Корабельна катастрофа - Сторінка 27

О, Пінкертон, квартал "Монтана"... Так... так... Гаразд, сер... Як зволите, сер... Центральна, розмову закінчено.

Беллерс повернувся, щоб вийти, помітив мене — і відсахнувся, аж звівши руки, наче захищаючись.

— О, це ви! — вихопилось у нього. Але за мить він уже опанував" себе.— Компаньйон містера Пінкертона, коли не помиляюсь? Приємно бачити вас, сер, і привітати з недавнім успіхом.

На цім слові, догідливо вклонившись, Беллерс вийшов.

І раптом щось штовхнуло мене на безглузду витівку. Я не мав сумніву, що Беллерс розмовляв зі своїм наймачем, я знав номер його телефону, хоч і не знав імені,— і я вирішив, що, коли наберу цей номер негайно, до телефону, найімовірніше, підійде він сам. То чом би не втрутитись зараз у життя цієї таємничої особи та не повтішатись хоч трохи за свої гроші?

Я взяв трубку.

— Центральна,— сказав я,— дайте двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири "Б".

Невідома телефоністка повторила номер. Запала мовчанка, а потім забринів тихий голос — співуча інтонація виказувала англійця і освіченого джентльмена:

— Це знову ви, містере Беллерс? Кажу ще раз — це марне. Це ви, містере Беллерс?.. Хто це?

— Я лиш хочу запитати вас,— сказав я ввічливо,— навіщо хотіли ви купити "Летючий шквал"?

Відповіді не було. В трубці лунали голоси всіх інших абонентів великого міста, але номер двадцять два сорок один мовчав.

Я ще двічі поставив своє запитання, але тихого співучого голосу невідомого англійця так і не почув. Що він, злякався? Злякався мого зухвалого запитання? Це видалось мені підозрілим — якби його сумління було чисте, чого б він мовчав?

Я взяв телефонний довідник і відшукав цей номер. "2241, місіс Кін, буд. 942, Мішін-стріт". Цим, якщо тільки я не збирався їхати туди, щоб повторити своє запитання незнайомцеві в очі, я й мусив задовольнитися. [132]

Однак коли я знову сів у кутку, то вже ясно відчував, що наша операція таїть у собі елемент непевності, закулісних махінацій і навіть небезпеки. Тепер перед моїм внутрішнім зором, окрім картини викинутого на мілину брига, над яким висить хмара чайок, і капітана Трента, що витирає носовичком розпашіле обличчя, стоїть також образ англійця, що притискує до вуха телефонну трубку і раптом блідне, як полотно, почувши в цій трубці таке просте запитання.

Із цих роздумів вивів мене бій годинника. Відтоді, як Пінкертон пішов по гроші, минула година й двадцять хвилин; він запізнювався вже на двадцять хвилин. Я добре знав, як швидко він міг влаштовувати справи, і не раз захоплювався його залізною пунктуальністю; отже, сталося щось надзвичайне.

Двадцять хвилин видовжились у годину, година вже витягувалась у дві, а я все сидів у своєму кутку або ж ходив туди й сюди по вестибюлю, охоплений нестерпною тривогою та каяттям.

Обідня пора вже минала, коли я згадав, що нічого ще не їв. їсти, власне, не хотілося, але попереду мене чекало чимало справ, і я мав берегти сили хоча б для того, щоб мужньо вислухати гіркі новини, які — я був цього певен — принесе Пінкертон. Тож, попросивши клерка переказати Пінкертонові, що я в ресторані, я сів за стіл і замовив суп, устриць та пляшку шампанського.

Незабаром з'явився мій друг. Він був блідий і змарнілий. Він не хотів обідати і замовив собі лише склянку чаю.

— Мабуть, нічого не вийшло? — спитав я, і серце в мене стислося.

Ні,— відповів Пінкертон, — я звів кінці з кінцями, Лаудене. Та всього лише звів. Більше в усьому Фріско не вдалося б добути ані цента. Всі проти нас. Лонгхерст навіть вилаяв мене, сказав, що він —не гравець-картяр.

