Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 118

Скажіть йому, що якби мені судилося померти завтра (о, якби я була готова віддати богові душу, то померла б з радістю!), то останні мої слова були б благословенням йому і дядькові, молитвою за щасливе його життя!"

І в цей лист теж було вкладено трохи грошей. П'ять фунтів. Цей чек також лишився невикористаним, і містер Пеготті так само дбайливо згорнув його. До листа були додані докладні вказівки, куди адресувати відповідь. Ясно було, що лист пройшов через багато рук, і важко було встановити точно, де живе маленька Ем'лі, але здавалося можливим, що вона писала з того місця в Швейцарії, де її нещодавно бачили.

– Що написали їй у відповідь? – спитав я містера Пеготті.

– Місіс Геммідж – жінка не дуже вчена, сер, – відповів він. – Тому Гем склав їй листа, а вона вже переписала його. Вони розповіли моїй племінниці, що я пішов шукати її, і які були мої прощальні слова.

– А що це ще у вас в руці? Теж лист? – допитувався я.

– То гроші, сер, – сказав містер Пеготті, розгортаючи чек. – Десять фунтів, як бачите. І ще тут написано: "Від вірного друга", як і на першому чеку. Але перший чек був підсунутий під двері, а цей надійшов поштою позавчора. Я йду шукати її по поштовому штемпелю.

Він показав мені конверт. На ньому стояв штемпель одного міста на Верхньому Рейні. У Ярмуті розшукав він кількох експортерів, які знали ту місцевість, і вони накреслили йому на клаптику паперу схематичну мапу, в якій він цілком міг розібратися. Він поклав мапу на стіл і, спершись підборіддям на одну руку, другою рукою накреслював свій шлях.

Я спитав його, як живе Гем. Він похитав головою.

– Гем працює, – відповів він, – так відважно, як тільки може чоловік. Про нього йде добра слава. Кожен з моряків охочий допомогти йому, і він готовий допомогти кожному. Ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Але, між нами кажучи, моя сестра вважає, що це йому нелегко дається.

– Бідолашний, я такої ж думки!

– Він не бережеться, мастере Деві, – урочисто прошепотів містер Пеготті, – він начебто зовсім не дорожить своїм життям. Коли треба виїхати в схвильоване море у небезпечний рейс, він ладен перший. Яка б не з'являлася небезпека, він перший з усіх моряків виходить уперед. І все ж таки він добрий і простий, як дитина. Немає такої дитини в Ярмуті, яка не знала б його.

Він замислено зібрав листи, розгладив їх рукою, згорнув у пакет і ніжно поклав цей пакет у кишеню на грудях. Обличчя тієї, що слухала нашу розмову, зникло. Сніг усе ще падав крізь напіввідчинені двері; але за дверима не було нікого і нічого.

– Ну, гаразд! – сказав він, поглядаючи на свою торбину. – Я вже побачився з вами сьогодні ввечері, мастере Деві. Це дуже добре. Отже, вирушаю завтра вдосвіта. Бачите, що ношу я з собою, – приклав він руку до того місця, де лежав маленький пакет, – мене турбує лише одна думка, що може зі мною щось трапитися, перш ніж я поверну ці гроші. Якщо я помру, а пакет цей загубиться, чи його вкрадуть, чи взагалі він якось пропаде, і той чоловік не знатиме, що я ніс повернути йому його кляті гроші, то, напевно, той світ не витримає мене. Напевно, я змушений буду повернутись.

Він підвівся, і я підвівся також; перш ніж вийти, ми знову потиснули один одному руки.

– Я ладен пройти десять тисяч миль, – сказав він, – я ладен іти, поки не впаду мертвий, аби покласти ці гроші перед ним. Коли я зроблю це і знайду мою Ем'лі, то більше мені нічого не треба. Якщо я не знайду її, то, може, колись почує вона, що її дядько закінчив свої розшуки лише тоді, коли закінчив життя; і якщо я добре знаю її, самого цього буде досить, щоб вона нарешті повернулася додому.

Коли він виходив на вулицю в люту холодну ніч, я побачив, як від нас побігла геть самотня постать. Похапцем, під якимсь вигаданим приводом, я скерував його в інший бік і займав розмовою, доки та постать не зникла.

Він казав, що піде до маленького готелю на Довер Роуд, де мав знайти чисте і просте ліжко. Я провів його до Вестмінстерського мосту і на суррейському березі попрощався з ним. Мені здавалося, ніби гамір міста завмер від пошани до самотнього мандрівника, коли він ішов своїм шляхом крізь сніг.

Я повернувся до подвір'я готелю "Золотий хрест" і спробував розшукати дівчину, що стояла під дверима під час нашої розмови. Але там її не було. Густий сніг укрив наші сліди; бачив я тільки свіжі відбитки моїх кроків; але сніг падав і падав, і навіть ці сліди ставали невиразними, коли я озирався.

ІІІ. Сестри Спенлоу

Нарешті прибула відповідь від двох старих леді. Вони вклонялися містерові Копперфілду і повідомляли, що з найглибшою увагою поставилися до його листа, "з огляду на щастя обох сторін". Цей останній вислів здався мені трохи тривожним, не лише тому, що вони вже вжили такого вислову під час згаданих вище сімейних незгод, але й з іншої причини: я помітив, що такі дипломатичні речення подібні до петард, які легко спалахують феєрверком і розсипаються різноманітними кольорами і формами, абсолютно несхожими на початкову. Сестри Спенлоу додали, що вони просять пробачення, але не вважають за можливе розмовляти і висловлювати свою думку з приводу послання містера Копперфілда "через посередництво пошти"; та якщо містер Копперфілд зробить їм ласку завітати у певний день (взявши з собою, якщо він це вважає за потрібне, довіреного друга), то вони будуть щасливі мати розмову з цього приводу.

