Коли я знову стану маленьким - Сторінка 19

Вісімка рідко добре виходить. А тобі ж, Ма-риню, в пальті важко писати.

Тоді вона подивилась на свою маму й каже:

— Мабуть, я роздягнусь, абощо?..

Та їм уже треба йти.

Мариня хотіла цей аркуш подерти, проте я не дав.

— Навіщо він тобі?

— Нехай лишиться.

— Навіщо?

Я тихо сказав:

— На пам'ять!..

— Ну, яка це пам'ять. Я тобі з Вільна надішлю гарну листівку.

Проте лишила.

І я показав їй горщик з горохом. Сказав, щоб вона його взяла. Та як вона з цим горщиком поїде?

Мариня погладила пальцем кожен листочок.

А її мама каже:

— Ну, ходімо.

І підводиться. Мариня швидко стала біля своєї мами.

І ми вже більше не розмовляли, я лишився біля горщика. Вони ще довго так розмовляли стоячи. А може, недовго, тільки тепер я вже хотів, щоб вони швидше пішли.

Я боюся прощатись. І чую:

— Ну, дітлахи, прощайтесь!..

Я ще більше відвернувся.

— Ну що, так і не попрощаєтесь? Може, ви вже посварились? Не поцілуєтесь на прощання?

Мариня каже:

— Яз хлопцями не цілуюсь.

— Он ти яка,— каже моя мама.— А не заспіваєш нам на прощання?

— Можу й заспівати.

А її мама каже:

— Ну вже коли наступного разу приїдемо. А то горло перегрієш.

Мариня поцілувалася з мамою і з Іренкою, а мені тільки руку подала. І так гордо. Навіть не усміхнулася. В рукавичці.

І вони вийшли. А мама:

— Ти якийсь відлюдько. От Мариня — молодець. А ти , в мене геть неотесаний.

Я вдячний Іренці.

Я її поцілував — пригорнув до себе й поцілував у голову:

— Ти була гарною дівчинкою, Іренко,— кажу я.

І починаю вчити уроки.

І так мені добре, спокійно. Так добре все вийшло з цією листівкою. Гарна листівка. Спершу я хотів купити з квітами, потім з краєвидом: ліс, на узліссі хатка і кінь стоїть. Ще були дві гарні, але на одній напис: "З днем народження". А з ангелом, вважай, найгарніша. І гори, і прірва, і квіти, і цей ангел їх охороняє.

Коли в мене будуть гроші, я куплю таку ж. Мариня, певне, не надішле, забуде, коли вернеться в своє Вільно.

Я переписую на завтра вірші. А поряд лежить Ірен-чина лялька. З цієї ляльки все й почалось. І горщик з чотирма листочками. Згодом, коли горох буде рости, нове листя розів'ється вище, а ці чотири опиняться внизу. І, мабуть, вони першими опадуть. Почекати, поки вони пожовкнуть і опадуть самі, чи зірвати їх ще зеленими й засушити на пам'ять? Поки що я не знаю.

Я переписую на завтра вірші. Пишу дуже старанно. В цьому уривку була одна велика літера "В". Я постарався написати її якомога красивіше. Вже й не знаю, чи приємніше мені писати велике "Р" чи велике "В".

І я позираю на ту сторінку, де ми писали літери.

Так, нічого не вдієш: я люблю її і більше не побачу. Тільки сторінка з літерами лишилась і чотири горохових листочки...

А може, вона й справді напише? Або зустріну на вулиці якусь схожу дівчинку? Адже так і з Лахмаєм було.

Дівчиська противні. Пихаті, вічно сваряться, кривляються. І люблять вдавати, ніби вони дорослі, а хлопці — шпана.

Дівчата цураються нас, а як захочуть підійти, то ніби ласку тобі роблять.

А якщо котрась із нами й грається, то гірша ніж ми: тоді в ній усе найгірше проявляється і від хлопців, і від дівчат.

Справді.

А загалом вони ніжніші. І сукенки в них, і бантики, і намисто — понавішають різних прикрас. А вигляд мають красивий. А якби хлопець — було б смішно. Хоч є ж і хлопчаки з довгим волоссям. Наче ляльки. Невже не соромно?

