Коли я знову стану маленьким - Сторінка 22

І ще невідомо — може, від когось переповзла. Бо ж не з самими чистими ми зустрічаємось. І сидимо разом, і пальто на пальті висить. І вдома пожилець є, може, й брудний. А маленькі брат і сестра весь час надворі.

І посипались різні шпильки й насмішки. Навіть наших матерів згадала. Цього вже вона ніяк не мала права робити...

А підлабузники, щоб сподобатися, різні жартики підкидають. І всі сміються. Комусь горе, а вони зуби щирять. Чистити черевики? Добре. Але для цього треба мати ваксу й щітку. А що робити, коли щітка вся стерлась і лишилася сама дерев'яна колодочка?

І за невелику баночку вакси треба віддати двадцять грошів. Разів зо два можна слиною почистити, тільки потім черевики мають ще гірший вигляд; тут уже й вакса не допоможе. Не все ж бо від нас залежить!..

І ще прикрість: у Мундека затісні черевики. Він натер ногу і став ще більше шкутильгати. У мене клопіт з пальтом на виріст, а в нього ще гірше.

Вдома сказати про черевики боїться: почнуть кричати, бо коли купували, хотіли взяти на розмір більші, а він казав, що й ці йому завеликі.

— Не розумію, що сталося. Хіба що тільки людина росте не завжди однаково. Та пара, коли зносилася, була навіть ще велика. Тоді в мене нога зовсім не росла, а тепер за півроку такі лапи виросли, що й сам дивуюсь. Все мені замале! Гімнастику зовсім робити не можу, боюся, як би все в мене не луснуло, тому що й так усе но швах тріщить. Учитель сердиться, що я не нагинаюсь, руки як слід не випростую і погано марширую, а не подивиться, як я одягнений.

— Що ж ти робитимеш? — питаю.

— Звідки я знаю?.. Коли вже зовсім ходити не зможу, можливо, вдома самі помітять. І тоді хай буде що буде — ну, вилають, поб'ють. Я ж не винен, що росту. Коли-небудь перестану.

Потім ми говорили про те, що, коли цуценяті давати горілку, воно нібито перестає рости. Може, через те й поні бувають, що їм раніше горілку давали. Торік оголошення про цирк возив такий гарненький поні.

— Ти його бачив?

— Аякже!

— На Новому Світі?

— Ні, на Маршалковській.

Найбільше моє горе — це те, що в школі мені важко. Я забуваю все, що знав, коли був дорослим. Я вже не можу тепер не слухати на уроках, повинен весь час бути уважним і старанно готувати домашні завдання.

Мені важко відповідати. Я не впевнений у собі. Щоразу боюся, що не зумію відповісти, не вийде.

Коли вчителька чи вчитель дивляться на учнів, збираючись кого-небудь викликати, серце починає калатати якось інакше. Не те що страшно, але якось не по собі. Наче слідство: хоч і не винен, та хто знає, чим скінчиться.

І завжди залежиш не від самого себе, а від усього класу. Одне діло відповідати, коли клас знає й розуміє, інше — коли не знає і вчителька роздратована.

Якщо хтось скаже дурницю, після нього висе важко добре відповісти. Тому є дні, коли всі, навіть погані учні, знають уроки, і дні, коли весь клас ніби отупів.

Ну, нічого не вдієш: не знаю, не розумію, не можу. Хіба менш здібним дітям і зовсім немає місця на білому світі?

Вчителька викликала мене до дошки. В голові крутиться лише одна фраза: "Знову двійка".

Хтось інший уміє відкашлятись, набрати впевненого вигляду чи зробитися сумирним, викликати жаль або вміє скористатися підказкою, прикидається, ніби відповідає, а сам тільки й чекає, щоб учителька підказала.

Можливо, в останню хвилину станеться щось таке, що врятує мене?

Хлопці показують на пальцях, що скоро дзвінок. Та мене це анітрохи не тішить. Тому що вчителька, певне, затримає мене після уроків, і це ще гірше. А якщо навіть вона мені нічого й не поставить, то все одно запам'ятає.

— Погано!

Я й сам знаю, що погано, і чекаю, почне вона сваритись чи висміювати. >

Але вийшло найгірше. г

— Що з тобою сталося? — каже вчителька.— Ти геть розпустився. Не слухаєш на уроках, пишеш недбало. І ось наслідок. Ми вчора робили таку задачу. Якби ти був уважніший...

Все пропало!

Учителька більше мене не любить. І гнівається за те, що помилилась у мені. Видно, краще бути сіреньким, непомітним, середнім учнем. Це безпечніше, простіше, легше. Тому що менше до тебе висувають вимог, не треба так напружуватись.

Я опустив голову і позираю крадькома на вчительку, бо не знаю, жаліє вона мене чи зовсім уже більше не любить.

Учитель ніколи не скаже, любить він учня чи не любить, але це відчувається: в нього стає зовсім інший голос і ін-, ший погляд. Часом аж мороз по шкірі йде.

І ти дуже страждаєш, і нічого не можеш зробити. А іноді ладен обуритись.

Ну чим я винен?

Тим, що Баранський придумав собі дурну забавку й пирснув мені в очі апельсиновою шкіркою? Так запекло, що спасу нема. Але я нічого не сказав, тільки очі тру.

