Корабельна катастрофа - Сторінка 26
- Роберт Луїс Стівенсон -Очі Джіма палали вогнем. Я тремтів усім тілом. Якби тієї хвилини, коли ми торгувались на п'ятнадцятій тисячі, до зали ввійшла свіжа людина, її симпатії, певно, були б на боці Беллерса.
Ми вже перейшли за п'ятнадцять тисяч, і люди довкола нас то заклякали, затамовуючи подих, то починали збуджено шепотітися.
Ми вже набавили до сімнадцяти тисяч, коли Дуглас Б. Лонгхерст, проштовхнувшись крізь натовп і ставши напроти нас, енергійно закивав Джімові. Той послав йому коротку записку: "Справа моя!" Великий бізнесмен прочитав, застережливо насварився на Джіма пальцем і вийшов, як здалося мені, засмучений.
Хоча для містера Лонгхерста Беллерс був невідомою особою, цей темний крутій добре знав боса нашого синдикату. Коли той увійшов до зали, погляд Беллерса сповнився надії, а коли Лонгхерст пішов і торг почався знову, на обличчі Беллерса відбився неприхований подив та розчарування. "Отакої! — певно, подумав він.— Виходить, я маю справу не з синдикатом?"
І Беллерс рішив різко набавити ціну.
— Вісімнадцять тисяч! — вигукнув він.
— І п'ятдесят,— відповів Джім, перехопивши зброю супротивника.
Двадцять тисяч,— провадив Беллерс. [127]
— І п'ятдесят,— докинув Джім, нервово всміхаючись.
Наче змовившись, вони повернулись до попередніх цифр, тільки тепер сотні називав Беллерс, а п'ятдесят набавляв Джім. Я чув, як у натовпі шепотіли: "Опій..." Отже, багато хто здогадався про скарб, схований на "Шквалі". Більше того: судячи з поглядів, спрямованих на нас, присутні гадали, що ми знали це заздалегідь із певного джерела. І тоді мій сусіда, середнього віку гладун з усміхненими очима, з ледь помітною сивиною і приємним обличчям, несподівано прилучився до гри. Він підняв ціну брига, чотири рази запропонувавши по тисячі, потім замовк, знову перетворившись на звичайного глядача.
Після марного втручання містера Лонгхерста Беллерс помітно захвилювався, а коли з'явився третій претендент, він, своєю чергою, взявся дряпати записку. Я, звісно, вирішив, що Беллерс пише Трентові, проте коли він озирнув натовп, то, на мій невимовний подив, наче й не помітив капітана.
— Посильний, посильний! — почув я його вигук.— Покличте мені посильного.
Його прохання хтось виконав, але не капітан Трент.
"Він потребує інструкцій",— написав я Пінкертонові. "Кінчається його сума,— відповів той.— По-моєму, саме час зробити ривок. Згода?"
Я кивнув головою.
— Тридцять тисяч? — оголосив Пінкертон, набавивши відразу три тисячі доларів..
Беллерс завагався, а потім з несподіваною рішучістю мовив:
— Тридцять п'ять тисяч!
— Сорок тисяч!
Запала тривала тиша. Беллерс вочевидь розгубився; лише в останню мить, коли молоток аукціоніста опускався втретє, він вигукнув:
— Сорок тисяч і п'ять доларів!
Ми з Пінкертоном обмінялись промовистими поглядами. Ми зрозуміли: Беллерс підняв ціну надто швидко, а тепер утямив свою помилку й намагається виграти час, аби протягти торг, поки повернеться посильний.
— Сорок п'ять тисяч доларів,— сказав Пінкертон, і голос його забринів від напруги.
— Сорок п'ять тисяч і п'ять доларів,— мовив Беллерс.
— П'ятдесят тисяч! — вигукнув Пінкертон.
— Я перепрошую, містере Пінкертон, ви щось сказали? Повторіть, будь ласка,— попросив аукціоніст. [128]
— Мені... мені важко говорити,— прохрипів Джім.— Я сказав — п'ятдесят тисяч, містере Борден.
