Карибська таємниця - Сторінка 9

Я сиджу тут з усіма своїми болями, хворобами та каліцтвами, а ви ще й заздрите мені замість допомагати. І нічого не робите — чому ви досі не надрукували листи?

— Я не мала часу.

— То знайдіть його. Я беру вас сюди для того, щоб ви тут трохи працювали, а не засмагали та всім показували, яка у вас гарна фігура.

Деяким людям прискіпування містера Рейфаєла видалися б нестерпними, але Естер Волтерс працювала на нього вже кілька років і добре знала, що містер Рейфаєл більше гавкає, ніж кусається. Він страждав від майже безперервного болю, і його брутальні випади були для нього одним із методів випускати пару. Хоч би що він їй казав, Естер залишалася незворушною.

— Чудовий вечір, еге ж? — мовила міс Марпл, зупиняючись біля них.

— А чого ми тут стовбичили б, якби він не був чудовим? — буркнув їй у відповідь містер Рейфаєл.

Міс Марпл засміялася лагідним, дзвінким сміхом.

— Ви такий суворий, але не забувайте, що розмовляти про погоду — це дотримуватися одного з найдавніших англійських звичаїв. О Боже, я взяла вовну не того кольору.

Вона поклала сумку з плетивом на садовий столик і потрюхикала назад, до свого бунгало.

— Джексоне! — заволав містер Рейфаєл.

Джексон з'явився.

— Відведіть мене назад, у бунгало, перш ніж сюди повернеться ота стара квочка, — сказав містер Рейфаєл. — Хоч від вашого масажу мені мало користі, — докинув він.

Сказавши це, він дозволив допомогти собі піднятися на ноги й пішов за своїм масажистом до бунгало.

Естер Волтерс подивилася їм навздогін, а потім обернула голову, коли міс Марпл повернулася з клубком вовни й сіла біля неї.

— Сподіваюся, я не потривожила вас? — запитала міс Марпл.

— Звісно, ні, — сказала Естер Волтерс. — Мені скоро треба буде йти й дещо надрукувати, але спершу я хочу посидіти тут хвилин десять і помилуватися заходом сонця.

Міс Марпл сіла й тихим голосом почала розмову. Говорячи, вона вивчала Естер Волтерс. Не сліпуча красуня, але могла 6 здаватися привабливою, якби захотіла. Міс Марпл намагалася відгадати, чому вона цього не хоче. Вона могла б утримуватися від надмірного хизування своєю жіночністю, якби це не подобалося містерові Рейфаєлу, але міс Марпл не думала, що містер Рейфаєл мав би проти цього якісь заперечення. Він був так повністю поглинутий собою, що якби тільки секретарка приділяла йому досить уваги, вона могла б красуватися, мов гурія в раю без найменших заперечень із його боку. Крім того, він зазвичай лягав спати рано, й у вечірні години, коли грали шумові оркестри та відбувалися танці, Естер могла б легко дозволити собі — міс Марпл зробила паузу у своїх думках, щоб підібрати слушне слово, водночас весело розповідаючи про свій візит до Джеймстауна — ага, здаватися значно яскравішою. Естер Волтерс могла б сяяти яскравою квіткою у вечірні години.

Міс Марпл із великою обережністю спрямувала розмову на Джексона.

На запитання про Джексона Естер Волтерс відповідала досить туманно.

— Він дуже компетентний, — сказала вона. — Надзвичайно кваліфікований масажист.

— Певно, він уже давно працює в містера Рейфаєла?

— О, ні, близько дев'ятьох місяців, я думаю…

— Він одружений? — наважилася запитати міс Марпл.

— Одружений? Не думаю, — відповіла Естер Волтерс із подивом у голосі. — Якщо й одружений, то він ніколи про це не згадував… Ні, ні, — додала вона. — Звичайно ж, він не одружений.

Схоже, таке припущення здалося їй кумедним.

