Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 14

Амур, плутяга мій химерний,
Веде мене на плаї ці круті.
Нема її ніде. Та ось священний слід,
Тікаючи від Стикса та Аверна,
Спрямовує усіх на горяні путі.
СССУІІ
Поетові пісні не достойні
свого сюжету
Я покладався на широкі крила,
Завдячуючи летом саме їй,
Чув, що несе мене пісенна сила,
Хоча за хистом скромний я хвалій.
Але коли плоди усе обсіли,
Не розігнутись гілочці малій,
І відступив я, вражений немило,
Живим на небо закортіло, — стій!
Перу, не то що слову, не злетіть,
Куди злетіла полегко Природа,
Сплітаючи цупку для мене сіть.
Амур, той так додав Мадонні вроди,
Що я її вже був негоден зріть,
Та доля не дала своєї згоди.
СССУІІІ
Незрівнянні чесноти
поетової донни
Тієї, за яку я Сорґу, а не Арно
Обрав і вільну взяв собі нужду,
А не служіння за багату мзду,
На світі вже нема, і плакать марно.
Не все мені минається безкарно:
Хоч скільки я рядків не покладу,
Шляхетна врода, на мою біду,
В піснях виходить не така вже й гарна.
Піймати в ній я хочу стільки рис,
Вони, як зорі в небі, розбрелись,
І для портрета вже їх забагато.
Хоч щось одне. Немов яскраве сонце,
Всім людям зриме із усіх сторон це.
Та ні, я і цього не в змозі описати.
СССІХ
Поетові треба узнавати
свою донну на землі
Це чудо із чудес не на віки
Нам небо показало і вдарило,
Бо скоро, нас уразивши немило,
В хори її забрало між зірки.
Амур уклав до уст мені рядки,
Щоб я про неї всім повідав сміло,
Та мало що у творі говорили
Моє уміння, пера і картки.
Мої пісні не стали виняткові,
Хоч я так розраховував на диво,
А успіхом я їх не назову.
Хто німоту цінує більш, ніж слово,
Промовить справедливо: "О, щасливі
Ті очі, що її побачили живу!"
сссх
Повернення весни
Зефір війнув, і з ним весна зелена
Насіяла скрізь маю і зела,
Щебече Прокна, стогне Філомена,
Вітаючи повернення тепла.
В траві рябіють квіти незліченні,
Зевес радіє: донька ожила.
Зігріла землю й воду хіть шалена,
І всяка твар вибрикує мала.
І лиш мені доводиться зітхати,
Бо взято у надгоряй і палати
Від серця мого бідного ключі.
І щебет птах, і піль безкраї гони,
І пань пригожих радісні уклони —
Мені пустеля й звірі уночі.
СССХІ
Плачі соловейка
Кого оплакує так ніжно соловій —
Своїх пташат чи солов'їху милу,
Мелодію завівши осмутнілу
На вись усю і паділ наш земний?
У відповідь у цій пітьмі моїй
Мій сум ще більшу набирає силу.
Кому, як не мені, копа могилу
Цариця Смерть, хіба опертись їй!
Який ти легковірний, небораче!
Чи ти гадав, що цих очей світила
Земля поглине, лише грудку кинь.
І ось в сльозах і страхові я бачу,
Що нам жорстока доля присудила:
Усе на цьому світі тільки тлінь.
СССХІІ
Ніщо не може втишити
поетового болю
Ні в тихім небі мандрівні зірки,
Ні в чистім морі кораблі смолові,
Ні в полі лицарі, до бою вже готові,
Ні в пралісі на грищі хижаки,
Ні з новиною гість віддалеки,
Ні вірші, зложені на честь любові,
Ні край фонтана, на м'якім лужкові
Співачок любих голоси дзвінкі, —
Ніщо мойого серця не залудить:
Забрала все навік в свою могилу
Та, що була мені свічадо і світило.
Тягти життя мені несила, люди.
Я рвусь покласти край моїй недолі:
Ох, лучче б я її не знав ніколи.
сссхш
Поет нарікає на те, що небо
ніяк не поєднає його
з коханою
У полум'ї я жив так любо нею,
Співав і плакав. Та минув той час,
Тепер вона на небо вознеслась,
Зробилась тільки віршою моєю.
Не світить зір її мені зорею,
Але в моєму серці не погас,
І серце, відлітаючи од нас,
Вона вгорнула у свою кирею.
Взяла з собою в землю й вишню вись,
Де кращій з тихих і смиренних дів
Кладуть на голову вінок вічнозелений.
Навіщо смертні ризи ці здались —
Без них я б духом первозданним змив,
Щоб приєднатися між душ блаженних.
СССХІУ
Докори поетовій душі
Душе, ти шлях знегідь звістила свій,
В дні радості мрійлива, осмутніла,
Шукаючи того, що на віку так мило,
Спочинку од біди, як статись їй.