Беллерс звернувся до аукціоніста:
— Прошу дати мені дві хвилини на телефонну розмову. Я представляю особу, якій щойно послав записку.
— Це мені байдуже,— різко урвав його аукціоніст.— Мені треба продати цей корабель. Ви щось набавляєте понад п'ятдесят тисяч?
— Я вже мав честь повідомити вас, сер,— заперечив Беллерс, марне силкуючись надати собі виразу гідності,— що мій довірник назвав мені найвищу суму в п'ятдесят тисяч доларів, та якщо ви дозволите витратити всього дві хвилини на телефонну розмову...
— Дурниці! — вигукнув аукціоніст.— Якщо ви не набавляєте, я продаю корабель містерові Пінкертону.
— Стережіться! — голос Беллерса пролунав несподівано пронизливо.— Спершу подумайте, що ви робите! Ви зобов'язані діяти в інтересах судновласників кінець кінцем, а не містера Дугласа Лонгхерста! Проте ви вже затримували торг, аби цей добродій порадився зі своїми спільниками. Це порушення правил!
— Але ж ви тоді нічого не сказали,— відповів аукціоніст, знітившись.— Протест треба було оголосити відразу ж.
— Я тут не для того, щоб вести аукціон,— відповів Беллерс.— Мені за це не платять.
— Ну, а мені платять саме за це! — знову відрубав аукціоніст і знову почав виспівувати: — П'ятдесят тисяч доларів! Хто більше? Хто більше, панове? Бриг "Летючий шквал", що зазнав катастрофи, продається за п'ятдесят тисяч... Продається... продається... проданий!
— О господи, Джіме! А ми маємо такі гроші? — вигукнув я, з останнім ударом молотка наче прокинувшись після сну.
— Доведеться позичити,— відповів Пінкертон, блідий, як полотно.— Нам буде з біса важко, Лаудене. Кредиту, мабуть, вистачить, але мені доведеться добре побігати. Випиши мені чек на свій капітал. За годину зустрінемось у редакції "Оксідентала".
Я виписав чек і, чесно кажучи, сам не впізнав свого підпису. Пінкертон миттю щез. Трент пішов іще раніше. Тільки Беллерс і досі сперечався з аукціоністом, а коли я попрямував до виходу, то наскочив — на кого б ви думали? — на хлопця-посильного...
Всього кілька хвилин вирішили долю "Летючого шквалу" — він дістався нам.
РОЗДІЛ X,
У ЯКОМУ КОМАНДА ЗНИКАЄ НЕВІДОМО КУДИ
Виходячи з біржі, я порівнявся з низеньким гладуном, який недовго, але так енергійно торгувався на аукціоні.
— Вітаю вас, містере Додд,— мовив він.
— А мені нема за що вам дякувати,— відповів я.— Ви збільшували ціну відразу на тисячу, провокуючи всіх біржових спекулянтів Сан-Франціско підключитися.
— О, то було тимчасове запаморочення,— відповів гладун.— На щастя, я не вгруз у цю справу. Вам сюди, містере Додд? То я піду з вами. Такому старому шкарбанові, як я, завжди приємно милуватися молодими, гарячими біржовиками. Коли я був молодий, а Сан-Франціско лише підростав, я й сам устрявав у найризикованіші операції. А вас я знаю, містере Додд. В обличчя я знаю вас уже давно — і вас, і ваших супутників у шотландських спідницях, еге ж! Пробачте, але я маю нещастя бути господарем дачі на узбережжі Соселіто, де ви влаштовували пікніки. Буду радий бачити вас у себе будь-якої неділі — звісно, без ваших супутників у шотландських спідницях. Я пригощу вас вином і покажу кращу збірку книжок про подорожі до Арктики, яка лиш є в Сполучених , Штатах. Я — Морган. Суддя Морган — валіець, що поселився тут тисяча вісімсот сорок дев'ятого року.
— О, то ви першопоселенець! — вигукнув я.— Заходьте до мене, і я подарую вам сокиру.
