Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 13

Ще боючись,
Але осмілившись, вона мене зове
На праведні путі — не манівці.
1 вільний дух здіймається увись,
І світ мені вістить життя нове,
Бо то посіяла вона надії ці.
ССЬХХХУІ
Голос донни наставляє
поета на добру путь
Аби палких зітхань солодку хвилю,
Які мені од донни й досі чуть
(Вона на небі, а здається, тут,
Живе і ходить, дихає і квилить),
Я передав натхненно й приуміло,
Тоді б здолав її сюди вернуть,
Стурбовану, щоби на хибну путь
Утома мене, бідного, не збила.
Вона мені дає високий навід,
І, слухаючи її ніжний зов,
Тримаюсь я цього шляху по змозі.
І радощами так радію знов,
Не тільки я — почула б скеля навіть,
І та б із кремню витиснула сльози.
ССЬХХХУІІ
Сеннуччові дель Бене після
його смерті
Сеннуччо мій, без тебе одинокий,
Розрадою я розпач переміг,
Що ти із тіла неживого зміг
Вознестися в політ такий високий.
Ти бачиш полюси — із того й того боку,
Світил у небесах нерівний біг,
Тобі це видно, нам же не до них, —
Я радий, що тобі і там нівроку.
Скажи, уклінно прошу, в третій сфері
Гвітгоне, Данте, і месеру Чіно,
І Франческіну щирі привітання.
А Донні передай, як мучусь я тепера,
Як скоро я уже відлюдьком стану
І як болить мені її кончина.
ССЬХХХУШ
Безлюддя Воклюз сповнене
поетовими болещами
В повітрі тут бринять мої зітхання,
Суворі гори дивляться на луки,
Тут появилась та, що серце в руки
Моє взяла в час майського пишання.
І в небо злинула, її утрата рання
Мене такої сповнила розпуки,
Що сльози так і ллються без принуки,
Сухого не знайти від побивання.
Нема скали в горах, нема куща в низині,
Ні гілочки, ні зела на узгір'ї,
Ні квітки, ні билинки на стерчку,
Нема води в джерелах ні краплини,
Немає в пущі навіть диких звірів,
Які б не відали про цю біду гірку.
ссисххіх
Поет визнає марноту своїх
колишніх бажань
Мій світоч, — чи ще є така зваблива
Якась краса, аби його затьмить, —
Схотіло небо у щасливу мить
До зір вернуть як рівновартне диво.
Тепер прокинувсь я, упали всі покриви,
Побачив, як вона зуміла, на мій стид,
Твердим і ніжним зором погасить
Душі моєї запальні пориви.
Я вдячен їй, кажу це без обави,
Напутила мене вона недаром,
Рятуючи, така сувора й чула.
Аби творить мистецтв великі справи,
В одного слово, в іншого це чари.
Я увічнив її. Вона мене натхнула.
ССХС
Спасенна суворість поетової
донни
Дивацький світ! До мислі вже мені,
Що вчора від огиди аж млоїло,
1 муками здобуто щастя сміло,
І вічний мир приходить по війні.
Обман надій в любовному огні,
Коханці марно сотні раз горіли.
Заглада зовсім виглядає мило:
Прах у землі, а дух у вишині.
Амур сліпий, завзяття навісне
Мене несли, і йшов я напропале
Туди, де чатувала вже погуба.
Благословенна ти, що берег любий,
Вказавши, упованням вгамувала
Мій пал, аби урятувать мене.
ССХСІ
На зорі поетові являється
його донна
Коли рожевозолота Аврора
Готується на круг земний зійти,
Я від чуттів зітхаю повноти:
"Лаура там, моя любов сувора!"
Титоне, щаснику! Звичайно, скоро
Свою сухотоньку таки дістанеш ти.
Мені ж повік не досягнуть мети
В відпущену для мого віку пору.
У вас он без перерви скільки стріч,
Споночіє, і знов вона з тобою,
Та, що кохає сідь твою все 'дно.
Мені ж сутужний день і ревна ніч,
Все, чим я жив, вона взяла з собою,
Залишивши мені лиш імено.
ССХСІІ
Поет відчуває, що його співи
скоро вмовкнуть
Про її очі говорив мій стих,
Про личко, передпліччя, ніжки, руки,
З самим собою це була розлука,
Щоб як ніхто ще я співати міг.
її волосся в звоях золотих
І сміху янголино ніжні звуки
Були як рай, як ті солодкі муки,
А нині персть лишилася од них.
