Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 11

Пожди, не йди звідсіль.
Перечасуєм, — що, як здасться скоро
Терпимішим гірке це наше горе,
0 ти, що ділиш і вістиш мій біль!
До серця ти звертаєшся, сіромо,
Хоч розлучився з ним уже давно,
Поки вагавсь, яку обрати путь,
1 мучився із розпачу і втоми,
Тебе уже покинуло воно,
Аби в очах прекрасних утонуть.
ССХІЛІІ
Сліди перебування Лаури
Туг на горбі, де рість, зело і цвіт,
Мов дух небесний у земному гаї,
Співаючи і мріючи, блукає
Та, що прославилась на цілий світ,
Що моє серце встигла захопить,
Воно недарма нині поспішає,
Покинувши мене, до того раю,
Де на траві зберігся її слід.
До неї горнеться і каже їй щокроку:
Аби ж бідасі дать побути з нами,
Бо скільки йому можна жить плачем.
Та з мене насміхається жорстока:
Без серця ти лиш незворушний камінь,
І ти ж, священний пагорбе, едем.
ССХЬІУ
Відповідь другові
З біди одної в гіршу ще біду
Широка і легка веде дорога.
Мене, як і тебе, охоплює тривога,
На ній я тільки навіженства жду.
У мене страх і сором на виду.
Чого благать, війни чи миру в Бога?
Але як трепетать, що вийде з того?
На судію я все переведу.
Із дружби хто кого ушанувати
Захоче, марно діятиме він.
Прихилля часто очі засліпляло.
Ось моя рада: в горяні палати
Злетиш, як серцю ти даси розгін:
Бо шлях далекий, а часу замало.
ССХЬУ
Поділені рожі
У перший, позавчора, ранок маю
Закоханий, умудрений роками,
Підніс коханцям, що зустрілись саме,
Дві свіжі рожі, зірвані із раю.
Почувши, як він ніжно промовляє.
Дикун і той би захопивсь речами.
А він дивився в їхні лиця прямо,
Чаруючи й вчарований до краю.
"Під сонцем вже нема коханців схожих", —
Сказав зі сміхом і зітханням враз,
І їх обняв, і погляд вгору скинув,
Так він ділив свої слова і рожі:
У серці радість з сумом обнялась.
Яка промова! Яка гарна днина!
ССХЬУІ
Поет просить небо, щоб він
умер раніше за свою донну
Дивлюся я на молоду Лаврину,
Чию листву хитає тиховій,
Мов злото кіс у гожій грі новій,
І жду, коли ж душа цю плоть покине.
Зі світу рожі не цвіли почину,
Аби красою дорівнялись їй.
Молю тебе, Юпітере Гримій,
Не їй — раніш мені пошли кончину!
Аби всесвітнього не бачити упадку
І світ од мого сонця не потух,
А у очах не панувала тьма,
Душе моя, кинь іншу всяку гадку
І налаштуй одне ловить свій слух:
Той голос, що солодшого нема.
ССХІЛТІ
Поет перепрошує, що не вміє гарно
оспівати свою донну
Можливо, всім це буде недогода,
Що я у падковитості своїй
Надмірно б'ю уже поклони їй
За ум, шляхетність, милосердя, вроду.
То ось що я скажу такій породі:
"Боюсь, що надто млявий віршик мій
І не такий умілий я хвалій,
Не оспівать мені її достойно зроду".
Ну, а вони одказують, невіри:
"Взялись би Смирна, Мантуя, Афіни,
І ті б свої порозбивали ліри".
Бо смертний не складе такі пісні.
Будь моя воля, зрікся б неодмінно.
Але ж Амур віддав наказ мені.
ССХЬУІІІ
Високі прикмети поетової донни
Побачити, яка в Природи сила,
Ходіть сюди подивуватись тій,
Хто відтепер назавше світоч мій,
Затьмивши в небесах усі світила.
Не відкладайте братися до діла:
На кращих зупинивши вибір свій,
Смерть першими хапає їх мерщій.
Овва, її відперти вже несила.
Поквапся і тоді побачиш зримо
Саму красу, якої більш нема,
Усю в чеснотах, як в шляхетній тозі.
І скажеш, що мої замовкли рими,
Що я ходжу, вчарований, сліпма.
А хто не встигне, тому лити сльози.
ССХІЛХ
Сумні передчуття поета,
розлученого з коханою
Згадаю день той, і в очу ту ж мить
Задуманий постане погляд діви,
Бо з нею моє серце незрадливе,
Воно її забути не велить.
Знов бачу, як між дів вона стоїть,
Мов рожа між дрібних квіток зваблива,
І не сумна, й не радісна, на диво:
її терзає острах вочевидь.
Куди поділась звична її жвавість,
Клейноди де й одіння всім на зависть?
Пісень і сміху більш ніхто не чує.
Розгублений, стою ні в сих ні в тих.
Лиш чорні думи, рій пророцтв лихих.
Дай Боже, щоб усе було це всує.
