Кохання під час холери - Сторінка 16

Вона дала йому кілька останніх порад, своє благословення і, помираючи зо сміху, пообіцяла знайти ще одну пляшку одеколону, щоб удвох відсвяткувати його перемогу.

Відтоді як передав листа, місяць тому, він не раз порушував свою обіцянку не приходити більше в парк, але завжди пильнував, щоб вона його не побачила. Усе тривало, як і раніше. Десь близько другої пополудні, коли місто починало прокидатися після сієсти, урок читання під деревами закінчувався, і Ферміна Даса потім вишивала з тіткою, аж поки спадала спека.

Цього разу Флорентіно Аріса не став чекати, поки тітка повернеться в дім, і перейшов вулицю так, наче марширував на параді, що дало йому змогу приховати тремтіння в колінах. Але звернувся він не до дівчини, а до тітки.

— Прошу вас залишити мене на хвилину наодинці з сеньйоритою, — сказав він. — Я маю сказати їй щось важливе.

— Нахаба! — відповіла йому тітка. — Нікому не дозволено сказати їй щось таке, чого я не могла б почути.

— Тоді я з нею не розмовлятиму, — заявив він. — Але попереджаю: уся відповідальність за те, що станеться, ляже на вас.

Це були не ті манери, яких Есколастіка Даса сподівалася від бездоганного нареченого, але вона підвелась, налякана, бо вперше їй раптом здалося, ніби Флорентіно Аріса промовляє, натхнений благодаттю Духа Святого. Отож вона пішла в дім поміняти голки і залишила молодят наодинці під мигдалевими деревами, біля воріт.

Ферміна Даса доти дуже мало знала про мовчазного залицяльника, який з'явився в її житті, наче ластівка серед зими; вона не знала б і його імені, якби не підпис під листом. Хоча їй пощастило з'ясувати, що батька в нього немає, а його мати — жінка незаміжня, працьовита й серйозна, проте позначена невблаганним тавром єдиного гріха молодості. З'ясувала також, що він не розсильний, як вона думала, а кваліфікований помічник начальника телеграфу з непоганими видами на майбутнє, і припустила, що він умисне взявся віднести телеграму її батькові як привід, щоб побачитися з нею. Це припущення зворушило Ферміну Дасу. Знала вона й те, що він грає на скрипці в церкві, й, хоча під час служби жодного разу не зважилася підвести погляд, щоб переконатися в цьому, однієї неділі її раптом осяяло одкровення: у той час як інші інструменти грали для всіх, скрипка грала тільки для неї. Він був не з тих, кого вона обрала б собі за чоловіка. Його чудні окуляри, його чернече вбрання, його таємнича поведінка збуджували в ній цікавість, з якою важко було змагатись, але ніколи вона не думала, що цікавість — теж одна з багатьох лукавих каверз кохання.

Вона сама не розуміла, навіщо взяла листа. Не дорікала собі за це, але зобов'язання дати відповідь, дедалі нагальніше, почало перетворюватись на перешкоду, яка заважала їй утішатися радощами життя. Кожне батькове слово, кожний його випадковий погляд, найзвичайнісінькі жести здавалися їй підступними хитрощами, спрямованими на те, щоб вивідати її таємницю. Вона так тривожилася, що уникала розмовляти за столом зі страху, що зрадить себе одним необачним словом, і стала ухильна навіть у розмовах із тіткою Есколастікою, дарма що та переймалася її притлумленою тривогою, як своєю власною. О будь-якій порі дня вона без потреби зачинялась у ванній і знову й знову перечитувала листа, намагаючись відкрити в ньому таємний шифр, магічну формулу, сховану в якійсь із трьохсот чотирнадцяти літер його п'ятдесяти восьми слів, сподіваючись, що вони повідомлять їй більше, ніж повідомляли. Але не знаходила там чогось іншого, крім того, що зрозуміла вже під час першого читання, коли, оглушена калатанням власного наче збожеволілого серця, побігла й зачинилась у ванній, де роздерла конверт, плекаючи ілюзію, що лист буде багатослівний і гарячковий, а побачила тільки напахчену парфумами записку, висловлена в якій незламна рішучість злякала її.

Спочатку вона не замислювалася всерйоз про те, що зобов'язана дати відповідь, але лист був такий однозначний, що ніяк не можна було знехтувати його. Отак Ферміна Даса терзалася сумнівами, аж поки раптом усвідомила, що думає про Флорентіно Арісу частіше і з більшим інтересом, ніж хотіла б собі дозволити, і навіть журилась у душі, чому о звичній годині він не приходить до парку, забувши, що сама ж таки попросила його не приходити, поки вона обмірковуватиме відповідь на листа. Кінець кінцем вона почала думати про нього так часто, як ніколи й ні про кого не сподівалася думати, відчуваючи його присутність там, де його не було, жадаючи побачити його там, де він не міг з'явитися, зненацька прокидаючись із фізичним відчуттям, що він дивився на неї з темряви, поки вона спала, отож того дня, коли вона почула його тверду ходу по всипаній жовтим листям доріжці парку, їй довелося зробити зусилля, переконуючи себе, що то не чергова витівка її фантазії. Та коли — з владними нотками в голосі, що аж ніяк не в'язалися з його завжди безпорадним виразом, — він зажадав від неї прямої відповіді, вона спромоглася перебороти раптовий страх і спробувала вийти зі скрути, сказавши правду: просто вона не знає, що йому відповісти. Проте Флорентіно Аріса переступив через провалля не для того, щоб зупинятися перед наступними.

