Коли я знову стану маленьким - Сторінка 18

Ми часто сваримося, це правда, та ви тільки подумайте, яка в нас в усьому сваволя.

У дорослих є суди. А в нас ніяких судів, самі лише скар-

ги. А дорослі наших скарг не люблять. Розсудять, аби з рук збути: або того виправдають, кого вони більше люблять, або молодший, або старший має слушність, або дівчинка, або обидва винні, тому що, мовляв, недобре сваритися.

Коли-небудь, можливо, люди житимуть у мирі й злагоді, та поки що цього немає.

А буває так, що хтось образиться через дрібницю, і відразу: "Коли так, віддавайте мої дошки й цвяхи!"

Знає, що не віддамо. Що ж, розбити санчата, і вся робота нанівець? Шукай собі іншого товариша й починай усе спочатку?

"Діти люблять майструвати".

Справді, люблять, та вже коли що зробиш, то хочеш, щоб це не псували.

А то один щось намалює, а інший ні з того ні з сього візьме та й порве або забруднить. І так шкода! Або знайдеш паличку, шнурок, зробиш батіг — не хочеться ж, щоб ламали. От і з санчатами так само. і

Правда, іноді навіть добре, що зламають, тому що вдруге ще краще виходить. Але тоді треба заздалегідь знати, що є заради чого починати знову: наприклад, інструменти кращі чи більше матеріалу.

Бо ж як тут зробиш санчата без молотка? Доводиться каменем прибивати. І хоч би камінь був замашний. Правда, ; є один такий, але він у бруківці. Ми навіть хотіли його ! викопати, а потім назад вставити. А якби двірник помітив? Ото дав би нам чосу! Тиждень потім у двір не показуйся.

Ну от, забиваю я цвях цим круглим незручним каме— | нем і б'ю себе по пальцю. Навіть така чорна цятка на паль— | ці вискочила. І ще дротом шкіру здер між пальцями, тепер, ! як станеш палець згинати, боляче. Там в одному місці до— ' велося стягти дротом, тому що мав бути довгий цвях, а ми вбили три маленьких, і дошка розкололася. Довелося стягувати.

І так весь час щось псується, і весь час треба поправляти.

Приходить Юзек.

— А ти захоч!

— Та нащо вони мені!

— Іди звідси, не заважай. Не подобається — не дивись!

— А що, вже й подивитися не можна?

— Не можна!

Один лагодить, а двоє відпихає. — і

Нарешті Франек каже:

— Не займайте його, краще допоможіть тримати, я сам не можу.

— А чого він тут стоїть, ехидничав?

— Нехай собі ехидничав. У нього санчат немає, от його завидки й беруть.

— Є чому заздрити, одоробло якесь!

Іноді сварка переходить у бійку, а іноді й несподівано допоможе.

Так і тепер:

— Без молотка все одно нічого не зробите!

— Як ти такий розумний, давай молоток!

— Щоб зламали, еге?

— А е в тебе?

— Звичайно, е!

Хвалиться, чи й справді?

Але Юзек збігав і приніс:

— Твій?

— А то чий іще?

■— Може, в батька взяв?

— То я ж узяв, а не ти!

Але якщо він узяв, не спитавши, і буде скандал, то влетить усім.

А у нього й цвяхи є.

— Якщо дозволите покататись, тоді дам. І ще дістану.

Не треба було брати, тому що він хуліган. Та шкода

часу, кожному хочеться встигнути хоч трохи покататись. І ми погодились. Мабуть, даремно. Бо й молоток не допоможе, якщо дошка гнила. А Юзек важкий і так їде, ніби навмисне зламати санчата хоче.

Вся робота нанівець.

Знову сваряться. Я йду додому.

Сумно, сумно, сумно...

Іренка дивиться на мене, бачить, що я засмучений, і навіть не просить погратися з нею. Присунула лавочку, сіла поруч і обіперлася рукою об моє коліно...

А я нічого їй не кажу, тільки думаю: "Якби Мариня була моєю сестрою!"

І знаю, що це грішна думка, тому що я ніби хочу, щоб Іренки не було, а в мене була б інша сестра.

Я заплющив очі й поклав їй руку на голову. А вона голову мені на коліна і тут-таки заснула. А я сиджу й думаю про те, що добре було б, якби й Іренка була жива і здорова, й Мариня не знала лиха.