ССІЛ
Лаура являється поетові
неживою
Привиддя сонне, навісна примара!
Невже посвітач рідний мій погас?
Щоб це прийшов її останній час,
Звершилася якась зловісна кара.
Надією, притулком, щедрим даром
Я звав тебе. Де ж вістка ця взялась?
О Боже, відверни біду цей раз,
Хай це послання пролунає даром.
Я мрію знов узріть небесний лик,
Днів наших славу, вроди пишний квіт,
Що може хвору душу ізцілить.
А як насправді кинула навік
Вона чудове це земне мешкання,
Приходь тоді й до мене мить остання.
ССЬІІ
Невпевненість
У неладі душі то плачу, то співаю,
Надіюсь і боюсь. У стогоні, у римі
Зливаю біль. Амур же нещадиме
Рве моє серце, змучене до краю.
Чи ж сяйво, за яке яснішого немає,
З її очей до мене більш не йтиме,
(Який бідаха я, наш батечку питимий!)
І я в гірких сльозах так і сконаю?
І якщо їх уже на небі ждуть,
Нехай їх не обходить моя доля:
Мені все 'дно за сонце зорі ці!
Мене б'є страх, я корчуся од болю,
Не відаю, куди верстати путь,
Бо я давно вже збивсь на манівці.
ССІЛІІ
Нарікання на розлуку
О ніжний погляд, о солодка річ,
Почую я коли вас чи побачу?
О злото кіс, яким ти, небораче,
Готовий милуватись день і ніч!
О гарний лик, такий страшний увіч,
Судивсь ти не для втіхи, а для плачу.
О потаємне зіллячко зміяче,
Вбивай мене уже, та не каліч!
А щойно лагідні і гарні очі,
Де думка і життя моє домує,
Пошлють мені що-небудь у гостину, —
Його одразу ж перейняти хоче,
Уплинь чи верхи, щоб я плакав всує,
Фортуна, моя давня ворогиня.
ССІЛУ
Страх і надія
Давно уже не чую я новин
Про любу й лагідну мою врагиню,
Не знаю, що гадать про неї нині,
Без неї серцем я одним-один.
Пригожість іншим принесла загин.
Вона ж красою й чесністю єдина.
Можливо, і Господь наш для почину
Надасть зірниці їй високий чин.
Ні, сонцю. І тоді нужденне житов'я
Моє до краю має вже дійти,
І питиму гіркий напій розлуки я.
І що тепер мені жаління ті:
Кінця добігла оповідь моя.
І вік мій завершивсь о півпуті.
ССЬУ
Ранок і тиха пора
для поета
Коханий Веспер, зате зла Аврора
Для всіх веселих і спокійних пар.
Для мене ж вечір — муки і кошмар,
Аж поки не діждусь ранкову пору.
Все виглядає так тоді бадьоро,
Коли двох сонць пала ясний пожар,
Красою й сяйвом збільшуючи чар,
Здається, небо до землі говорить.
Як сталося тоді, коли тонке гілля
Зазеленіло й я сказав: "Лаврино,
Рости і в серці у моїм пишай".
Для себе зрозумів давно вже я,
Що це і є страждань моїх причина.
1 добре те, що покладе їм край.
ССЬУІ
Скарга на Лауру
Помститись я збираюсь з давніх пір
Тій, хто мене хвилює й озиває,
І, болем душу сповнивши, тікає,
Ховаючи від мене ніжний зір,
Хто, відібравши в мене звичний мир,
Так бідне серце мучить і карає,
Що вже ночами зовсім сну немає,
Замість спочинку виє в ньому звір.
Не раз зазнавши гибелі страшної,
Мій безтілесний дух спішить до тої,
Яка мене всього перевернула.
І ось стою, розгублений до краю,
Він їй говорить, плаче, обіймає,
Проте вона лишається нечула.
ССІЛЛІ
Обличчя і рука поетової донни
Це гоже личко, за яким я* ги ну,
Так спочиває зір на білому чолі,
Очей би не одвів, аби на його тлі
Долоня не майнула в цю хвилину.
Стріпнувся дух, мов на гачку рибчина
Або мов пташка на клейкім гіллі,
Як досі я не бачив взагалі,
Уважний до лиця, цієї благостині?
Та погляд мій, згубивши свій предмет,
Намацував дорогу, як вві сні,
Красу знов повертаючи знебулу.
Який стрімкий, який розкішний лет!
Дві слави враз відкрилися мені,
Душа подвійну втіху тут відчула.
ССЬУІІІ
Лаурині погляди і слова
Світились очі добрістю іскрин,
Мене своїм обпалюючи палом,
А з серця мудрі речі струмували
До мене, ніби благодатний плин.
Тепер сиджу і згадую, один,
Бо мучать мене спогади чимало,
В яку це таку днину небувалу
Зайшло у моїй вдачі стільки змін.
Душа так довго гибіла й боліла
(Нелегко вибивать закореніле!),
Що їй уже спокуси не збороть.
Вона з утіх ще незнайомих мліє,
Перебуваючи у страсі і в надії,
Готова вже мою покинуть плоть.