Ну так, але чому ми повинні їм поступатись? Дівчинку не можна ні вдарити, ні штовхнути. Скажуть: "Вона дівчинка!" Від цього в нас відраза до них з'являється і навіть ворожість.

А коли хлопці й дівчата вчаться в школі разом і хлопчик поскаржиться вчительці на дівчинку, та відповідав!

— Ти хлопець, а з дівчиною ради не даси?

Гаразд, іншого разу дам раду. І знову скандал. І незрозуміло, як же все-таки треба чинити.

Якби дорослі не нагадували весь час, що оце хлопчик, а оце дівчинка, ми, певне, й забули б. Та хіба вони забудуть! Самі кажуть, ніби немає різниці, а насправді виходить навпаки.

Мені неприємно так думати, та нічого не вдієш. Не можу ж я брехати, Мариня тут не винна. Може, й справді це тільки у Варшаві так?

А вона написала. Справді написала. Дотримала слова. Надіслала листівку з краєвидом Гострої Брами. І адреса, н марка — все є. Не посоромилась написати хлопцеві.

Смілива.

І співати не соромиться, і перша сказала, що буде танцювати.

У мене ця листівка лежить тепер разом з тією сторіночкою й листочками. Тільки один листок зламався.

А недавно в нас була екскурсія. Не залізницею, а через міст у парк. Так добре було.

Ми хотіли йти посеред вулиці по чотири чоловіка в ряд, а не проштовхуватись парами: тоді не так штовхатимуть. Проте вчителька не дозволила. І правильно. Тому що лави розладнаються і вийде казна-що. Той штурхани дає, ці ледве плентаються, одні праворуч ідуть, інші ліворуч. Але й парами йдуть не в ногу і не на рівній відстані.

Цікаво було. Коли ми переходили через вулицю, зупинилися два візники й одна машина. Якось приємно, що й ми щось означаємо,— зупиняються.

Я йду в парі з Мундеком. Головне, вибрати собі добру пару і знати, хто йде перед тобою, а хто за тобою.

Найкрасивіше було на мосту, тому що вода у Віслі замерзла.

— А є такі, котрі купаються в ополонці.

— А ти б побоявся?

— Чого? /

— Ну, холодно!..

— То й що ж, що холодно?

Бо ж приємно спробувати й довести, що не боїшся.

— З води може зробитися лід або пара.

— Дивно, правда?

— А хіба не дивно, що муха може по стіні ходити, а риба у воді дихає?

— Або жаба. Робиться з пуголовка. Дивина! ^

Замислились ми гад усім цим. Справді-бо, як воно все так виходить? Адже якщо припустити, що бога не було, то звідки все це взялося?

І ми розмовляємо з Мундеком про те, що нібито у нас є човен і ми візьмемо хліба, сиру, яблук і поїдемо до Гданська. Якими притоками Вісли будемо плисти, повз які низовини й узгір'я та історичні місця.

Ми граємось, а виходить ніби урок, екзамен.

Школа добре діло — вона дозволяє людині довго й багато думати про різні речі. Одне взнаєш із географії, інше — з природознавства, третє — з історії. І сам не чекаєш, як усе це може знадобитися, коли думаєш.

— До Гданська чи до Кракова?

— Ні, проти течії важко.

— А якщо на моторці?

Добре, якби при кожній школі був свій корабель. Він стояв би біля пристані, а ми б його стерегли. По черзі: щодоби інша четвірка. А тільки-но лід на Віслі скресне, піднімемо вітрила — і в дорогу.

Тиждень — один клас, тиждень — інший. І робити все по змінах: то ти в каюті, то з вітрилами, то до стерна стаєш.

Ми й самі ще не вирішили, чи буде це вітрильник, пароплав, моторка, яхта чи навіть пліт.

А сніг так любо виблискує на сонці.

У парку біло-білісінько.

Ми біжимо наввипередки. Декотрі навіть хочуть зняти пальто... Але вчителька не дозволяє. А воно ж коли біжиш — тепло. І в себе в дворі ми граємось без пальт.

