Карибська таємниця - Сторінка 8

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Як на мене, то він належав до людей, які бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так.

Для Евелін то була задовга промова. Міс Марпл замислено подивилася на верхівку її темної голови.

— Проблема в тому, — сказав містер Рейфаєл диктаторським тоном, — що люди надто цікавляться хворобами своїх ближніх. Вони думають, що кожен, кому більш як п'ятдесят років, має скоро померти від високого кров'яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подібного — нісенітниця! Якщо людина каже, що зі здоров'ям у неї все гаразд, то, думаю, так воно і є. Людина повинна знати про своє власне здоров'я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуєш мені про такі речі, Естер?

Місіс Волтерс не стала сперечатися. Вона підвелася на ноги й досить спритно допомогла містерові Рейфаєлу зіп'ястися на свої. Удвох вони пішли до води, вона вправно підтримувала його. Удвох увійшли в море.

Сеньйора де Каспеаро розплющила очі й промурмотіла:

— Які вони бридкі, старі чоловіки! Їх усіх треба вбивати у сорок або навіть тридцять п'ять років. Ви зі мною згодні?

Едвард Гілінґдон і Ґреґорі Дайсон, грузнучи ногами в піску, вийшли на пляж.

— Яка там вода, Евелін?

— Така, як і завжди.

— Жодних змін? А де Лакі?

— Не знаю, — відповіла Евелін.

Міс Марпл знову замислено подивилася на верхівку темної голови.

— Зараз я вам покажу, як плаває кит, — сказав Ґреґорі.

Він скинув свою строкату бермудську сорочку й побіг до моря, плюхнувшись у воду й попливши швидким кролем, пирскаючи та відсапуючись. Едвард Гілінґдон сів на пляжі біля своєї дружини й запропонував:

— Скупаймося знову?

Вона посміхнулася, наділа купальну шапочку, і вони пішли до моря набагато менш ефектно, аніж Ґреґ. Сеньйора де Каспеаро знову розплющила очі.

— Я спершу думала, ці двоє відбувають подорож медового місяця — так він ніжно ставиться до неї, але мені сказали, вони одружені вже вісім або дев'ять років. Неймовірно, правда?

— Цікаво, де пропадає місіс Дайсон? — промовила міс Марпл.

— Ота Лакі? Вона з якимсь чоловіком.

— Ви так думаєте?

— Я в цьому переконана, — сказала сеньйора де Каспеаро. — Вона належить до такого типу. Але вона вже не молода, і в її чоловіка очі теж розбігаються. Хто, хто, а я знаю.

— Не сумніваюся, — сказала міс Марпл. — Хто, хто, а ви знаєте.

Сеньйора де Каспеаро скинула на неї здивованим поглядом. Вона вочевидь чекала від старої леді зовсім іншої репліки.

Але міс Марпл дивилася на хвилі з виразом лагідної наївності.

II

— Можна мені поговорити з вами, місіс Кендел?

— Звичайно, — відповіла Молі.

Вона сиділа за столом у своєму кабінеті.

Вікторія Джонсон, висока і яскрава у своїй накрохмаленій білій уніформі, увійшла до кабінету й зачинила за собою двері з дещо таємничим виглядом.

— Я хочу дещо розповісти вам, місіс Кендел.

— А в чому річ? Щось не так?

— Я не знаю. Напевне не знаю. Ідеться про того старого джентльмена, що помер. Про майора. Він помер уві сні.

— Так, так. А що ти хочеш розповісти про нього?

— У його номері була пляшечка з пігулками. Доктор запитував мене про них.

— І що?

— Доктор сказав: "Ану погляньмо, що він тут має на поличці, у ванній кімнаті", — і подивився, що там було. Він знайшов там зубний порошок, пігулки від нестравлення, аспірин, таблетки з крушинової кори й ті пігулки у пляшечці під назвою сереніт.

— Так, — знову повторила Молі.