На це містер Копперфілд негайно відповів у якнайшанобливіших висловах, що він матиме честь зробити візит до міс Спенлоу в призначений час; згідно з їхнім ласкавим дозволом, він прийде в товаристві містера Томаса Тредльса, юриста. Відправивши вищезгадане послання, містер Копперфілд впав у жорстоке нервове збудження і лишався в такому стані аж до умовленого дня.

Лиха додавало те, що під час цих критичних подій я був позбавлений неоціненних послуг міс Мілз. Але містер Мілз, який завжди робив усякі речі, щоб роздратувати мене, – або принаймні мені так здавалось, а це одне й те саме – нарешті досяг в цьому максимального успіху, коли вбив собі в голову, що мусить податися до Індії. Навіщо йому треба було їхати до Індії? Хіба тільки, щоб катувати мене? Правду кажучи, він мав найбільше справ з цією частиною світу, всі його справи полягали в індійській торгівлі (я мав невиразне уявлення про золототкані шалі і слонові ікла); замолоду він жив у Калькутті, а тепер вирішив знову поїхати туди, на місце свого компаньйона, який пішов у відставку. Але мене це не цікавило. Проте для нього це було достатньо важливо, щоб узяти курс на Індію та ще захопити з собою Джулію; і Джулія поїхала попрощатися зі своїми сільськими родичами; їхній будинок був весь обліплений повним комплектом оголошень, які сповіщали, що будинок здається в найм або продається, і що меблі (віджимний валок і все інше) будуть продані з аукціону. Отже, я став жертвою ще одного землетрусу, не встигнувши навіть отямитися від попереднього.

Я ніяк не міг вирішити, як вбратися у цей вирішальний день; я хотів з'явитись елегантним і незалежним, але боявся розкрити свою надмірну практичність перед очима міс Спенлоу. Я спробував знайти золоту середину між цими двома крайнощами; бабуся схвалила результат, коли ми сходили вниз, а містер Дік кинув один зі своїх черевиків на щастя слідом за Тредльсом і мною.

Хоч я й знав, що Тредльс чудовий хлопчина, і хоч я щиро любив його, але в такому делікатному випадку я волів би, щоб він не зачісував своє волосся сторч. Це надавало йому здивованого вигляду: голова його, як не дивно, скидалася на щітку або віник. Я мав страшні передчуття, що такий його вигляд може стати фатальним для мене.

Я дозволив собі зауважити це Тредльсу, коли ми йшли до Путні; я висловив думку, що варто було б йому пригладити трохи своє волосся.

– Мій любий Копперфілде, – відповів Тредльс, знімаючи капелюх і пригладжуючи своє волосся у всіх можливих напрямках, – ніщо не могло б дати мені більшого задоволення. Але не вийде.

– Невже не можна його пригладити? – перепитав я.

– Ні, – сказав Тредльс, – ніщо йому не допоможе. Якби я притис його пудовою гирею і тримав би її на голові всю дорогу до Путні, то воно піднялося би сторч знову тієї ж миті, як я б її зняв. Ти уявити собі не можеш, яке в мене вперте волосся, Копперфілде! Ну, чистий тобі дикобраз!

Мушу визнати, я був трохи розчарований, але водночас захопився відвертістю свого друга. Я зазначив, що, очевидно, волосся висмоктало всю впертість з його характеру, бо в ньому самому не було жодних ознак цієї якості.

– О, – відповів Тредльс, сміючись, – мушу тобі сказати, це давній клопіт – моє нещасне волосся! Дружина мого дядька терпіти його не могла. Вона казала, що воно приводить її у розпач. Чимало воно мені зашкодило, коли я закохався в Софі. Дуже зашкодило!

– А що? Хіба їй не сподобалося твоє волосся?

– Ні, вона нічого, але її старша сестра – та сама, що красуня – довго глузувала з нього. Та, правду кажучи, всі сестри неабияк посміялися з цього приводу.

– Приємно! – зауважив я.

– Так, – з абсолютною наївністю відповів Тредльс, – це добра забавка для нас. Вони кажуть, ніби Софі зберігає один мій локон у своїй шухлядці і змушена його вкладати в книжку з застібками, щоб він не став дибки і не вистрибнув. Ми сміємося з цього.

– До речі, мій любий Тредльсе, твій досвід може стати мені в пригоді. Коли ти заручився з молодою леді, про яку щойно говорив, то чи зробив ти формальну пропозицію її сім'ї? Чи було у вас щось схоже на те... що ми маємо зробити сьогодні, наприклад? – схвильовано додав я.

– По щирості, – відповів Тредльс, і тінь неспокійної замисленості майнула по його уважному обличчю, – це була не така проста справа, Копперфілде, у моєму випадку. Бачиш, Софі приносить таку користь сім'ї, що ніхто з них не міг стерпіти думки, що вона колись вийде заміж. Одним словом, вони вважали між собою цілком вирішеним, що вона ніколи не вийде заміж, і називали її старою дівою. Тож коли я з найбільшими застереженнями почав говорити про це, місіс Крулер...

– То її мати?

– Мати, – згодився Тредльс, – дружина преподобного Горація Крулера... коли я, вживши всіх підготовчих заходів, сказав про це місіс Крулер, то це на неї справило таке враження, що вона зойкнула і зомліла.