Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 12

Тепер, як я без вас,
Мене дійняти болі вже безсилі.
Я жив іще надіями і снами,
Коли живий посвітач мій погас,
І вітер розметав мої всі квилі.
ССЬХУІІІ
Канцона
Поет розмірковує над тим,
що йому робити
Як діяти, порадь мені, Амуре.
Невже мені зосталось умирати?
Без діви на землі мені тюрма,
Усе навкруг таке понуре, —
Піти б до неї в горяні палати,
Душа намучилась сама.
Адже надій нема:
Вже за життя не побороть розлуки,
Вона пішла, й до муки
Всі чисті радощі мої звелись,
А очі повні сліз.
Ти знаєш про мою тяжку утрату,
Про люте горе,
І пожалів мене, вірніше, нас,
Як стало нашу барку розбивати
Об скелю в морі
1 ми в пітьмі лишилися нараз.
Чи ж краска б та знайшлась,
Щоб змалювати біль несамовитий?
І ти, незрячий світе,
Зі мною плакать мусиш, бо згубив
Найгожішу із дів.
Твоя єдина слава впала,
Бо ти ж, невдячний світе,
Так і проочив ти,
Як Діва по землі ступала,
Красу ту гордовиту
Не зволив гідно піднести.
А я із пустоти,
Яка довкруг запала грізно,
Зову Мадонну слізно,
Все, що зосталося від уповань, —
Це сльози, цей потік безперестань.
Оле, його земля вкриває,
Те личко, що для мене
Світилося, як горяна блакить.
її незриме тіло ходить раєм,
Покинувши те бренне,
Яке було на ній так мало літ.
І прийде скоро мить,
Коли вона у ще одній обнові
Постане перед нами знову,
Бо вічною красою її вись
Нагородить щедріше, ніж колись.
Побачивши кохання в зорі,
Як це було у мене,
Закоханого донна не мине.
Вона мого життя підпора,
Одне її імення
На світі держить ще мене.
Амур мене збагне:
Не той я, що у роки молодії,
Поховані давно усі мої надії,
А як мене підточує жура,
І їй уже побачити пора.
Ви, дами, що її небесній статі,
І поведінці дивувались,
І юній прехорошій вроді,
Жаль, звісно, здатний утішати
Мене, як ви вже здогадались,
Та ту, що по землі не ходить,
Жаліти годі.
А я зостався тут, бідовий,
Вислухуючи мови
Амура, — він не дасть мені рубать
Морський канат:
"У грудях задави скорботні квилі,
Бо приступу нема до раю,
Якщо душа у страсті навісна.
Вважають донну всі за опочилу,
Лиш я так не вважаю
Та й ти: до тебе приязна вона.
Почувши, як луна
На її славу пісня стоголоса,
Вона з зітханням просить,
Щоб ти складав любові данину,
Щоб голос твій співав, як в давнину".
Обачно уникай
Гуртів веселих, та при цім, одначе,
Не тих, хто плаче.
Напутні не забудь слова,
Канцоно, безутішна удова.
ССЬХІХ
Поет оплакує смерть кардинала
Колонии і смерть Лаури
Мій Стовп упав, а з ним гінка Лаврина,
В чиєму затінку помріяти я міг.
Ураз погублених, не віднайти вже їх
Ні в жаркій Індії, ні в краї сарацина.
Де тільки прихилюсь я, сиротина?
Де ділась радість? Чом затихнув сміх?
Не воскресять мені їх купи золотих,
Ні геми Сходу, ні сяйні перлини.
Але, як так розпорядився льос,
Що вдіяти? Ходить, як чорна хмара,
Й журитися, як ти до цього звик?
Якоюсь казкою життя тобі здалось.
Та раптом вітер з одного удару
Змітає все, що ти надбав за вік.
ССЬХХІ
На смерть донни, якою поет
захоплювався якийсь час
після Лауриної смерті
Палючий ґудзь, що тис з усіх сторон
Впродовж двадцять одного року,
Смерть розтяла — мою страшну мороку, —
Ми з горя не конаєм, це закон.
Амур лаштує знов мені полон:
Сильце в траві, щоб кара ця жорстока,
Вогнем спахнувши, мучила щокроку
І на пожежу не знайшлось заслон.
Аби мене не умудрила сила
Тривалих мук, то мав би погибать я,
Згорів би залюбки, немов той хмиз.