Слова, лице, манери, жести, стрій
І з болем спочуття раптова сила —
Тобі в прозрінні все те говорило:
Цей день останній, більш нема надій.
О бідолашна душе! О ці чари!
Як ми палали тут, коли мені сіяли
Ті очі, що їх більше не узріть.
їм, приятелям двом, я передав недаром
Скарбів найблагородніших чимало,
Лишаючи тут серце й мислів цвіт.
СССХУ
Як смерть стала на прю з поетом
Квітками й зелом одшумів мій май,
І приску в серці жевріти недовго,
Дійшов і я до того вже порога,
З якого хоч-не-хоч у діл збігай.
Врагиня дошкуляє, та не вкрай,
Бо стала не така шорстка і строга,
І вщухли мої муки і тривоги,
1 радість повернулась знов у край.
Отут уже пора і Чистоті
Зійтись і побалакати з Амуром
Про те, що їм чинити як-не-як.
Та Смерть ще раз вкида мене в зажуру,
Поставившись мені на півпуті,
Як грізний і озброєний вояк.
СССХУІ
Той самий сюжет
Жаданий спокій віднайти пора,
Сюди, по всіх боях, уже ступили кроки,
Та мій порив спинила ненароком
Смерть, що людей не дуже розбира.
Як нетривала мла, коли мете кура,
Так проминули і життєві строки
Тієї, що мене вела очима доки,
І ось тепер нема мені добра.
Міняють звички втома й сивина.
Якби ж не ця кончина надто рання,
Не плямував мене б ніякий гріх.
Мої почувши голосні зітхання,
Схилилася б із-під небес вона
І спочутливо вислухала б їх.
СССХУІІ
Та сама тема
У тиху гавань ввів мене Амур
Серед буяння шторму навісного,
В мої вечірні роки, задля того,
Щоб я відмігся від сердечних бур.
Чи не тому, що до чужих натур
Пом'якшала-таки моя небога.
Та Смерть, як тільки випала спромога,
Все потопила, не лишивши жмур.
Якби вона зосталася живою,
Ось би тоді до вух її дійшли
Мої солодкі скарги і жалі.
І може, і знайшла б вона слова
Потіхи для обох про наші два
Змарнілі лиця, вкриті сивиною.
СССХУІІІ
Поет поклоняється Лаурі
після її смерті так,
як поклонявся живій
Коли рослина впала чимала
Від гострого заліза чи від бурі,
І крона боком долі полягла,
І показався сонцю корінь бурий,
На іншу Калліопа набрела
З Евтерпою, і та мені похмуро
Заткала серце; так кругом ствола
Плазує плющ, щоб лізти вже по муру.
Жива лаврина, де гніздились поки
Мої зітхання і думки високі,
Перебуваючи в своїм надійнім схові,
Залишила коріння у мені,
І голос чийсь бринить, та в вишині
Нема йому і досі ще одмови.
СССХ1Х
Лаурині моральні гожості —
найперша причина
поетового пломеню
Дні перемчались оленем прудким,
Єдине, що у пам'яті не гине,
Ясніючи, побіжне і хвилинне,
Із присмаком солодким і гірким.
Мізерний світ, хисткий, їдкий, як дим.
Сліпець той, хто за течією плине.
Від неї порох залишився нині,
І моє серце, сховане із ним.
Я знаю: неземна її краса
Прикрасила собою небеса,
Питаючи у формах благородних.
І поки голову мою вінчає сідь,
Я допитатись думаю зуміть,
Якою я узрю її сьогодні.
СССХХ
Повернення до Воклюз
Знайомий чую тиховій у горах,
Це тут огонь очей її сіяв
На радість, на веселощі забав,
А нині обернувсь мені на горе.
Навіщо мріять, як життя суворе?
Змутнів струмок серед сирітських трав.
Пустий і зимний цей закутень став,
Я ще живий, та в нім поляжу скоро.
Надія ще залишилась мені:
Побачити її знадливі стопи
1 гожі очі біля мого дому.
Служу я пану лютому й скупому,
Згораючи у власному вогні,
Й оплакувати можу тільки попіл.
СССХХІ
Поет сумує, споглядаючи
місця, що були свідками
його кохання
Чи не мого це Фенікса кубло?
Тут пера позолотисті лишила
І серце узяла моє під крила
Та, до якої лиш квиління йшло.
Солодких нарікань тут перше тло.
Де те обличчя, яснозоре, миле,
Що пестило, і ранило, й цілило?
Земне це диво в небі розцвіло.
Убогий, я тиняюся без тебе
В місцях, де болі важко так таїти,
Щоб оспівать тебе на вівтарі.
Я бачу пагорби, імлою оповиті,
І цей останній твій політ до неба,
Й розблислі очі як вогні зорі.