Міс Марпл витлумачила її відповідь, додавши подумки одне речення: "У всякому разі він поводиться не так, як чоловік одружений".

Але скільки існує на світі одружених чоловіків, що поводяться не так, як чоловіки одружені. Міс Марпл могла б відразу назвати таких добрий дванадцяток!

— Він досить вродливий чоловік, — замислено промовила вона.

— Так, мабуть, і справді, — підтвердила Естер без будь-якого інтересу.

Міс Марпл придивилася до неї пильніше. Чоловіки її не цікавлять? Можливо, це той різновид жінки, яку цікавить лише один чоловік? Тим більше, що вона, як їй сказали, вдова.

Вона запитала:

— Ви давно працюєте на містера Рейфаєла?

— Чотири чи п'ять років. Коли помер мій чоловік, мені довелося знову шукати роботу. У мене дочка навчається у школі, і мій чоловік залишив мене в досить скрутному матеріальному становищі.

— З містером Рейфаєлом, певно, працювати важко? — ризикнула запитати міс Марпл.

— Та не дуже, після того як пізнаєш його. Він часто впадає у гнів, і характер у нього дуже суперечливий. Думаю, його головна проблема в тому, що він стомився від людей. За останні два роки він змінив п'ятьох слуг. Йому завжди потрібен хтось новий, на кого можна було б гарчати. Але ми з ним дуже добре порозумілися.

— Містер Джексон, схоже, молодик послужливий.

— Він дуже тактовний і винахідливий, — сказала Естер. — Звісно, іноді він… — Вона не докінчила свою фразу.

Міс Марпл на мить замислилася й доказала за неї:

— … почуває себе в ніяковому становищі?

— Саме так. Він не знає, яку роботу, власне, виконує. Проте, — усміхнулася вона, — він уміє втішатися життям.

Міс Марпл замислилася й над цією фразою. Але вона мало в чому їй допомогла. Вона й далі весело щебетала й незабаром почула досить багато про квартет любителів природи — про Дайсонів і Гілінґдонів.

— Гілінґдони бували тут протягом останніх трьох або чотирьох років, — сказала Естер. — Але Ґреґорі Дайсон бував тут значно давніше. Він знає Вест-Індію дуже добре. Уперше він з'явився тут, я думаю, зі своєю першою дружиною. У неї було слабке здоров'я, і вона мусила виїздити взимку за кордон або принаймні кудись туди, де клімат був тепліший.

— І вона померла? Чи вони розлучилися?

— Ні. Вона померла. Десь тут, якщо не помиляюся. Я маю на увазі не цей конкретний острів, а один з островів Вест-Індії. Там у них було щось не так, схоже на скандал абощо. Він ніколи про неї не згадує. Я почула про все це від когось іншого. Думаю, стосунки в них були не дуже добрими.

— І тоді він одружився з цією жінкою. "Лакі".

Міс Марпл промовила це слово з певним невдоволенням, ніби хотіла сказати: "Справді, просто-таки неймовірне ім'я".

— Мені здається, вона була родичкою його першої дружини.

— А з Гілінґдонами вони знайомі багато років?

— Ой ні, я думаю, вони познайомилися з ними лише тоді, коли Гілінґдони приїхали сюди три або чотири роки тому, не давніше.

— Гілінґдони здаються людьми дуже приємними, — сказала міс Марпл. — Вони такі спокійні.

— Так, вони обоє дуже спокійні.

— Усі кажуть, вони дуже віддані одне одному, — мовила міс Марпл.

Тон її голосу був досить безвиразним, але Естер Волтерс подивилася на неї гострим поглядом.

— Але ви так не вважаєте? — запитала вона.

— Але ж і ви так не думаєте, правда ж, моя люба?

— Іноді я й справді замислювалася…

— Спокійні чоловіки, такі, як полковник Гілінґдон, — сказала міс Марпл, — часто відчувають потяг до яскравих жінок. — І вона додала після тривалої паузи. — "Лакі" — яке кумедне ім'я. Ви гадаєте, містер Дайсон здогадується про те, що, можливо, відбувається майже в нього на очах?