Так, справді, я в неї закоханий, у Мариню.

Що тільки не діється в людині, чого тільки в ній нема, і яке все різне! Якщо подивишся довкола, то бачиш будинки, людей, коней, автомобілі. Тисячі, мільйони різних іменників: живих і неживих. І в думках людини ті ж самі іменники. Я заплющую очі і бачу будинки, людей, коней, автомобілі. І в кожного іменника безліч різних прикметників.

І в почуттях те саме розмаїття. Я люблю Лахмая, батьків, Мундека, цю Мариню з Вільна. І кожного інакше.

Я кажу: люблю, дуже люблю, закоханий.

Та й усе.

А відчуваю по-різному.

І тільки наче на вершині — бог.

Дуже дивно.

Якби я вже не був колись дорослим, можливо, я цього б навіть і не відав. А тепер я знаю, що діти закохуються, тільки не знають, як це назвати. А може, вони соромляться в цьому признатися? Не те що сказати не хочуть, а їм подумки соромно в цьому признатися.

Бояться навіть сказати: "Ця дівчинка мила. Я її люблю".

Тому що дорослі висміюють любов. Уже з цього видно,

які вони неделікатні.

Скажуть: "Кавалер і панка". Або: "Ну то поцілуйтеся ж". Або: "Наречені". Або ще гірше: "Подружжя".

Хіба не можна когось любити — просто розмовляти, дивитись, гратися удвох в яку-небудь гру, подати на прощання руку,— і щоб ніхто тебе не випитував? Щоб ніхто навіть не помічав?

Що вдієш, коли це неможливо...

І я спитаю ніби знехотя: "Мариня — це гарне ім'я?"

Або скажу, що в неї гарна блакитна стрічка у косах. Або ще запитаю, чому в неї, коли сміється, робляться ямочки?

Та тільки-но я щось запитаю чи скажу, як тут почнуть допитуватись: "А вона тобі подобається? А ти б на ній одружився?"

Почнуться дурні жарти, неприємні натяки.

Знаю я все це.

Є такі хлопці, які просто мавпують,— хочуть підлизатись до дорослих і самі кажуть: "Моя наречена".

Дорослі не люблять, коли ми блазнюємо, а виходить, самі нас примушують це робити.

Вони не знають, як неприємно робити з себе блазня. Декотрі діти від цього й справді псуються, але більшість тільки відчуває образу і неприязнь до дорослих за їхню цікавість.

Я сиджу тихенько й розмірковую. І достоту так само, як я, тисячі дітей у різних кімнатах розмірковують у сутінках про житейські дива й незгоди, про те, що відбувається довкола них і в них самих.

Про пі наші роздуми дорослі не знають. Тільки запитують: "Що ти там робиш? Чому не граєшся? Чому так тихо?"

Бо дитина погаласує, набігається, надивиться на всяку всячину, а потім їй хочеться самій із собою наодинці порозмовляти. І лише одна єдина з тисячі знайде розуміння в дорослих. Або в товариша.

От, приміром, яка дивна ріп — сон!.. Іренка спить собі й ні про що не відає. Зітхнула, видно, їй щось сниться. Мабуть, і в неї в дитячому садку є діти, яких вона любить, і, може, вона теж не хоче про це нікому говорити. Я порівнюю Іренку з собою, пригадую той час, коли був великим, і бачу, що всі ми схожі одне на одного. В дорослій людині багато дитячого, у дітях багато дорослого. Тільки ми не знайшли ще спільної мови.

Ну от.

Я побачив Мариню вдруге.

Ще один раз була у нас Мариня. Навіть не розляглась. Вони сказали, що їм треба йти, що прийшли тільки попрощатись...

Я стою біля свого квіткового горщика. Посадив горох, і в горщику виросло вже цілих чотири листочки, тут два і тут два. Так приємно, коли щось посадиш і потім виростає. Поливаєш. І від води — із землі, із зернятка, вилізає паросток. Зелений, малесенький. Не було нічого, а тепер є.

Я стою, а в руках у мене листівка: ангел з крилами, а на краю прірви — двоє дітей. Нагнулись над безоднею, рвуть квіти. Ангел стежить, щоб вони не впали в цю бездонну прірву.

