Коли я знову стану маленьким - Сторінка 17

А мама каже:

— Може, ти спати підеш?

Я зовсім не опирався, тільки питаю:

— Куди?

А мама каже:

— До Бурських.

Каролевих батьків.

— Завтра ж до школи.

Я бачу, що коли попрошу, щоб дозволили ще трохи, то мама мені дозволить; але що мені тут робити? Спати хочеться і нудно.

Ірена теж пішла зразу після вечері. А я спав з Каролем.

Кароль запитує:

— Чому в них у Вільні так тя-я-ягнуть?

— Не знаю.

— Я хотів спитати у цієї, у Марині, та, може, їй було б образливо.

— Авжеж.

— А волосся в неї, як у циганки.

— І зовсім ні, у циганок волосся цупке, а в неї — м'якє-сеньке.

— Звідки ти знаєш?

— Таж видно.

— А дядько Петро казав, що справжнє циганське.

— Дядько Петро все краще всіх знає,— кажу я із злістю.

Кароль позіхнув і затих, а потім знову своєї:

— У нас жодної такої немає.

А я мовчу.

— Гарна дівчина.

А я все мовчу.

— Гарно співає.

Я чекаю, щоб він повернувся на другий бік, бо коли я гість, то мені не випадає показувати, що я не хочу з ним розмовляти.

І я питаю:

— Ти вивчив уроки на завтра?

— Та що там уроки...

Він позіхнув і нарешті каже:

— Ну, треба спати. А чому ти зразу погодився йти? Може, там буде щось цікаве?

— ІДо там цікавого?.. Переп'ються, та й годі.

— А ти пив горілку? Я дві чарки випив.

Завтра в школі розповідатиме, який він герой: дві чарки випив — і в голові не крутилось.

Він перевернувся на другий бік, накрився й питає:

— Тобі не холодно? Я не дуже на себе ковдру перетягнув?

— Ні, добре.

Коли людина сонна, її будь-яка дрібниця дратує. От я на Кароля гніваюсь, а він мене питає, чи не холодно мені. І навіщо я сказав, що вони переп'ються? Негарно судити дорослих. У них своє життя, як хочуть, так і розважаються.

Якби не дядько Петро, я, може, Марині жодного слова не сказав би. Як ми завжди усього соромимось... Весь час боїшся зробити чи сказати якусь дурницю. Постійна невпевненість: чи добре так буде, чи не стануть сміятися...

Я вже й сам не знаю, що для нас гірше: коли сміються чи коли сваряться. І вдома, і в школі — скрізь одне й те саме. Спитаєш про щось, помилишся — відразу сміх і глузування.

Цей страх стати посміховиськом так гнітить, бентежить і сковує, що геть втрачаєш певність у собі, а тому раз у раз пошиваєшся в дурні. Як на льоду: хто більше боїться, той частіше падає.

"Ну, завтра треба зробити санчата",— подумав я й заснув.

І не встиг заснути, як мене вже будять, кажуть, треба вставати. Насправді я проспав кілька годин, але так мені здалося.

За сніданком я тру очі, їсти мені не хочеться, а батько каже просто так, щоб випробувати мене:

— Може, тобі не йти сьогодні до школи?

Потім побоявся, що я зрадію, і каже:

— Розваги розвагами, а школа школою.

Я уважно перевіряю сумку, аби чогось не забути, ручку чи ще щось. Бо коли людина сонна, вона мусить пильнувати. Але ні, все на місці. Я йду.

Іду. А про себе думаю, що їду до Вільна. їду цілу ніч. За вікном сипляться іскри — вогненні зигзаги.

І дорогою до школи, і на уроці я думав про цю поїздку. А на другому уроці мені захотілося спати, і я зовсім забув, що я в класі, і почав тихенько наспівувати собі під ніс.

А вчителька:

— Хто співає?

Я навіть і тут як слід не прочумався, тільки озираюсь: хто це співає. А Боровський каже, що це я. Вчителька питає:

— Тн співав?

— Ні.

Бо я й справді цього не помітив. І знову геть забувся і вдруге почав співати, навіть, здається, ще голосніше.