— Лікар подивився на них і кивнув головою. Але я потім замислилася. Тих пігулок раніше там не було. Я їх не бачила в його ванній кімнаті. Там був тільки зубний порошок, аспірин, лосьйон після гоління й таке інше. Але тих пігулок, що називаються сереніт, я раніше ніколи не бачила.

— Отже, ти думаєш… — Молі здавалася розгубленою.

— Я не знаю, що думати, — сказала Вікторія. — Мені просто здалося, тут щось не так, тому ліпше вам про це розповісти. Може, ви розкажете доктору? А раптом це щось означає? Можливо, хтось поставив туди пляшечку з пігулками, щоб він прийняв їх і помер?

— О, я не думаю, щоб таке могло статися, — промовила Молі.

Вікторія похитала своєю чорною головою.

— Ми ніколи цього не знаємо. Люди здатні на погані вчинки.

Молі виглянула у вікно. Навколо був земний рай. Сонячне світло, море, кораловий риф, музика, танці створювали враження Едемського саду. Але навіть в Едемському саду була тінь — тінь Змія. "Погані вчинки" — як прикро їй було почути такі слова.

— Я проведу розслідування, Вікторіє, — гостро сказала вона. — Не турбуйся. А головне, не поширюй поганих чуток.

Тім Кендел увійшов саме в ту мить, коли Вікторія, досить неохоче, вийшла.

— Щось не так, Молі?

Вона завагалася — але ж Вікторія могла підійти й до нього. І вона розповіла йому про те, що сказала дівчина.

— Не розумію, до чого це базікання — що то були за пігулки зрештою?

— Власне кажучи, я не знаю, Тіме. Доктор Робертсон, коли він сюди приходив, сказав, що їх приймають від високого тиску.

— А що в цьому дивного? Майор міг страждати від високого тиску, хіба ні? Тобто в нього був високий кров'яний тиск, і він приймав пігулки, щоб його знизити. Люди страждають від високого тиску, і я не раз таких людей бачив.

— Це справді так, — погодилася Молі й, завагавшись, додала: — Але Вікторія, схоже, думає, він ковтнув одну з тих таблеток і вона вбила його.

— О, моя люба, це надто мелодраматично! Ти хочеш сказати, хтось замінив його пігулки від високого тиску на щось інше й те інше отруїло його?

— Це справді здається абсурдним, — сказала Молі вибачливим тоном, — коли ти так говориш. Але Вікторія подумала саме так!

— Дурна дівчина! Ми могли б піти й спитати про це доктора Ґрема, він, либонь, знає. Але через таку нісенітницю турбувати його не варто.

— Я теж так думаю.

— Чому тій дівчині спало на думку, що хтось замінив пігулки? Тобто, якщо я правильно тебе зрозумів, хтось поклав інші пігулки в ту саму пляшечку?

— Я не зовсім зрозуміла, — сказала Молі досить безпорадним тоном. — Вікторія, схоже, думає, раніше тієї пляшечки із серенітом там не було.

— Але ж це нісенітниця, — сказав Тім Кендел. — Він мусив приймати ті пігулки постійно, щоб тримати свій кров'яний тиск на низькому рівні.

І він весело пішов поговорити з Фернандо, метрдотелем.

Але Молі не могла забути про цю справу так легко. Коли закінчився клопіт з обідом, вона сказала чоловікові:

— Тіме, якщо Вікторія почне розповідати всім про свої підозри, то чи не ліпше буде нам самим усе з'ясувати?

— Моя люба дівчино! Робертсон та всі інші приходили, усе оглянули й поставили всі запитання, які на той час були їм потрібні.

— Так то воно так, але ти знаєш, як ці дівчата можуть накрутити себе…

— Гаразд, гаразд. Ось що я тобі скажу: ми підемо й порадимося з доктором Ґремом, він усе мусить знати.

Доктор Ґрем сидів у своїй лоджії й читав книжку. Молоде подружжя увійшло, і Молі стала розповідати йому їхню історію. Її розповідь була дещо плутаною, і Тім узяв ініціативу на себе.