А вчителька питає:

— Що ти ще там вигадав? Замість того щоб слухати...

Не станеш же на це відповідати! Хіба так не буває?

Тебе хтось скубне, а ти зойкнеш і підскочиш. І ти вже

винен.

Вчителі не знають, як ми боїмося таких, про яких кажуть: "У тихому болоті..."

Такий робить, що хоче, і йому нічого не буде. Просто

нещастя сидіти з таким за однією партою. Не краще і якщо він сидить позаду. Немає тобі тоді й хвилини спокою.

А іншого разу було тут трохи й моєї провини.

Сиджу я на уроці й бачу, що у Щавинського ззаду на куртці п'ять білих пальців. Хтось на перерві вимастив пальці крейдою і приклав. Той і не знає, що в нього на спині рука відбита.

Ну, я й спробував приміряти, права це рука чи ліва. Я хотів здаля, але ненароком доторкнувся. А він обернувся. Вчитель йому зауваження робить, що він крутиться.

А Вишневський кричить:

— Ого, гляньте, яка в нього на спині п'ятірня!

Учитель почав мене сварити.

Я показую руку, що, мовляв, чиста.

А вчитель каже:

— Ану, постійте обидва за партою!

Ми стояли недовго. Та не в тім річ. Прикро, що всі наші справи вирішуються поспіхом, абияк, що для дорослих наше життя, турботи й невдачі — лише доповнення до їхніх справжніх турбот.

Ніби існує два різних життя: їхнє — серйозне й гідне поваги і наше — дріб'язкове.

Діти — це майбутні люди. Значить, вони тільки ще будуть, значить, їх ніби ще й немає. А ми ж існуємо, ми живемо, відчуваємо, страждаємо. Наші дитячі роки — це роки справжнього життя.

Чому й чого нам велять дожидати?

Я розмірковував про своє сіреньке доросле життя, про яскраві роки дитинства. Я вернувся в нього, давши ошукати себе спогадам. І ось я вступив у буденність дитячих днів і тижнів. Я нічого не виграв, тільки втратив гарт — уміння примирятися.

Сумно мені. Погано.

Я кінчаю цю дивну повість.

Одні події швидко змінюються іншими.

Я приношу до школи листівку Марині, щоб показати Мундекові.

А Вишневський видирає її в мене з рук.

. — Віддай!

Вишневський тікає.

— Віддай, чуєш?

Вишневський стрибає з парти на парту.

— Віддай! Зараз же!

Вишневський махає в повітрі листівкою й репетує на все горло:

— Триптих! Лист від нареченої!

Я видираю. Жмакаю. Рву на клапті.

І не помітив, що один уривок упав на підлогу.

А Вишневський кричить:

— Хлопці, гляньте! Вона його сто мільйонів разів цілує.

Я підбігаю — і в пику.

Директор хапає мене за руку.

Так, зіпсувався хлопчисько. І малював добре, і писав без помилок. А тепер неуважний. Непосидючий. Погано вчить уроки.

І посилає по матір.

— Стривай-но... Хай тільки батько з роботи вернеться! Вже не буде тобі гроші на кіно тицяти!

Я в облозі з усіх боків.

Мундек пробує мене втішити. Я розумію це, але не можу стриматися. Брутально відштовхую його, кидаю безглузде звинувачення:

— Все через тебе!

Мундек дивиться на мене із здивуванням:

— За що? Чому?

А все через листівку.

Ненавиджу Мариню.

— Дурепа! Дівчисько! Всю ніч танцювала б! Очі до неба закочує!

Шкода, що далеко. На зло б їй зробив. Побив би. Кинув би бант у канаву.

Я видираю горох із квіткового горщика... і у вікно. У Ірени на очах сльози. Вона відчуває, що сталося щось страшне.

Нікого й нічого в мене немає.

Лахмай, де ти?

Немає.

Навіщо мені цей пес? Нехай дістається Бончкевичу за відсотки. Купив за десять грошів. Нехай йому руки лиже.

Я знищив усе, що мені було дороге. Порвав з усім світом.

Лишився сам.

Мати?

Адже вона сказала, що зрікається мене. Що в неї є тільки Ірена. А мене немає.

Негідний, злочинний, проклятий, посварений з життям.

Усі мене покинули. Скрізь зрада.

Непосидючий. Погано вчить уроки.

І вчителька, і Лахмай, і мати.

Я виліз на горище і сів на східець перед дверима.

У мені порожнеча, і довкола порожнеча.

Ні про що не думаю.

Крізь шпарину в дверях на горище падає світло. Вилізає чоловічок, погойдує ліхтариком.

— Ага!

Гладить сиву бороду. Нічого не говорить.

Чекає.

Безнадійним шепотом, крізь сльози:

— Хочу стати великим!.. Хочу стати дорослим!..

Перед очима майнув ліхтарик гнома.

Я сиджу за письмовим столом.

Купа зошитів, які треба перевірити.

Перед ліжком внлинялий килимок.

Брудні шибки.

Помилка.

Слово "земля" написано через "и". Закреслено літеру "и", а над нею — "е". І знову закреслено "е", а згори знову написано "и".

Я беру синій олівець і пишу на промокашці — "зим-ля" — "зимля"...

Жаль. Але вертатись не хочеться...