І от я у житті без берегів
Пливу крізь бурю в утлому човні,
Шукаючи вогнів у морі даром.
Доходить краю мій любовний спів,
Утома заважає грать мені,
А тут іще й розшарпана кіфара.
ссхсш
До поета приходить слава,
якої він не шукав
Аби ж то знати наперед мені,
Що в мову ввійдуть ці мої зітхання,
Я б і числом побільшив їх зарані,
І довше б гартував їх на вогні.
Та Муза опочила у труні,
І сили вже розходяться останні,
І я не можу працювать старанно,
Пом'якшуючи рими замашні.
У праці домагався я колись,
Аби серцеві болещі вляглись,
І не збирався заживати слави.
Тепер же я відчув у цьому смак,
Та голосу не відведу ніяк,
Такий зробивсь спустошений і млявий.
ССХСІУ
Смерть донни принесла поетові
самі сльози
Вона жила в моєму серці нині,
Скрашала пані цей убогий дім,
Тепер відходом вбитий я страшним,
Я смертний, мертвий, а вона богиня.
Душі окраденій позбутись благостині,
Амурові тинятися сумним,
Тремтіти впору плитам гробовим,
І нікому повідать про причину.
Бо їхній плач, знадвору радше він,
А мій в мені, та я вже онімів,
Від мене тільки чуються зітхання.
Та й, власне, ми лиш порохня і тінь,
А прагнення сліпе, йому вже не до слів,
І, власне, ні до чого й сподівання.
ССХСУ
Лаура дістає на небесах нагороду
за свої чесноти
Не раз спада запитання одне
Мені на ум і мучить непомалу:
"А може, завдає і їй печалі
Минуле і вона себе клене?"
Відколи це життя завершила земне,
Відколи небожителькою стала,
Вона все бачить зі своєї далі
І хоче підбадьорити мене.
Високе диво, щасна ти душа,
Чудова врода, тут усім премила,
Вертаєшся у рай, тобі знайомий.
Хай на тобі вінець і віть пиша,
Серед живих тобі їх присудили
Твої чесноти й мій любовний пломінь.
ССХСУІ
Поет благословляє свою любов
Раніш любив я сам себе винить,
А зараз був би радий цьому брану
1 тій болючій і солодкій рані,
Яка мені вже роки як болить.
Злосливі Парки, ви порвете нить
Тієї сіті, де я так застряну,
І золота стріла смертельна стане,
Вона завжди у грудях нам стримить.
Коли вона жила, не відала душа
Покою, волі, радості і раю.
І щоб змінитись, не було і мови.
Хай буду вічний я стогни-душа
Цієї, а не іншої, й сконаю
Чи скнітиму, забитий у окови.
ССХСУИ
Лаурині краса і цнота
Краса і Цнота в ній зійшлися мило,
А то ж завжди іде між ними спір,
І принесли у її душу мир,
Порушити який уже несила.
Кирпата їх косою розділила,
Одну вмістила в небо серед зір,
А другу в землю, погасивши зір,
Який любив пускать любовні стріли.
Хоч відійшла, в мені вона жива,
Я бачу жести, чуються слова,
І сяєво очей не убуває.
Поки ще не прийшла моя пора,
Бодай хоть з допомогою пера
Благенького її я оспіваю.
ССХСУШ
Колишнє щастя поета
і його нинішня мізерія
Коли дивлюся, як минулі роки
Розвіяли багато дум моїх,
І запал крижаний в мені затих,
І спокій відлетів, такий жорстокий.
Розбиті в прах любовні замороки,
Лишились половинки справ благих,
Та — в небесах, а та — в землі на штих,
До цілі мук вже не ступити й кроку.
І я тремчу, безпомічний і голий,
Нещаснішим за мене важко бути —
Сиджу у страсі і жалю я 'йно.
Моя ти зоре, фатуме, недоле,
0 дню, і тихий наді мною, й лютий,
Додолу скинутий, я тільки порохно.
ССХСІХ
Поет без угаву оплакує
невіджалувану втрату,
якої він зазнав
Де вид, чиїй легесенькій морщині
Коривсь одразу я без протиріч,
Де світло таких любих мені віч,
Що осявало життьову стежину?
Де чесність, де порядність, благостиня?
Де тиха мова і солодка річ?
Де диво вроди, що ішло навстріч,
1 вабило, й вело мене невпинно?