Та смерть мене удруге одзволила, —
Розтятий ґудзь, розтоптане багаття, —
Чи б проти неї сила й сприт змоглись?
ССЬХХІІ
Поет нарікає на важке життя,
яке йому доводиться вести
Життя мина, вік людський невелик;
І скоро прийде свашка та кирпата.
І те, що є, пора вже поховати,
Як те, що буде й що було торік.
Забути днів цих безконечний лік,
Не згадувати ту фатальну дату.
Лиш страхом Божим можна ясувати,
Що я із цього світу ще не зник.
Невже не доведеться відпочити
Моїй душі? Овва, мій кораблисько
Втомився краять хвилі навпрошки.
У бухті буря, щогли всі розбиті,
Стерник лежить, вода вже зовсім близько,
А з берега не світять маяки.
ССЬХХІІІ
Поет картає свою душу
за її вперту жалобу
Що дієш? Чом вертаєшся у дні,
Яким уже немає повороту,
Скорботний духу? Чи тобі охота
Горіти, палячи себе, в огні?
Ласкава мова, позирки смутні,
Оспівані тобою вже усоте,
Пішли з землі і пробувають доти
В небесній недосяжній стороні.
Не оживляй того, що убиває,
Не мрії віддавайся ти сліпій,
А думі, що веде тебе до раю.
Черкаймо неба, паділ цей земний
З його красою тільки заважає
Живому й мертвому здобути упокій.
ССЬХХІУ
Поет осуджує кволість
свого серця
Покою дайте, навісні думки!
Чи ж мало вам, що Смерть, Амур, Фортуна
Тісною раттю на поріг мій суне,
Що вже на мурах інші вояки?
0 серце, ти все робиш навпаки,
Зрадецьки, як колись у роки юні,
Допомагаєш, розпустивши нюні,
Врагу свого добитись залюбки.
В тобі Амур своїх таїть гінців,
В тобі Фортуна повністю панує
1 Смерть удар готує вже за миг —
Добить мене, щоб більше я не жив,
В тобі усі думки рояться всує,
І ти одне виною лих моїх.
ССЬХХУ
Поет втішає себе думкою
про нинішнє щастя його донни
Мій зоре, стмяніло для нас світило,
Хоч в небо піднялось і возсіяло там,
Воно нас жде, пора туди і нам,
Не дляймося, мов гості запізнілі.
0 слух мій, хори янгольські злучили
1 голос, що приємний небесам.
Мій кроку, чи ж догнать моїм ногам
Ту, за якою ти ступав несміло?
Навіщо вся ця поміж нами звада?
Що мало милувались на земну
Красу, на мене не кладіть вину.
Смерть — ось кого хуліть або хваліть.
Вона розв'яже й зв'яже кожну нить
І після сліз подбає про розраду.
ССЬХХУІ
Поет кличе смерть
Як тільки чистий янголиний вид
Пропав, спричинене відходом скорим
Його, пойняло мою душу горе.
Щоб біль полегшить, треба говорить.
Гризота прагне скаржитись щомить
І з Донною й Амуром вести спори.
Інакше моє серце не поборе
Жалю, що наді мною так тяжить.
Єдину, Смерте, ти зі світу цього
Взяла, а ти її, земля обітованна,
Вкриваєш, бачиш і храниш в цей час.
Чом кинула мене, невтішного й сліпого?
Сіяв для мене ніжно і кохано
Світлистий зір і ось тепер погас.
ССЬХХУІІ
Поетове кохання живе надією
Оскільки сподіватись я не смію,
Що перемінить владар мій наказ,
Душа моя вся болем запеклась,
Жага жива, та мертва вже надія.
Ось через це я не живу, а скнію.
І день, і ніч ридаю повсякчас.
У море моя барка понеслась,
Без помочі не виведу її я.
Веде мене уявний провідник,
А справжній у землі, точніш, у небі,
Щоб звідти душу світлом воскресить,
Але не зір, бо цей ясний потік
Через жалобу лиш такий як треба,
Щоб побілить волосся в ранню сідь.
ССЬХХУІІІ
Поет хотів би померти вкупі
зі своєю донною
Вона красою й гожістю питала,
Коли Амур збирає нас на пир.
Та, на землі лишивши свій убір
Земний, мене покинуть побажала.
І в небо вознеслась без покривала,
І наді мною царствує з тих пір.
Чому ж, як я узрів її між зір,
Не залишив і сам життя причалу?
А може, ще її догнати вдасться, —
Душа, така легка, услід її рушає.
