Карибська таємниця - Сторінка 7

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Доти він не приділяв найменшого інтересу Артурові Джексону, слузі-масажистові. Його пронозливий і цікавий погляд був поглядом сноба — Артур Джексон не був pukka sahib[3], і майор Полґрейв не подивився б на нього двічі.

Принаймні доти, доки, тримаючи в руці фотографію, він поглянув через праве плече міс Марпл і побачив, як гой чоловік виходить у двері…

Міс Марпл повернула голову на подушці. Отже, програму на завтра — чи радше на сьогодні — обмірковано: Гілінґдони, Дайсони та Артур Джексон, слуга-масажист.

II

Доктор Ґрем також прокинувся рано. Зазвичай він перевертався й засинав знову. Але сьогодні він був стривожений, і сон не повернувся. Тривоги, яка перешкодила йому заснути знову, він давно не переживав. Що ж її спричинило? Він ніяк не міг зрозуміти. Лежав, поринувши в думки. Щось пов'язане — атож, щось пов'язане — з майором Полґрейвом. Зі смертю майора Полґрейва? Він, проте, не міг збагнути, чому та смерть стривожила його. Якісь слова тієї балакучої старої леді? Не пощастило їй із фотографією. Та вона поставилася до цього спокійно. Але якісь її слова — можливо, слова цілком випадкові — навіяли йому це дивне відчуття тривоги. Зрештою, не було нічого незвичайного у смерті майора Полґрейва. Анічогісінько. Принаймні він переконаний, що нічого такого в ній не було.

Цілком очевидно, що в тому стані, в якому було здоров'я майора… і тут раптом плин його думок зупинився. А що він насправді знав про стан здоров'я майора Полґрейва? Усі казали, ніби він страждає від високого кров'яного тиску. Але сам він ніколи не розмовляв із майором про це. Та, зрештою, він узагалі дуже мало розмовляв із майором Полґрейвом. Полґрейв був старим занудою, а Ґрем намагався уникати старих зануд. Звідки в такому разі виникла в нього думка, що, можливо, зі смертю майора було не все гаразд? Йому навіяла її ця стара жінка? Але ж вона нічого такого не сказала. Зрештою, йому немає до цього діла. Місцева влада цілком задоволена. У кімнаті старого знайшли пляшечку із серенітом, він, певно, не раз розповідав людям про свій високий тиск.

Доктор Ґрем перевернувся в ліжку й незабаром знову заснув.

III

Поза територією готелю, в одній із халабуд, що стояли на березі струмка, дівчина Вікторія Джонсон перекотилася на спину й сіла в ліжку. Дівчина із Сент-Оноре була чудовим створінням зі станом, ніби виточеним із чорного мармуру, від якого був би в захваті кожен скульптор. Вона провела пальцями по своєму чорному, жорсткому кучерявому волоссі і штурхнула ногою під ребра чоловіка, що спав поруч із нею.

— Прокинься, чоловіче.

Той щось буркнув і перекинувся на другий бік.

— Чого тобі? До ранку ще далеко.

— Прокинься. Я хочу поговорити з тобою.

Чоловік сів, потягнувся й широко роззявив рота, показавши два разки чудових білих зубів.

— Що тебе непокоїть, дівчино?

— Той майор, який помер. Ця смерть не подобається мені. Він помер якось не так.

— Яке тобі діло до його смерті? Він був старий. Тому й помер.

— Послухай, чоловіче. Я про ті пігулки. Про пігулки, про які мене запитав лікар.

— Ну й до чого ті пігулки? Можливо, він прийняв їх забагато.

— Ні. Не в тому річ. Послухай.

Вона нахилилася до нього й швидко заговорила. Він позіхнув і знову ліг.

— Нічого в цьому немає. Про що ти говориш?

— Я все одно розповім про це місіс Кендел уранці. Боюся, тут щось не так.

— Не суши собі голову, — сказав той, кого вона вважала своїм законним чоловіком, хоч вони й не відбули шлюбної церемонії. — Не напитуй собі лиха, — докинув він і перекинувся набік, позіхаючи.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РАНОК НА ПЛЯЖІ

I

Був пізній ранок на пляжі, нижче від готелю.

Евелін Гілінґдон вийшла з води і впала на гарячий золотий пісок. Вона скинула купальну шапочку й енергійно труснула темним волоссям. Пляж був не дуже великий. Люди збиралися там щоранку й десь о пів на дванадцяту влаштовували щось на зразок громадських зборів. Ліворуч від Евелін в одному з екзотичних плетених сучасних шезлонгів лежала сеньйора де Каспеаро, красуня з Венесуели. Трохи далі сидів старий містер Рейфаєл, який був тепер старійшиною готелю "Золота Пальма" і мав авторитет, якого може досягти лише літній інвалід із великим багатством. Естер Волтерс не відходила від нього. Вона, як завжди, мала при собі записник та олівець на той випадок, якщо містеру Рейфаєлові спаде на думку негайно надіслати одну з ділових телеграм. У пляжному костюмі містер Рейфаєл здавався неймовірно висхлим, на його кістках висіли гірлянди сухої шкіри. Хоч і здавалося, що він стоїть на порозі смерті, на островах стверджували, що він був точно таким упродовж щонайменше восьми останніх років. Його пильні сині очі сяяли на зморшкуватому обличчі, а головною втіхою в його житті було енергійно заперечувати все, що йому скажуть.