Вчителька розсердилась.

А Боровський знову:

— Може, й тепер скажеш, що не ти?

Я відповідаю:

— Я.

Тепер тільки я зрозумів, що це ж справді я співав і тоді й тепер.

Вчителька подивилася здивовано:

— Я не Знала, що ти вмієш робити на зло й брехати.

Хіба вчителька не бачить, що в мене здивоване обличчя

і що я засмучений? Я ж люблю вчительку, і вона до мене завжди була доброю. Навіщо ж я стану робити їй на зло? Я опустив голову, почервонів і мовчу. Якщо почну виправдовуватись, усе одно не повірить. Тепер я знаю, що можна зненацька закричати чи засвистіти немов уві сні. А вони зразу: "на зло", "баламут!"

Гидке слово "баламут". Гірше ніж лобур, ніж будь-яке інше. Якесь воно принизливе. Ніби — каламуть. Не люблю я також слова "дисципліна". Наприклад, на уроці фізкультури.

Де дисципліна, там покарання.

Здається, ніби маю когось карати, бити, шмагати ременем,

"Нестерпний хлопчисько".

"Хлопчисько" — теж паскудне слово. І принизливе — "дітлашня". Воно мені схоже на "комашня".

Є слова, котрі в школі не слід вимовляти. Часто буває, що не злюбиш людину за якесь одне неприємне слово, яке вона часто повторює.

А вчителька веліла мені спочатку йти в куток, а потім — до дошки. Веліла розв'язувати задачу, зовсім легеньку. Я відповідь зразу взнав. Полічив подумки й кажу:

— П'ятнадцять.

Учителька вдає, що не чує.

— Повтори задачу.

Я кажу:

— Буде п'ятнадцять. Хіба ні?

А вчителька:

— Коли розв'яжеш, тоді і взнаєш. Розв'язуй для всього класу!

Я починаю повторювати. І наплутав. Діти засміялись.

— Іди на місце. Двійка.

А Вишневський питає:

— На яке місце йому йти, за парту чи в куток?

Я іду, а Вишневський навмисне виставив лікоть — ну я не втримався, та й штовхнув його. А він як зарепетує:

— Чого штовхаєшся?

Свиня. Боявся, що вчителька не помітить. А вчителька в нерішучості: чи зі мною покінчити, чи його карати. І весь клас збурився. То тихо сидять, а як хтось один почне — відразу жарти, смішки, під'юджування, балачки. Тут уже важко заспокоїти. А за все відповідає той, хто почав перший.

"Хай собі роблять що хочуть".

Я поклав голову на руки й прикидаюсь, що плачу. Це найліцше. Тоді тобі дадуть спокій. Проте я не плачу, бо дуже страждаю, я дуже нещасний.

Нараз я подумав:

"Якби Мариня була вчителькою, вона була б не така".

Адже коли учень погано поводиться, його можна якось інакше покарати, а не ставити двійку. В того, хто після мене прів біля дошки і мусолив ту саму задачу, теж зрештою вийшло п'ятнадцять.

Мариня так не зробила б. Але вона ще маленька, до того ж вона, Мариня, їде. Всю ніч залізницею — так, далеко, до Вільна. І я її вже більше не побачу. Можливо, ніколи не побачу. Ніколи не почую, як співає Мариня. А Мариня так щиро всміхається, і в неї блакитний бант. І м'якесеньке волосся, зовсім не як у циганки.

Вчителька, як видно, дуже розізлилась, тому що підійшла до мене на перерві й каже:

— Якщо тебе ще раз якась муха вкусить, я директорові скажу. Більше вже я за тебе заступатись не стану.

І відійшла. Не дала виправдатись. А якби дала, що я міг би сказати?

Що я закоханий у Мариню?

Краще вмерти, ніж це сказати.

"Муха вкусила"! Не муха вкусила, а вчителька дорікає тим, колишнім. Не можна дорікати послугами. Це найбільше ображає. Думають, що ми легко забуваємо, не вміємо бути вдячними.