Прийшла Мариня з цією тіткою, зі своєю мамою. Я її теж удруге в житті бачу — якась далека родичка.

І я думаю:

"Якщо Мариня заговорить зі мною, я дам їй на пам'ять листівку. А якщо ні, то ні".

Я її купив для Марині, бо знав, що вона прийде, тільки боявся, що буду в цей час у школі.

Я щодня відразу біг із школи додому. Муидек питає:

— Куди ти так поспішаєш?

Мама дивується:

— Хіба заняття тепер раніше кінчаються?

А я мовчу. Що я їм скажу?

У Марині біла пухова шапочка і такий же комірець. І волосся в'ється.

її мама говорить з моєю мамою про якихось там знайомих у Вільні.

А вона мовчить.

Тому що я швидко поцілував цій віденській тітці руку і мерщій до квіткового горщика.

А вона стоїть і тримається за свою маму.

Я дістав із книжки листівку. Оту, з ангелом.

А вона, Мариня, до мене пішла швидко, майже побігла. А я раз — знову листівку в книжку і, мабуть, почервонів, бо ще більше збентежився.

Вона зупинилася, затулилась муфточкою цією пухнастою, і я усміхнувсь. А вона теж. І я відвернувсь, ніби дивлюся на квітковий горщик.

А Іренка підбігла й показує їй ляльку.

Іренка каже:

— Дивись, які у неї черевички.

Тоді я знову до них повернувся.

Мариня взяла ляльку й питає:

— А в неї очі закриваються?

Я кажу:

— Ні. В маленьких ляльок не закриваються.

Мариня зовсім уже близько підійшла й каже, що і в

маленьких можуть закриватись, тільки у зовсім маленьких ніколи не закриваються. .

І потім каже:

— Я вже їду.

Я злякався, що вона просто зараз поїде, і швидко дістав листівку з ангелом: побоявся, що не встигну віддати.

Показую й питаю:

— Гарна?

Вона тихо відповіла:

— Гарна.

Я кажу ще тихіше:

— Може, хочеш?

Я не хотів, щоб Іренка побачила. Тому що маленькі люблять в усе втручатися. Ще, чого доброго, щось голосно скаже.

Але мама з тіткою розмовляли й нічого не почули. Мариня каже:

— Напиши що-небудь на пам'ять.

Вона це таким голосом каже й дивиться, чи я погоджусь. Усе добре вийшло. Я тут-таки швидко написав: "На пам'ять про Варшаву". І приклав промокашку.

А Мариня каже:

— Ой, розмажеш!

Я відповідаю:

— Дивися, зовсім не розмазалось!

Я сказав їй: "Дивися". Отже, я звернувся до неї на "ти". Проте "Н" трохи розмазалось.

Вона каже:

— Ну, це не страшно!

І додала:

— Ти дуже гарно пишеш!

І ще:

— Напиши, кому й від кого...

— Навіщо?

Мариня подумала, схилила голову набік і сказала:

— Так, правда...

Але я написав: "Марині з Вільна".

І загорнув у срібний папір від шоколаду. Тому що в мене вже все було напоготові.

Та бачу, що надто вже блищить. Тоді я видер сторінку із зошита і обгорнув іще раз.

А вона:

— Ой, сторінку видер!

Я кажу:

— Дарма!

А моя мама каже:

— Зніміть пальто!

А її мама:

— Ні, нам уже треба йти!..

Мариня поклала листівку, згорток у муфточку і питає:

— Ти яку літеру найбільше любиш писати?

Я кажу:

— Велику "Р".

— А я велику "В". Дай папір, я тобі напишу. Але олівцем. Побачимо, хто красивіше пише.

І вона написала. І я теж. Тільки я не старався, хотів щоб у неї вийшло красивіше.

Вона каже:

— Ну, чия красивіша?

Сміється, а зубки в неї білесенькі, рівні-рівні.

— На листівці ти краще написав!

Я почервонів і кажу:

— Коли вдасться, а коли й ні...

Ми писали "Варшава, Вільно" — різні слова, а потім ' числа.

Вона каже:

— Я страшенно не люблю писати вісімку: завжди вийде якась перекручена.

А я відповідаю:

— Атож.