Де ніжна тінь високого чола,
Що дарувала мені тихі звуки
І думи, що до віршів надались?
Де та, що у житті вела за руку?
Без неї я тепер у світі зла,
А очі сповнені горючих сліз!
ссе
Поетові заздро на небо і на землю
Завидую тобі, могильне порохно:
Взяло ти в мене ту, кого я ладив
Собі на суджену, моє кохане ладо,
За кого бій веду уже давно.
Завидую тобі, небесне полотно:
Ти прийняло і пригорнуло радо
Ту душу, що покинула осаду,
Де їм було так любо заодно.
Завидую вам, духи, в емпіреї:
Ви нині розмовляєте із нею,
З усіх вона була найкраща.
Завидую й тобі я, костомахо:
її взяла ти, а мене у страху
Покинула отут напризволяще.
СССІ
У Воклюзькій долині
Долина, де мій жалісливий квиль
І досі з відголосками лунає,
Звірина лісова, пташина зграя,
Ріка, в якій од сліз набігло хвиль.
Роз'ятрені зітхання серед піль,
І стежечка, яка не з того краю,
Чаруючи, ще й не туди збігає,
Але Амур веде мене на шпиль.
Як був, так і зостався краєвид,
Та я не той: душа така сумна,
У ній не радість, а страшенна змора.
Тут споглядав я рай. Ступаю вслід —
Туди, де в небо вознеслась вона,
Землі віддавши розкоші убору.
сесії
Поет в екстазі поривається
до своєї донни
Відчувши, що без неї я загину,
У позасвіття вирушив мій дух.
Ось так вступив і я у третій круг.
І тут узрів її, мою єдину.
За руку взявши просто, без гордині,
Вона промовила: "Якщо такий ти зух
І пал твій ще і досі не потух,
Нам суджено зійтись в цім любім крині.
Уму земному щастя не збагнуть.
Тебе я жду, до мене твоя путь,
Ти так кохаєш вірно, як і треба".
Чому ж замовкла і забрала руку?
її речей такі солодкі звуки,
Ще трохи, і зостався б я на небі.
ссеш
Поет зіставляє своє теперішнє
з минулим
Амур, який приходив неодмінно
На береги в найгожішу із пір
Вести зі мною і з рікою спір,
В який вкладали ми усе уміння;
Листва, квітки, зефір, ріки коліно,
Закриті доли між високих гір,
Притулок, де, судьбі наперекір,
Шукав я від любовних мук спочину;
О мандрівні насельники гаїв,
О німфи, й ви, чия незмірна сила
Заполонила вод криштальну грань, —
Раніше радісний, тепер я осмутнів,
Це Смерть мене всього перемінила.
У світі кожному дається свій талан.
СССІУ
Зрадливість поетичного генія
Коли любовний черв таки устиг
Довести, гризучи мене, до змори,
Я вирушив шукати в дикі гори
Сліди, не розбираючи доріг.
Наваживсь я у звуках жалібних
Амуру й їй висловлювать докори,
Та рими і натхнення дуже скоро
Повстали проти вбогих рим моїх.
Огонь у гробі жевріє незримо,
Та з часом він спахнув би без зусиль,
Аби до старості не кидав я стезю.
Беззбройний, я б озброївся у рими
Й побачив, як підтоптаний мій стиль
Видавлює із каменю сльозу.
СССУ
Поет благає донну зглянутися
на нього
Душа прекрасна, вирвана з гнізда, —
Такої більше не створить Природі, —
Поглянь згори, як мучусь тут, на споді,
Як сльози ллються в мене, як вода.
Колишній заблуд серце відкида:
Твій ніжний погляд навіть вряди-годи
Не був готовий до якоїсь згоди.
Так хай прийде надія хоч бліда!
Поглянь на скелю, звідки Сорґа плине,
Між вод і трав побачиш ти людину,
Якій забуть тебе уже несила.
Тут дім твій, тут твоя краса
Мене знайшла й злетіла в небеса,
Аби не бачить тих, які тобі немилі.
СССУІ
Опис поетових гризот
по смерті його донни
Те сонце, що мені вказало шлях,
Направивши у небо мої кроки,
Із Сонцем порівнялося високим,
А моє світло загорнуло в прах.
Я звіром став, ховаюся в лісах,
Броджу, аж мліють ноги, одиноко,
Душа щемить, додолу никне око,
Світ як пустеля, і поглянуть страх.
Шукаю там, де випало зустріть
її.