— Це звучить досить по-дурному, — сказав він тоном вибачення, — та якщо я правильно все розумію, дівчина вбила собі в голову, що хтось поклав отруйні пігулки в пляшечку з — як же називаються ці ліки? — сера-чимось.

— Але чому вона вбила це собі в голову? — запитав доктор Ґрем. — Вона щось бачила чи щось чула — одне слово, чому вона зробила такий висновок?

— Я не знаю, — сказав Тім безпорадним голосом. — То була інша пляшечка? Що там було, Молі?

— Ні, — сказала Молі. — Якщо я правильно пам'ятаю, вона сказала, що там була пляшечка з написом на ній… семен… серен…

— Сереніт, — сказав лікар. — Так воно й мало бути. Це відомі ліки. Він мав приймати їх регулярно.

— Вікторія сказала, що вона ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше.

— Ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше? — гостро запитав доктор Ґрем. — Вона певна?

Незвична гострота його тону примусила обох Кенделів подивитися на нього. Вони не сподівалися від доктора Ґрема такої реакції.

— Схоже, вона в цьому не сумнівається.

— Можливо, їй захотілося стати автором сенсації? — припустив Тім.

— Не виключено, — сказав доктор Ґрем. — Я хочу сам перекинутися кількома словами з дівчиною.

Вікторія була дуже задоволена, що їй дозволили розповісти її історію вдруге.

— Я не хочу неприємностей, — сказала вона. — Я не ставила там ту пляшечку й не знаю, хто її там поставив.

— Але ти думаєш, її там хтось поставив? — запитав Ґрем.

— Ви самі розумієте, докторе, її мусив там хтось поставити, якщо раніше там її не було.

— Майор Полґрейв міг тримати її в шухляді, або в портфелі, або десь у такому місці.

Вікторія рішуче похитала головою.

— Хіба йому було б зручно тримати там пігулки, якщо він мусив приймати їх щодня по кілька разів?

— Ні, — неохоче погодився доктор Ґрем. — Він справді мусив приймати ті ліки по кілька разів на день. Ти ніколи не бачила, щоб він їх приймав або щось таке?

— Їх раніше в нього не було. Я лиш подумала — адже хтось казав, ніби ті пігулки могли мати якийсь стосунок до його смерті, отруїли його кров або щось таке, тож я подумала, може, він мав ворога, який поставив там ту пляшечку, щоб убити його.

— Нісенітниця, дівчино, — сказав лікар бадьорим голосом. — Чиста нісенітниця.

Вікторія здавалася приголомшеною.

— То ви кажете, ті пігулки були ліками й добрими ліками? — із сумнівом у голосі запитала вона.

— Вони були добрими ліками, а головне, необхідними ліками, — сказав доктор Ґрем. — Тому не турбуйся, Вікторіє. Я можу тебе запевнити, що нічого поганого в тих ліках не було. Вони були корисними для чоловіка, який мав такі проблеми зі здоров'ям.

— Ви зняли великий тягар із моєї душі, — сказала Вікторія й радісно блиснула своїми білими зубами у веселій усмішці.

Але тягар не звалився з душі доктора Ґрема. Його тривога, що раніше була такою туманною, тепер стала геть відчутною.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗМОВА З ЕСТЕР ВОЛТЕРС

— Це місце вже не таке, яким воно було раніше, — роздратовано пробурчав містер Рейфаєл, коли побачив, як міс Марпл наближається туди, де він сидів зі своєю секретаркою. — Не можна ступити й кроку, щоб не спіткнутися об якусь стару курку. Якого дідька старі дами пхаються до Вест-Індії?

— А куди їм пхатися? — запитала Естер Волтерс.

— До Челтенгема, — швидко відказав містер Рейфаєл. — Або Бурнемаута, Торкі чи Ландріндод Велс їм там подобається — вони там щасливі.

— Вони не можуть дозволити собі часто відпочивати у Вест-Індії, — сказала Естер. — Не кожному так щастить, як вам.

— Авжеж, дуже мені щастить, — сказав містер Рейфаєл. — Ви могли б і не казати мені цього.