Корабельна катастрофа - Сторінка 28

В Сан-Франціско, де гостро відчувається брак території, де з кількох боків підступає море, ці контрасти особливо впадають у око. Вулиця, на яку ми прямували, пролягала між піщаними дюнами Самотньої гори з її кладовищем, збігала ненадовго на продутий вітрами Олімп аристократичного Ноб-гіллу (точніше, майже оббігала його); потім ішла мимо схожих на декорації фарбованих будиночків, [136] призначення яких легко вгадувалося по мідних табличках, на яких красувалися тільки імена. "Нора", "Лілі", "Флоренс"; перетинала китайський квартал, начинений опійними підвалами, з незліченними дверима, проходами та галереями, що робило його схожим на кролятник; на мить пірнала в рекламну круговерть, перетинаючи Керні-стріт; а далі виринала між дешевими ресторанчиками та складами просто на берег, у царство водяних щурів. Тут, де ця вулиця була безлюдна і брудна, де тишу порушував лише гуркіт коліс завантажених возів, ми знайшли більш-менш пристойний будинок з грубо вимуруваними приступками. На стовпці ґанку висіла чорна дощечка з позолоченими літерами: "Гаррі Д. Беллерс, юрист. Приймав з 9 до 6".

Піднявшися сходами, ми опинились перед відчиненими дверима, що вели на балкон. На дверях була ще одна табличка: "Містер Беллерс приймає".

— І що ми зробимо? — запитав я.

— Та просто зайдемо,— відповів Джім і ввійшов. Кімната, де ми опинились, була чиста, але дуже вбого

умебльована. Під стіною стояло старомодне бюро, при нім — стілець, а в кутку висіла полиця, заставлена томами юридичних праць. Більше в кімнаті не було нічого. Напрошувалась думка, що містер Беллерс мав звичку сидіти, а його клієнти завжди стояли. В найдальшому кутку, за завіскою з червоної бязі, були другі двері, що вели до жилих кімнат.

Ми покашляли та потупцяли, і з тих дверей з'явився Беллерс: він ішов нам назустріч так боязко і насторожено, ніби чекав, що на нього кинуться з кулаками, а коли впізнав нас, з ним стався — не підшукаю тут інших слів — справжній напад люб'язності.

— Містер Пінкертон з компаньйоном! — вигукнув він.— Я зараз же принесу стільці!

— Не треба,— сказав Джім,— нам ніколи. Воліємо стояти. Ми маємо до вас справу, містере Беллерс. Сьогодні вранці, як вам відомо, я купив викинутий на мілину бриг "Летючий шквал"...

Юрист кивнув.

— ...І купив його,— провадив мій друг,— за суму, що зовсім не відповідає, вартості вантажу та всіх витрат.

— А тепер ви передумали і ладні відмовитись від цієї операції? Я так і гадав,— відповів Беллерс.— Мій клієнт, не приховаю, висловив невдоволення тим, що я так підняв ціну. Либонь, ми надто погарячкували, містере Пінтсертон. [137]

Конкуренція, дух змагання... Проте я буду з вами відвертий... я знаю, коли маю справу з людьми благородними... Я майже певен, що мій клієнт перекупить у вас бриг, коли ви передасте це діло мені, і тоді ви втратите...— Він уп'явся очима-буравчиками в наші обличчя і видихнув: — Ви нічого не втратите! І тут Пінкертон вразив мене.

— Не про це мова,— сказав він.— Я купив бриг. Я знаю, що на ньому цінний вантаж, і я не збираюся втрачати його. Але я хотів би вияснити деякі моменти, щоб уникнути непотрібних витрат,— і за це негайно плачу готівкою. Вам же треба вирішити, буду я мати справу з вами чи безпосередньо з вашим партнером. Якщо ви готові повідомити мені такі факти, то називайте вашу цифру. Але знайте,-= додав Джім, звівши догори пальця,— коли я кажу "готівкою", то маю на гадці векселі, які підлягають оплаті після повернення корабля і за умови, що інформація виявиться точною. Котів у мішку я не купую.

Я помітив, як спалахнули на мить очі юриста, коли Джім почав свою несподівану промову, і як вони згасли, коли він виклав умови.