СССХХІ1
Відповідь на сонет Джакома
Колонии
Почувши їх співзвуччя нещадиме,
Не сохнучи, блищить сльоза мала,
На вірші, де сама Любов жила,
Озветься Жаль і вже не пройде мимо.
Твоя зоря сіяє, а не блима,
У тебе нехіть до земного зла.
Ті твори, що їх Смерть геть розмела,
Зібрав я знову у поправні рими.
Ти свіжим плодом смакував би стиха
З мого гілля. Яке ж це зле світило
Завидливим промінням нас облило?
Хто вкрав тебе, укоротивши вік,
Кого мій бачить дух і славить мій язик?
А все ж зітхання як-не-як потіха.
СССХХУІ
Поет втішається, думаючи
про Лаурине щастя
Я знаю, Смерте, твій нестямний гнів —
Амурову обладу ти збіднила:
Згасила світло, квітку любу й милу
Скосила, у тісний загрібши рів.
З життя забрала ту, якій я так радів,
Щоб тінню вбити променисту силу.
Та славу поховать тобі несила,
Ну, а таку, як в неї, й поготів.
Вона тепер на небесах ясниться
І радує усіх своїм сіянням,
Себе забути людям не дає.
Хай буде ваше серце, янголице,
Підкорене на небі вболіванням,
Як тут красою вашою моє.
СССХХУІІ
Поет сподівається домогтися
для Лаури безсмертя на землі
Лаврини віддих, свіжість, аромат,
Надію зовсім близького спочину —
Забрала їх в якусь одну хвилину
Губителька усіх земних одрад.
Як Сонце заступає Місяць-брат,
Аби в пітьмі втопити світлу днину,
Так відступаю я, хмурнію, гину,
Збираючись од смерті в смерть тікать.
Від сну, красуне, вже ти пробудилась
І нині серед обраних умів
В Творцеві спокій однайшла великий.
І якщо спів мій має трохи сили,
Якщо тебе я піднести зумів,
Із пам'яті не вийдеш ти до віку.
СССХХУІІІ
Поет побивається, що не зумів
передбачити смерті своєї донни
Овва, прийшов останній з днів щасливих,
Навряд щоб я діждався знову їх.
Недарма серце — ледь зігрітий сніг —
Передчуває лиш журні мотиви.
Так ніби в дім ввірвалися пориви
Гарячки і по тілу, як батіг.
Хоч я скорився, ради дать не зміг,
От щастя й закривилося накриво.
З небес сіяють її гарні очі,
Питаючи здоров'ям і ЖИТТЯМ,
Тоді як тут мої лишились вбогі.
І кажуть, спочутливі та урочі:
"Ще доведеться, друзі, стрітись нам,
Не на землі, а за її порогом".
СССХХІХ
Розлука і смерть
О день, о час, о врем'я наше люте,
О злісних зір лукава й хитра змова!
0 вірний зір, що ж ти мені одмовив,
Коли мене намислив одштовхнути?
Дісталося мені, я знову в скруті,
А то подумав, зовсім безтолковий,
Що упаде лиш частка, не основа;
Якому ж треба вітрюгану бути!
Сія на небі віще письмено:
Задути любу цю мою огнину.
Чи не про це вістив журний і ніжний лик?
Влетіла мені в око порошина,
Дививсь я та й не вгледів все одно,
1 похилився з горя чоловік.
СССХХХ
Останнє побачення
Він говорив мені, цей любий зір:
Бери від мене все, що тільки змога,
Бо занесуть тебе далеко ноги,
Мене ти не побачиш більш, повір.
Біду передчуваючи, мов звір,
Чому ти так і не зробив нічого,
Ступивши легковажно на дорогу
Своєї муки і страждань без мір?
І так сказали мовчки її очі
Моїм: "О друзі, ми уже давно
Були таким жаданим вам свічадом,
Нас небо жде, ми йдем туди охоче,
Бо повну волю нам дає воно,
А ви собі живіть, хоч і нерадо".
СССХХХІ
Канцона
Поет нарікає, що не зумів
умерти раніше за свою донну
Життя свого священне джерело
Я кидав, по морях і по землі
Я правивсь за зорею без принуки,
1 в цьому вигнанні, було,
Розраджував гіркі жалі
Надією і пам'яттю про злуку.
Кидаю меч і піднімаю руки
Перед недолею, вона (оце біда!)
Умить занапастила уповання,
Оставивши душі лиш спогадання,
І ось тепер за ними упада
її одвічна спрага і жада.
Як скороход без їжі, без пиття
Вже плентає з ячанням: не впади,
Втрачаючи останні сили й тяму,
Так я відтоді, як моє життя
Духовної позбулося іди,
Що в неї вгородилася зубами
Та, що царить і над царями.
Хіба мене те саме не чека?
Я ладен вмерти, та боюся — рано.
От як під вітрюганом
Сніг або кур кудись тіка,
Я теж тікач.