Ну й нехай,— мовив я.— Адже нам більше й не треба.

— Лаудене, я ж тобі кажу, що мені кров'ю довелося платити за ці гроші! — вигукнув мій друг похмуро й сердито.-Та ще й термін — дев'яносто днів. Я не міг випросити жодного зайвого дня — жодного! Якщо ми продовжимо операцію, тобі доведеться їхати без мене і працювати так, щоб пір'я летіло. А я залишусь — я повинен [133] залишитись в Сан-Франціско, щоб уладнати наші справи. Аби ти знав, як мені хочеться поїхати! Я показав би цим ледарям-матросам, що таке робота. Я обнишпорив би цей корабель з носа до корми, перше ніж вони вилізли б на палубу! Але ж і ти не шкодуватимеш зусиль, Лаудене! Я покладаюсь на тебе. Як тільки ти відчалиш, ти повинен весь переселитись у вогонь, упертість і порив. Ця шхуна з нашим скарбом на борту повинна бути тут, перш ніж сплинуть три місяці,— або ми банкрути. Банкрути!

— Повір, я зроблю все можливе, Джіме. Я працюватиму вдень і вночі. Я втягнув тебе в цю справу, і я тебе вирятую — або накладу на себе руки. Але чому ти кажеш: "Якщо ми продовжимо?" Хіба у нас є вибір?

-"Зараз поясню,— сказав Джім.— Не думай тільки, що я шкодую. Не лай себе, ти виявив славний, здоровий діловий інстинкт. Я завжди вірив, що він у тебе є,— ось він і виявився. Цей брудний крутій Беллерс, безперечно, знав, що робив,— а він же так рвався ще нагнати ціну! Так, наш прибуток певний. Але в мене інший клопіт — адже я навидавав векселів на дев'яносто днів і майже витратив наш кредит; я об'їздив усе місто, позичаючи, випрошуючи та підмазуючи, аби позичити. Знай,— вигукнув він з несподіваною похвальбою,— крім мене, жодна людина в усьому Фріско не дістала б ці десять тисяч! І ще одне: я вирішив, що ти зможеш збути опій там же, на островах,— це безпечніше і вигідніше,— однак тримісячний термін диктує нам ось що: тобі доведеться негайно плисти в Гонолулу, а там сідати на пароплав, що йде у Фріско. Але я спробую дещо підготувати там для тебе: матиму розмову з чоловіком, що працює в цьому бізнесі. Будь готовий до побачення з ним, як тільки дістанешся до островів: може трапитись, що він зустріне тебе ще в морі, на катері чи вельботі, і привезе гроші прямо на шхуну.

З цього видно, наскільки зрадив я свої моральні правила за час перебування в Сан-Франціско: навіть тепер, у найскрутніший момент, я не повинен був давати згоду, яка робила мене контрабандистом, і, що найгірше, контрабандистом опію.

Однак я погодився, не заперечивши ані словом, навіть не моргнувши.

— Ану ж як опій заховали так надійно, що я не зможу його знайти? — сказав я.

— Тоді ти працюватимеш там, аж поки весь бриг не [134] розрубаєш та тріски, а потім розколеш кожну трісочку своїм складаним ножиком! — вигукнув Пінкертон.— Опій там, це ми знаємо, і його треба знайти. Але це лише одна з можливостей, хоча я зробив усе необхідне, щоб цей план удався. До речі, ще не позичивши й цента і вже обдумуючи другий варіант, я почав з того, що зафрахтував шхуну. Це "Нора Крейн", водотоннажністю шістдесят чотири тонни. Цього нам досить, бо рис зіпсований, а ця шхуна — найшвидкохідніше судно свого класу в Сан-Франціско. Я вже виплатив двісті доларів і зобов'язався давати двісті доларів щомісяця. Тепер вона в нашому повному розпорядженні; платня і провізія обійдуться, приміром, ще в чотириста доларів. Це ж крапля в морі. Вже протягом двох годин шхуна лаштується до плавання. З неї вивантажили інші товари, і Джон Сміт отримав замовлення приставити на борт продукти. Оце я й називаю бізнесом!