Ми не дуже наполягаємо, не хочемо, щоб учителька гримала. Найгірше, коли всім добре, а хтось сердиться.

Вчителька нагримає на одного, а неприємно всім. Та один завжди знайдеться, на кого треба нагримати.

Сьогодні це Малицький. Вчителька наказала йому йти з Рудським. А він не хотів: вони один одного не люблять. І тон усю дорогу його штовхав. Учителька розсердилась, каже, що ми йдемо, немов банда, і вона більше з нами ходити не хоче,— люди озираються, соромно,., А Малицький на зло лізе під екіпажі, і вчителька боїться, що його задавлять. Але ж ходить він щодня до школи сам, і ніхто за ним не стежить. Отож нехай би йшов, як хоче. Та ні, знаю, що не можна, тому що, коли дозволиш одному, тоді всі розбредуться.

І в парку, коли треба було додому йти, насилу зібрались. Як уже такий шлях проробили, кортіло побути довше. Всім там було добре, нікому не хотілось вертатися. Декотрі послухались і шикуються. Та побачать — пари немає, стояти нудно — і йдуть пару шукати. Слухняні бачать, що інші граються, а в них ноги мерзнуть стояти й чекати. І їм терпець уривається.

— Ходімо!

Шкодують, що послухались. Усі бігають, а вони мусять стояти й дивитись, як учителька сердиться.

Постоять, постоять, та й розбредуться. А ті бачать, що ще мало народу зібралось, і не квапляться. Кожному хочеться бути останнім, щоб не чекати.

А я б не став сердитись. Якби вчителька подалася зразу, хоч би й з трьома парами, решта стала б їх наздоганяти, і так би потроху всі зібрались. Можливо, хтось і сказав би:

— Ну й нехай собі йдуть! Сам дорогу додому знайду...

Та, мабуть, усе-таки побоявся б лишитись, бо покарають, і теж наздогнав би. А коли й ні, то він сам і винен. Не можна ж на всіх ображатись.

Якби дорослі нас запитали, ми б їм багато слушного порадили б. Адже ми краще знаємо свої вади, і часу в нас більше, щоб придивитись один до одного: ми більше буваємо разом. Один, звісно, всього не зметикує. А всі гуртом розберемось.

Ми мовчимо тільки тому, що не знаємо, що можна говорити, а чого ні.

На зворотному шляху я сказав Мундекові про Мариню з Вільна.

— Знаєш, Мундеку, я одержав листівку з Вільна. Квіти. Незабудки. Дуже гарна листівка.— І додав: — Від однієї дівчинки.

Я сказав, як її звуть і в якому вона класі.

— Тільки пам'ятай, це таємниця!..

Я сказав, що танцював з нею на іменинах, і що вона добре співає, і що в неї темне волосся.

— Бачиш, Мундеку, а ти тоді сердився, що я Бончке-вичу першому розповів про Лахмая. Я ж мусив йому розповісти, тому що він не хотів мені давати в борг грошей. І тоді я ще не знав тебе так добре...

Ми взялися за руки і йдемо собі. А Мундек каже, що і йому подобається одна дівчинка.

— Тому що вона завжди сумна.

— А моя Мариня, мабуть, весела.

На мосту ми вже ні про що не говорили. І лише згодом я спитав:

— Ти не сердишся, що я тобі сказав про твого батька?

Я думав, що Мундек не розчув, тому що саме проїхала

вантажна машина. Військова вантажівка, важка. Ланцюги так і бряжчать. І троє солдатів у кузові, а шофер у цивіль-ному — не знаю чому. А один солдат тримав собаку. Собака стала передніми лапами на край кузова, і голова в неї підскакує. Дивиться так злякано.

Але Мундек почув:

— Я не серджусь, тільки ти так більше не говори... Хоч би який там був батько... Ну, кожен-бо сам знає, який у нього батько. А коли хто інший скаже — неприємно.

— Я тобі не хотів зробити боляче,— кажу я.— В мене тільки так вирвалося.

— Я знаю,— каже Мундек.

Ну, і тепер ми з Мундеком друзі.