— Якщо ви взяли листа, — сказав він їй, — то з вашого боку нечемно не відповісти на нього.

Цими словами він загнав її в глухий кут лабіринту. Не втрачаючи самовладання, Ферміна Даса вибачилася за затримку і дала слово честі, що він матиме відповідь ще до кінця вакацій. Обіцянки вона дотримала. В останню п'ятницю лютого, за три дні до початку навчання в школах, тітка Есколастіка прийшла до телеграфної контори запитати, скільки коштує телеграма в містечко П'єдрас-де-Молер, якого навіть не знайшли в службовому списку; обслуговував її Флорентіно Аріса, й обоє вдали, ніби ніколи досі не бачились, але виходячи, тітка Есколастіка забула на прилавку молитовник, оправлений у шкіру ящірки, в якому лежав конверт із лляного паперу, прикрашений золотими віньєтками. Не тямлячи себе від щастя, Флорентіно Аріса провів решту дня, жуючи гарденії і читаючи листа; знову й знову роздивлявся він літеру за літерою і що довше споглядав рядки листа, то більше з'їдав квіток і десь опівночі вже так начитався і з'їв стільки гарденій, що мати мусила взяти сина за підборіддя, наче теля, і влити йому в рота відвар рицинової олії.

То був рік нестямної закоханості. І він, і вона жили тільки для того, щоб думати одне про одного, мріяти одне про одного, щоб чекати листів із тим самим хвилюванням, з яким відповідали на них. І жодного разу — ні протягом цієї весни мрій, ні в наступному році — не мали вони нагоди перемовитися живим голосом. Більше того: за всі півсотні років, відколи вони вперше побачились і аж доки він повторив їй клятву вірності, ніколи не випадало їм ні побути наодинці, ні поговорити про кохання. Але протягом перших трьох місяців листування не було дня, щоб вони не писали одне одному, а то й по два листи денно, аж поки тітка Есколастіка не на жарт злякалася, спостерігаючи, як бурхливо розгорається полум'я, що його сама ж таки допомогла розпалити.

Після того як віднесла до телеграфної контори першого листа з таємною думкою комусь помститися за власну недолю, вона дозволяла під час вуличних зустрічей, що здавалися випадковими, майже щоденний обмін посланнями, але не мала мужності сприяти розмові, хай би якою миттєвою і банальною вона була. Та через три місяці вона збагнула, що з небогою йдеться не про дитячу примху, як їй було здалося спочатку, і що власне її життя опинилося під загрозою цієї любовної пожежі. Адже Есколастіка Даса жила на повному утриманні брата й інших засобів до існування не мала, а вона добре розуміла, що Лоренсо Даса з його тиранічною вдачею ніколи не подарує їй такої наруги над своєю довірою. Та коли настав час остаточного рішення, в неї не стало духу завдати небозі того самого непоправного лиха, з яким вона була нерозлучна ще змолоду, і вона дозволила їй удатись до засобу, що в її уяві створював ілюзію невинності. Усе відбувалося просто. Ферміна Даса залишала листа в якійсь схованці по дорозі між домом і школою і в тому ж таки листі повідомляла Флорентіно Арісу, де вона сподівається знайти відповідь. Те саме робив і Флорентіно Аріса. В такий спосіб до самого кінця року муки сумління тітки Есколастіки ховалися то в хрестильних капличках церков, то в дуплах дерев, то в щілинах мурів напіврозвалених фортець часів колонії. Не раз вони знаходили листи намоклими від дощу, заляпаними в грязюку, роздертими внаслідок якихось непередбачених випадковостей, а деякі з тих або тих причин губилися, але закохані завжди вигадували спосіб поновити листування.

Флорентіно Аріса писав і писав кожної ночі без жалю до себе, виводячи літеру за літерою та вдихаючи отруйний чад каганців на пальмовій олії у внутрішньому приміщенні галантерейної крамнички, і його листи ставали усе довжелезнішими й навіснішими, що ретельніше намагався він наслідувати своїх улюблених поетів з "Народної бібліотеки", яка на той час уже досягла вісімдесяти томів. Мати, що з таким запалом заохочувала сина знаходити втіху в муках кохання, тепер почала неабияк тривожитися за його здоров'я. "Ти схибнешся! — кричала вона йому зі спальні, почувши, як проспівали перші півні. — Нема жінки, що заслуговувала б на таке". Бо їй не доводилося досі бачити, щоб людина отак самохіть занапащала себе. Але син не звертав на неї уваги. Часом він з'являвся до контори, не поспавши вночі й хвилини, з розкуйовдженим від любовного жару волоссям, перед тим віднісши в домовлену схованку листа, щоб Ферміна Даса забрала його, йдучи до школи. Вона ж, постійно перебуваючи під суворим наглядом батька та підступним стеженням черниць, могла писати, тільки зачинившись у ванній або в класі, вдаючи, ніби занотовує урок, ледь устигаючи заповнити півсторінки, видертої із зошита. Але не так через поспіх та страх бути спійманою на гарячому, як через її стриману вдачу, в листах Ферміни Даси не було жодних сентиментальних рифів, і вони зводилися до розповідей про її буденне життя, викладених скупим стилем вахтового корабельного журналу. По суті, ті листи писалися задля розваги, щоб підтримувати полум'я, але самій руку у вогонь не стромляти, тим часом як Флорентіно Аріса згорав на попіл у кожному своєму рядку.