— Боюся, що всі наші сокири будуть вельми потрібні вам самим,— заперечив він, кинувши на мене пильний погляд.— Якщо тільки у вас нема якихось приватних даних, вам доведеться розтрощити корабель на тріски, щоб знайти той самий... опій, здається?
— Ну, або це опій, або ж ми з товаришем збожеволіли,— відповів я.— Проте можу вас запевнити, що ніяких відомостей у нас нема. Ми діяли (як і ви, певно), грунтуючись на спостереженнях.
— То ви спостережливі, сер? — спитав суддя.
— Можу твердити, що спостережливість — моє ремесло, або точніше, моє колишнє ремесло,— відповів я.
— То що ви думаєте про Беллерса?
— Мені він, власне, невідомий.
— Ви знаєте,— підхопив суддя,— для мене зовсім незрозуміло, чому саме йому довірили таку відповідальну операцію. Я його знаю, та й він мене знає, нам доводилось [130] часто зустрічатися в суді; нічого, крім нарікань, я не чув про нього. Йому не можна довірити навіть долара, а тут, як ми чули, в його розпорядженні було п'ятдесят тисяч. Гадки не маю, хто так йому довірився. В усякому разі, це якийсь новачок у Сан-Франціско.
__ Ймовірно, хтось із власників брига,— мовив я.
— Ні, ні! — вигукнув суддя.— Судновласники, що мешкають в Лондоні, не можуть мати ніякого відношення до опію, який везуть контрабандою з Гонконга в Сан-Франціско. Я вважаю, вони довідались би про це лише в тому випадку, якби судно затримали охоронці-митники. Я запідозрив був капітана. Але звідки б він узяв стільки грошей, як витратив чималу суму на купівлю товару в Китаї? Ну, він ще міг би бути довіреною особою якогось бізнесмена з Сан-Франціско; проте в такому разі не найняли б Беллерса! Як бачите, коло замикається.
— Як на мене, це не капітан,— заперечив я.— Адже він незнайомий з Беллерсом.
— Коли не помиляюся, капітан — це той рум'яний тип зі строкатим носовичком? Я помітив, що він стежив за Беллерсом вельми уважно,— не відступався містер Морган.
— Ваша правда,— погодився я,— Трента дуже цікавив аукціон. Дуже можливо, що він знав Беллерса в обличчя і, це вже без сумніву,— знав, яку гру той веде. І все ж даю голову до пня: Беллерс Трента ніколи не бачив.
— Так, іще одна загадка,— погодився суддя.— Це було, їй же право, капітальне видовище! Однак прислухайтеся до поради старого законника й вирушайте на Мідуей негайно.
З цією прощальною порадою містер Морган потиснув мені руку й попрямував по Монтгомері-стріт, а я зайшов до вестибюлю готелю "Оксідентал", на ґанку якого ми закінчили нашу розмову. Службовці готелю добре знали мене і, коли я пояснив їм, що мені треба діждатись Пін-кертона, щоб тут пообідати, запропонували почекати в конторі. Там, сівши в закутку, я потроху заспокоювався після всіх хвилювань,— аж коли до кімнати влетів і, перемовившись кількома словами з клерком, кинувся до телефонної будки не хто інший, як сам містер Генрі Д. Беллерс! Ви маєте право засудити мене, але я не встояв перед спокусою — всівся за самісінькою його спиною. Правду кажучи, я взагалі полюбляв підслухувати телефонні розмови людей, зовсім незнайомих мені — просто для забави. Адже годі уявити собі щось безглуздіше, ніж [131] отака бесіда, коли ти не чуєш слів другого співрозмовника,
— Центральна,— сказав Беллерс,— двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири "Б" (приблизно такий номер). Хто це?.. Гаразд... Містер Беллерс... "Оксіден-тал".Той телефон не діє... Так, близько трьох хвилин... Так! Так... На жаль, за суму, названу вами... Ні... я не мав повноважень... Не більше і не менше... Я певен, що саме так...