І ось уже утішивсь чоловік.
Та я не можу витерпіть загаю...
А це ж яке було б велике щастя —
Не буть живим сьогодні третій рік.
ССЬХХІХ
Лаура приходить до поета
розповісти, якого щастя
вона зазнає
Чи листя в ярім лопотить розмаю,
Чи птаство учиня в повітрі крик,
Чи шульпотить струмочок невелик
І свіжістю два береги сповняє, —
Де б я не сів, мережачи безкраї
Свої рядки, а з висі, звіддалік,
Живий ізнову бачу її лик,
І, як зітхання, голос долинає:
"Та й помарнів ти за останній час, —
Мені рече він. — Скільки ж осмутніло
За мною сльози ручаями лить?
Не плач, на небі дух мій не погас,
Життя тут вічне й вічно сяє світ.
Я очі тут склепила, там прозріла".
ссьххх
Опис чарівного куточка, що нагадує
поетові його улюблений
Не знаю досі я такого краю,
Де міг би бачити усе ясніш,
І волю заживать таку безкраю,
І відчувати благодать і тиш.
Де для зітхань під синім небокраєм
Чимало зручних лощовин і звиш,
Амур на Кипрі схожого не має,
Хіба що закутень забутий лиш.
Вода тут про кохання шепотить,
І віти, й бриз, і птахи, і рибини —
Все мене просить й далі так любить.
А ти, душа, сповита у блакить,
Скажи на згадку скорбної кончини,
Що можу я зневажити цей світ.
ССЬХХХІ
Поетові повсякчас ввижається
Лаура
Як часто в тиху схованку свою
Тікаю я од світу і од себе,
І сльози на траву, на груди ллю,
І лементи мої сягають неба.
Як часто відчуваю я потребу.
Зашившись в тінь, у зела товчію,
До смерті владної звернутись ще би,
Щоб виблагать вернуть любов мою.
Я бачу: німфа чи якась богиня
У Сорги чистих водах плине
І ось виходить на траву зелену.
То бачу — квіти як вона зрива,
І мариться: невіста це жива
Та виявляє ще і жаль до мене.
ССЬХХХІІ
Лаура приходить до поета
уві сні втішати його
Душе, до мене знов вертаєш ти,
Утішити в моїй скорботній ночі.
Смерть не згасила твої любі очі,
Вони над прахом здатні розцвісти.
Мене ти вириваєш з самоти,
В якій мені живеться неохоче.
Пробуджуюсь. В твоїй красі урочій
Я можу дні прожиті віднайти.
Кохання я раніше величав,
Тепер хіба що рани свої гою,
Оплакуючи по тобі утрату.
І все ж твій привид радість мені дав —
Знайомі риси знову узнавати
В ході, у лику, в голосі, у строї.
ССЬХХХІИ
Інвективи проти смерті
Найгожіший знекровила ти вид,
Ти погасила, Смерте, гарні очі,
І сяєво краси її уроче
Тепер огнем, як звикле, не горить.
Мою одраду вкрала ти за мить.
Наклала на уста мовчання ночі,
Тож слухаю й дивлюсь я неохоче,
Бо слово й зір нема кого ловить.
До мене все ж потішити у горі
Являється кохана і говорить, —
Для мене поміч це в житті єдина.
Аби здолав я передати знов
її слова і жар, я б заронив любов
Не то що в людське серце, а й звірине.
ССЬХХХГУ
Поет скаржиться на те,
що втішні мрії такі короткі
Така коротка мить і мисль така прудка,
Які мені впокоєну у Бозі
Являють, що підмога біль не в змозі
Утишить, та біда вже не тяжка.
Амур, який мене ніяк не відпуска,
Тремтить, заставши Донну на порозі
Душі моєї, хоч її погрози
Ще не вщухають, річ її м'яка.
Вона, як пані у свої палати,
Вступає в серце, щоб понуку дати,
І вже у ньому світло, а не муть.
Душа, засліплена від ясоти,
Зітха: "О час, великий ти,
Бо зір твій їй відкрив цю путь!"
ССЬХХХУ
Лаура вказує поетові
небесну путь
Так матірка не доглядає сина,
Так щира та унадлива жона,
Не відаючи спокою чи сна,
За мужем, битим долею, не гине,
Як от за мене, горе-сиротину,
Уболіває в небі, неземна,
Убрана в світло осяйне, вона,
Подвійна у турботі двоєдиній —
Коханки й матері.