Ні, ми добре пам'ятаємо. І рік, і більше. І кожну нетактовність, і кожен добрий вчинок. І ми багато прощаємо, якщо бачимо доброту й щирість. Я вчительці теж подарую, коли заспокоюсь.

Підходить Мундек, починає жартувати. Бачить, що я сумний, і хоче втішити мене.

— Ну що, будеш тепер арифметики боятись? Ось вліплять тобі п'ять кілків, то й двійка втече зі страху. Тільки тримай! Ти ж математик сів на шпагатик.

Я тихо сказав:

— Відчепись!..

І виходжу в двір. Але не граюсь. Будь-яка біганина видається мені безглуздою.

Як було б добре, аби всі дівчата були схожі на неї. А може, ми й справді поїдемо до Вільна? Може, тато там знайде роботу? Все може статись.

Я взяв у бібліотеці книжку. Історичні повісті. Читатиму.

Вертаюсь додому сам. Мундек не міг мене сьогодні чекати. Йду і крижинку ногою підкидаю. Треба старатись ударити так, щоб вона просто вперед летіла, а вона летить то праворуч, то ліворуч. А я зигзагами за нею біжу. Стараюся не зупинятися, весь час бігом. Найгірше, коли вона відскочить від перехожого і зовсім уже в інший бік зверне чи коли назад доводиться вертатись. Я вирішив, що вертатися назад дозволяється до десяти разів.

Але я зустрів батька, і він розсердився, що я рву черевики: адже від цього носок збивається.

Я входжу в двір, дивлюсь: хлопці катаються на санчатах. Ну, і я з ними став. Не те що вже мені було весело. Коли в тебе прикрість, гратися можна, але раз у раз про неї згадуєш. Ніби хто підходить і питає: "Забув? Не пам'ятаєш?"

Це не докори сумління, а якась невідчепна думка. Докори сумління зовсім інші — грізні, тому що бога боїшся.

Один хлопець казав, що бога зовсім нема, що це люди просто його вигадали. Запевняє, що точно знає. Навіть побитись об заклад хотів. Дивак, та й годі.

Я двічі прокатав дітей на санчатах, і вони мене один раз. І досить.

Посидів біля вікна, а потім став малюнки в книжці'розглядати. Не подобаються вони мені. Перший малюнок — вершник на коні. Битва. Навколо вибухають снаряди. А він сидить з піднятою шаблею, наче лялька. Тримається штив-ио, наче дерев'яний.

Чому це для дітей усе роблять гірше? Гарний художник для дорослих, а найнікчемніший — для дітей. Книжки пише для дітей кожен, кому не ліньки,— і вірші, й пісні. Кого не хочуть слухати дорослі, той іде до дітей.

А ми ж якраз найбільше любимо гарні казки, малюнки й пісні.

Хлопці крикнули мені з двору, що робитимуть зараз нові санчата і щоб я дав їм свої дві дошки, мотузку й шматок бляхи.

Правда, вони побурчали, що бляхи мало, а мотузок короткий. Зате міцний.

Одна дошка пішла на сидіння, а друга — під полозки. Якби бляхи знайшли більше, можна було б цілком полозки оббити: тоді возити легше. Та добре, що хоч спереду оббити бляхою вистачило. Я їм і цвяхів дав, один довгий, прямий, я його на вулиці знайшов.

Кожен пам'ятає, що дає, бо скільки даси, стільки й матимеш.

Приємно щось зробити самому й бути власником цієї речі. Тоді ні від кого не залежний. Проте у дітей рідко буває по-справжньому власна річ.

Одяг нібито й мій, але ж купили його батьки. За книжки й зошити відповідаєш і вдома, і в школі. Будь-хто може розглядати їх, перевіряти зроблені уроки.

Вчителям можна згорнути книжку в трубку, а спробував би хтось із нас таке зробити. Скажуть, що не шануємо. Мовляв, у дітей все має бути зразкове.

Погано, коли збирається гурт. Тоді неодмінно посваримося. Почне один одного катати, а комусь захочеться крутнутися, впасти навмисне. Кажеш йому, що санчата зламає, а йому хоч би що. Дав кілька дощок — отже, має право.

А дехто сам возити не хоче й сидить, наче пан.