Міс Марпл також була тут. Як і завжди, вона сиділа, плела, дослухалася до розмов і дуже рідко приєднувалася до них. Коли вона це робила, всі бували дуже здивовані, бо зазвичай забували, що вона тут. Евелін Гілінґдон подивилася на неї поблажливим поглядом і подумала, що вона приємна й мила бабусенція.

Сеньйора де Каспеаро знову стала натирати кремом свої гарні довгі ноги, щось мугикаючи до себе. Вона не належала до тих жінок, які розмовляють багато. Вона подивилася невдоволеним поглядом на пляшечку з кремом для захисту від сонця.

— Цей крем не такий добрий, як "франхіпаньйо", — сумно промовила вона. — Але "франхіпаньйо" тут не дістанеш. Дуже шкода.

І знову опустила свої довгі вії.

— Ви не хотіли б скупнутися, містере Рейфаєл? — запитала Естер Волтерс.

— Я полізу у воду, коли буду готовий, — сердито буркнув старий.

— Уже пів на дванадцяту, — сказала місіс Волтерс.

— Ну то й що? — огризнувся містер Рейфаєл. — Ви вважаєте мене чоловіком, що залежить від часу? Мені байдуже, чи я зроблю це вчасно, чи на двадцять хвилин раніше, чи на двадцять хвилин пізніше.

Місіс Волтерс давно доглядала містера Рейфаєла й тому випрацювала власні методи спілкування з ним. Вона знала, йому знадобиться тривалий час для того, щоб оговтатися від напруги, якої вимагало від нього купання, а відтак починала нагадувати йому про це за добрі десять хвилин, щоб надати йому можливість спочатку відкинути її пропозицію, а потім поступово прийняти її, створюючи враження, ніби він усе вирішує сам і нікого не слухає.

— Мені не подобаються ці пантофлі, — сказав містер Рейфаєл, піднявши ногу й дивлячись на неї. — Я сказав про це йолопові Джексону, але той чоловік не слухає жодного мого слова.

— Я принесу вам інші, гаразд, містере Рейфаєл?

— Ні, не треба, сидіть тут і поводьтеся тихо. Терпіти не можу, коли люди бігають навколо, кудкудакаючи, мов кури.

Евелін витягла руки, розворушивши теплий пісок.

Міс Марпл, цілком зосереджена на свому плетінні, — чи так тільки здавалося, — простягла ногу й поквапно попросила пробачення:

— Пробачте мені, пробачте, місіс Гілінґдон. Боюся, я копнула вас ногою.

— Ет, пусте, — сказала Евелін. — На цьому пляжі зібралося забагато народу.

— О, не рухайтеся. Будь ласка, лежіть спокійно. Я трохи відсуну свого шезлонга назад і більше такого не зроблю.

Змінюючи місце свого розташування, міс Марпл не переставала базікати, весело і якось по-дитячому.

— Тут так чудово відпочивати! Мені не доводилося бувати раніше у Вест-Індії. Я думала, це те місце, де я ніколи не побуваю, і ось я тут. І все завдяки доброті свого небожа. Я думаю, ви знаєте цю частину світу дуже добре, місіс Гілінґдон, чи не так?

— Я була на цьому острові раз або двічі раніше і, звичайно ж, була на більшості інших.

— Авжеж" авжеж. Метелики й дикі квіти — ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів — чи вони вам родичі?

— Друзі. Не більше як друзі.

— І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.

— Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.

— Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.

— Не думаю, — сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. — Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.

Вона позіхнула.

— Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?

("Якою ідіоткою я, либонь, здаюся", — подумала міс Марпл.)

— Нічого, крім комашиних укусів, — запевнила її Евелін.

— А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, — сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.

— Справді?

— А він хіба ніколи вам про це не розповідав?

— Можливо, і розповідав. Не пам'ятаю.

— Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?

— Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.

— Він розповідав стільки цікавих історій.

— Бридкий, старий зануда, — сказав містер Рейфаєл. — І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.

— Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, — сказала місіс Волтерс.

— Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров'я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров'ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.

Він із гордістю подивився навкруг себе.

Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.

— Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров'яний тиск, — сказала місіс Волтерс.

— Нісенітниця, — заперечив містер Рейфаєл.

— Але ж він справді його мав, — сказала Евелін Гілінґдон.

Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.

— Хто вам про це сказав? — запитав містер Рейфаєл. — Він сам?

— Хтось сказав.

— Він мав дуже червоне обличчя, — втрутилася до розмови міс Марпл.

— Ну то й що? — запитав містер Рейфаєл. — У нього не було високого кров'яного тиску, він сам мені сказав.

— Невже справді? — здивувалася місіс Волтерс. — Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.

— А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з'їв, я йому сказав: "Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров'яним тиском". А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров'яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.

— Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, — знову втрутилася до розмови міс Марпл. — Ліки, що називалися сереніт або якось так.

— Якби ви запитали мене, — озвалася Евелін Гілінґдон, — то я сказала б вам, що, на мою думку, він ніколи не визнавав, що він хворий або має якісь проблеми зі здоров'ям.