"Стара любителька скандалів, — подумала Естер Волтерс — Ох, ці літні жінки!"

Вона відповіла досить холодно:

— Не маю найменшого уявлення.

Міс Марпл перевела розмову на іншу тему:

— Дуже шкода бідолашного майора Полґрейва, чи не так? — сказала вона.

Естер Волтерс погодилася, проте без особливого почуття.

— Кого мені справді шкода, то це Кенделів, — сказала вона.

— Так, для власників — справжнє лихо, коли щось подібне відбувається в готелі.

— Люди приїздять сюди відпочивати й веселитися, хіба не так? — сказала Естер. — Щоб забути про хвороби, про смерть, про податки, про замерзлі труби й усе таке інше. Їм дуже не до вподоби, — провадила вона з несподіваним спалахом зовсім іншого настрою, — коли їм нагадують, що людина смертна.

Міс Марпл відклала плетиво.

— Ви дуже добре сказали, моя люба, — відзначила вона, — справді дуже добре. Ви маєте цілковиту слушність.

— І ви ж бачите, — вони зовсім молоді люди, — провадила Естер Волтерс. — Вони купили цей готель у Сендерсонів лише півроку тому й дуже стурбовані тим, чи зможуть досягти успіху, адже в них так мало досвіду.

— І ви думаєте, це може завдати їм великої шкоди?

— Та, власне кажучи, ні, — сказала Естер Волтерс. — Я не думаю, що люди спроможні пам'ятати про будь-яку прикру подію довше, аніж день або два, а тим більше в атмосфері "ми-приїхали-сюди-втішатися-й-розважатися-тож-утішаймося-й-розважаймося". Я думаю, смерть приголомшила їх години на двадцять чотири, не більше, а потім вони відразу забули про неї, як тільки бідолаху-небіжчика поховали. Проте не слід їм нагадувати про неї. Я сказала про це Молі, але, звісно, вона стривожена.

— Місіс Кендел стривожена? Але ж вона завжди здається такою безтурботною.

— Я думаю, вона лише прикидається безтурботною, — повільно промовила Естер. — А насправді вона, либонь, належить до тих людей, які постійно бояться, щоб чого-небудь не трапилося.

— А мені здавалося, він більше тривожиться, ніж вона.

— Ні, я так не думаю. Я думаю, вона тривожиться більше, а його тривога пояснюється її тривогою, якщо ви розумієте мою думку.

— У вас цікава теорія, — сказала міс Марпл.

— Мені здається, Молі розпачливо намагається здаватися дуже веселою і вдавати, ніби втішається життям. Докладає великих зусиль, щоб створювати таке враження про себе, але ці зусилля виснажують її. І тоді вона нерідко провалюється в депресію. Вона не дуже врівноважена особа.

— Бідолашна дитина, — сказала міс Марпл. — Такі люди, безперечно, існують, а інші навіть не здогадуються про їхнє існування.

— Авжеж не здогадуються, адже вони вміють добре приховувати свій стан. Але, — додала Естер, — я не думаю, що Молі має серйозні підстави тривожитися щодо цього випадку. Адже люди помирають від коронарного тромбозу, або церебральної кровотечі, або чогось подібного сьогодні мало не щодня. Набагато частіше, аніж раніш, наскільки я можу судити. Лише харчове отруєння, або тиф, або щось подібне можуть спричинити паніку.

— Майор Полґрейв ніколи не казав мені, що в нього високий кров'яний тиск, — зауважила міс Марпл. — Він казав про це вам?

— Він казав про це комусь, але я не знаю, кому саме, можливо, то був містер Рейфаєл. Я знаю, містер Рейфаєл стверджує протилежне — але це так схоже на нього! Пам'ятаю, Джексон якось згадав про високий тиск у майора.