коли я раніше зазвичай поверталася додому, він іноді немов чекає на ту, яку так любив? О, серце моє розривається, коли я думаю про це! Я падаю навколішки перед вами, прошу і благаю вас не бути зі мною такою жорстокою, як я не те заслуговую!.. Я добре, добре знаю, що заслуговую на це... але будьте такі ласкаві і добрі та напишіть щось про нього й надішліть мені! Вам не треба називати мене маленькою, не треба називати мене ім'ям, що його я збезчестила; але прислухайтеся до моїх мук, згляньтеся наді мною і напишіть мені хоч кілька слів про дядю, якого вже ніколи, ніколи не побачу я на цьому світі!

Мила моя, серце ваше пройняте жорстокістю до мене, – і це справедлива жорстокість, я знаю, – але якщо серце ваше жорстоке, люба моя, то порадьтеся з тим, кому я завдала найбільшої образи, з тим, чиєю дружиною мала я бути, порадьтеся з ним, перш ніж вирішите не зважати на мої жалісні благання! Коли він знайде в собі досить жалю сказати, щоб ви написали мені кілька слів, – а він це скаже, о, він це скаже, якщо тільки ви спитаєте його, бо він завжди був такий мужній і такий добрий! – тоді лише скажіть йому, що коли вночі я чую подуви вітру, то здається мені, що вітер розгнівався, побачивши його і дядька самотніми, і скаржиться богові на мене.