— Так-так, звичайно,— мовив я.— А який інший варіант?

— А ось який. Ти згоден, що Беллерс хотів торгуватися далі?

Я зрозумів, куди він хилить.

— Ну то й що? Це і є твій варіант?

— Саме так, Лаудене Додд! — підтвердив Джім.— Якщо Беллерс і його хазяїн підуть мені назустріч, я ладен укласти з ними угоду.

Мені сяйнула жахлива думка: а що, коли моя дитяча витівка налякала Беллерса і ми через це позбавлені можливості вийти зі скрути? Почуття сорому перешкодило мені зізнатись, і я продовжив нашу розмову, ані словом не згадавши ні про зустріч з Беллерсом, ні про те, що я знаю адресу на Мішін-стріт.

Без сумніву, орієнтовною ціною були п'ятдесят тисяч, сказав я,— або, в усякому випадку, так вважав Беллерс. Але, з іншого боку, ця сума могла бути й крайньою. І, щоб покрити витрати, які ми вже зробили,— я тебе не збираюся в чомусь звинувачувати, я розумію, що ми маємо бути готовими до будь-яких несподіванок,— щоб покрити ці витрати, нам потрібна значніша сума. Беллерс згодиться на шістдесят тисяч. Я певен, що його можна примусити заплатити й сто тисяч,— відповів Іішкертон.— Пригадай, як закінчувався аукціон!

Щодо Беллерса я з тобою згоден,— відповів я,— але ось що мені думається: сам Беллерс міг помилятись, і сума, яку він вважав орієнтовною, могла бути остаточною. [135]

— Ну, Лаудене, якщо це так,— сказав Джім, твердо вимовляючи кожне слово,— якщо це так, нехай він забирає свій "Летючий шквал" і радіє щастю! Я задовольнюся збитками.

— Ти що, Джіме? Невже ми так заплутались? — вигукнув я.

— Так, ми з тобою добре зарвалися, Лаудене,— відповів Джім.— Адже ці п'ятдесят тисяч доларів, друже, поки ми розрахуємося, обійдуться нам майже в сімдесят. Так-так — бо ж нам доведеться виплачувати борги з розрахунку десять процентів за місяць. Кращих умов я не зміг домогтися, та й нема в світі людини, яка змогла б. Навіть це було диво, Лаудене, я не чекав цього навіть від себе! Ех, якби нам дали хоча б чотири місяці! А втім, Лаудене, ми,все ж таки можемо своє взяти. З твоєю снагою, з твоєю чарівливістю, навіть якщо трапиться найгірше, ти управишся зі шхуною, як управлявся на пікніках. Нам може поталанити. А якщо поталанить, старий, яка це буде блискуча операція! Яка реклама для нас! Скільки розмов та спогадів на все життя! Однак,— зупинив він раптом сам себе,— спочатку треба випробувати менш ризикований варіант. Ходімо до цього крутія!

Я знову подумав, чи не признатися мені, що я знаю адресу на Мішін-стріт. Але я вже згаяв сприятливу хвилину і тим усе ускладнив: тепер мені довелось би пояснювати не лише те, як я узнав цю адресу, а й чому я не розповів про це раніше. Тому я не міг не втішити себе думкою, що, звертаючись до Беллерса, агента таємничого бізнесмена, ми будемо діяти, як узвичаєно. А головне, мене бентежила думка, що ми однаково вже запізнились і що потрібний нам чоловік покинув Сан-Франціско дві години тому. І я знову змовчав.

Потім ми зателефонували в контору Беллерса, аби впевнитися, що він там, і подалися до нього.

На вулицях будь-якого американського міста можна зустріти дивне поєднання розкоші й злиднів; на тій самій вулиці побачиш і величезні універмаги, і нетрища та кубла злодіїв, і вілли з квітниками та тінистими алеями.