ССІЛХ
Поетові хочеться знов
побачити берег Сорт
Я завше прагнув жить в самотині
(Лісам, полям, річкам це добре знати).
Щоб не могли мені до неба переп'яти
Путь ці уми глухі і навісні.
Тоді прийшли б до мене гарні дні.
Над Сорґою пригори тінюваті
Допомогли б і плакать і співати,
Не те що у тосканській стороні.
Та доля, що все робить навпаки
І держить там мене, де я у гніві бачу
В баюрі скарб мій, посеред грязя,
Прихильнішою стане до руки
З пером. Я цього вартий наче,
Амур це бачить, знає донна й я.
ссьх
Поет підносить Лауру вище
всіх найславетніших донн
Я знову бачу ці прекрасні очі,
Звабливі — два Амурових гнізда.
Сіяли так тоді вони урочо,
І гріли так, — о зоре молода!
Укохану затьмить не випада
Ніякій діві, як вона не хоче.
Ні навіть тій, через яку біда
Зоставила від Трої купу клоччя.
Ні римлянці, що проти себе крицю
Ввігнала в гніві у шляхетну грудь,
Ні Поліксені і ні Іпсипилі.
Природи честь, небесна голубиця,
Другій на цій землі уже не буть.
Шкода, що світ на мить лиш навістила.
ССЬХІ
Поет закликає інших донн
наслідувати його донну
Тій, що навіять хоче юнакові
Високі почуття і благодать,
Збираюсь я таку пораду дать:
Ступає хай услід моїй любові.
Як чесно жити, з Богом у розмові,
Як гідність із красою поєднать,
Тоді не треба довго і гадать:
До неба йти вона уже готова.
Бо можна й мову перейняти лучче,
Мовчанку і манери, правил звід,
Як цей твій ідеал не на папері.
І лиш красі, для всіх такій сліпучій,
Не наламатись, бо від ранніх літ
Рядить лиш доля, інше все химера.
ССЬХІІ
Честь для донни дорожча за життя
Життя безцінне, а вже потім шана,
Хоча її не так ціную я.
Та як без честі, матінко моя,
І щоб була ще жінка не погана!
Вона живою бути перестане,
Як в неї добре втрачене ім'я,
І скнітиме, сама вже не своя,
Страшна як смерть і як одкрита рана.
Лукреція б мене не здивувала,
Якби вона вдалась не до кинджала,
А з горя руки здійняла на себе.
Тут кожна філософія сліпа,
І непутить, і лиш одна тропа
Веде нас до тріумфу і до неба.
ССЬХІІІ
Похвала Лаурі й лавру
Величне древо слави й перемоги,
Заплата піснетворців і царів,
Чимало ревних і щасливих днів
Ти на мою приводило дорогу.
Правдива донно, стримана і строга,
Ніхто, як ти, не мав щедріших жнив,
Хоч стільки ставив пасток і сильців
Амур, для тебе ці прийоми вбогі.
Це важить нам, а не тобі порода,
Блакитній крові в тебе гріш ціна,
Рубіни, перли, золото — ніщо то.
Тобі було б байдуже і до вроди,
Аби не вбором правила вона
Прегарному клейнодові чесноти.
ССХХУ
Смерть — єдиний засіб проти
Лауриної суворості
Жорстоке серце і натура вперта
В такій сумирній янгольській істоті.
Невже це їй убить мене охота,
Не зглянувшись, довести аж до смерті?
Як вруниться і як вродило щертю,
Заходить ніч чи сонце ллє ясноту,
Я плачу, бо недолі не збороти,
В Амурі й Діві не знайти опертя.
І все ж не покида мене надія:
Довбає ж крапля камінь мармуровий,
Не відступає, точить, сердсь-не-сердсь.
Ніхто мене спинити не зуміє,
Під палом сліз, моління і любові
Відтане найбайдужіше із серць.
ССЬХУІ
Кардиналові Колонні
з перепросинами, що поет
не зміг одвідати його
Мій пане, в думці я завжди при Вас,
Душа моя про Вас лише говорить.
Та жереб мій (який же він суворий!)
Мене гнітить і шарпає всякчас.
Та ще й і від Амура цей наказ —
Кохати ту, що відійшла так скоро.
І ось два світочі мені гукати впору,
Як я колись гукав уже не раз.
Мій пане славний, гожа моя Донно,
Ці пута мусив був на себе наложить
Я сам собі навіки на покару.
Лаврини зело і красу Колони
П'ятнадцять ось і вісімнадцять літ
Ношу я в серці — і таки недаром.
ССЬХУИ
Поет оплакує смерть своєї
донни
0 ніжний зоре, о пригожий лику!
Великокняжа і легка хода.
1 річ, що лиш покірності жада,
А пишака збиває з пантелику.
Солодкий сміх, в якому вже одвіку
Смертельна причаїлася біда.
Дух царський, можна сила молода,
В тобі усякий визнає владику.
Палаю вами й дихаю я вами.
І був я ваш.