— Гадаю, що про цей бриг вам відомо більше, ніж мені, містере Пінкертон,— сказав Беллерс.— Я знаю тільки те, що мені доручили купити його і що мені це не вдалося.

— Ви маєте одну гарну рису, містере Беллерс: ви не марнуєте часу,— зауважив Джім.— Назвіть ім'я й адресу вашого клієнта.

— Зваживши всі обставини,— відповів Беллерс, і в його голосі залунала таємничність, яку важко передати словами,— я дійшов висновку, що не маю права повідомляти ім'я мого клієнта. Я охоче зв'яжусь із ним, якщо ви мені це доручите, але аж ніяк не можу дати вам адресу.

— Гаразд,— мовив Джім і надів капелюха.— Досить рішучий крок, чи не так? — І закінчив, витримуючи паузи після кожної фрази: — Не передумали?.. Зважте всі обставини... Даю долара.

— Містере Пінкертон! — обурено вигукнув юрист. Я злякався, що Джім зайшов надто далеко.

— Бачу, вам зараз долар не потрібен,— мовив Джім.— Тоді послухайте, містере Беллерс, ми обоє люди ділові, тож я пропоную вам...

— Зачекай, Пінкертоне,— втрутився я.— Мені відома адреса: Мішін-стріт, будинок дев'ятсот двадцять чотири.

Не знаю, хто більше здивувався — Пінкертон чи Беллерс. [138]

— Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? — обурився мій ДРУГ-

— Але ж ти мене й не питав,— відповів я, червоніючи по саме волосся.

Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб'язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.

— Раз вам відома адреса містера Діксона,— сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше,-я не бачу причини, аби затримувати вас.

Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.

— Нам треба взяти візника,— сказав він, квапливо рушаючи до ближчої стоянки.— Не можна гаяти час. Ти зрозумів мій намір? Навіщо нам платити цьому крутієві комісійні!

Мені знову здалося, що він запитає мене, чому я мовчав,— і знову я помилився. Мені спало на думку, що Джім боїться цього запитання, і я ладен був зненавидіти його за цей страх.

Коли ми вже сиділи в екіпажі, що прямував на Мішін-стріт, я не витримав:

— А ти не спитав мене, звідки я знаю цю адресу,— сказав я.

— Так-так,— мовив він сполошено,— а й справді, звідки ти знаєш? Цікаво, справді.

його тон подіяв на мене, мов ляпас, і я враз утратив самовладання.

— Дуже прошу не розпитувати мене про це! Я не можу дати жодних роз'яснень.

Ледве я випалив ці безглузді слова, як ладен був віддати все на світі, щоб повернути їх. І мені стало ще прикріше, коли Пінкертон, поплескавши мене по плечу, відповів: '

— Гаразд, друже, більше ні слова. Я певен — ти вчинив саме так, як треба.

Повернутись до цієї розмови мені забракло мужності, але подумки я поклявся, що докладу всіх зусиль, аби поправити наслідки нашого божевільного рішення, і швидше дам порізати себе на шматки, аніж дозволю, щоб Джім утратив хоча б єдиного долара.

Та коли ми під'їхали до будинку номер 942, знайшлася інша причина для роздумів. [139]

— Містер Діксон? Він виїхав,— сказала власниця будинку.

— Куди?

— Не можу сказати,— відповіла вона.— Я його вперше бачила.

— А куди він відправив свій багаж? — спитав Пінкертон.

— У нього не було багажу. Він прибув учора ввечері, а сьогодні поїхав, і був у нього лише саквояж.

— Коли він поїхав? — запитав я.

— Годині о дванадцятій. Хтось запитав його по телефону, і я покликала. Мабуть, йому сповістили щось важливе, бо він відразу ж і поїхав, хоча найняв кімнату на тиждень. Він був дуже засмучений — мабуть, хтось помер.

В мене упало серце. Либонь, причиною його поспішного від'їзду був мій ідіотський жарт! І знову я запитав себе, чому він так переполошився, і знову занурився у вир найнеймовірніших припущень.

Отямившись, я почув, як Пінкертон питав господиню:

— А який він на вигляд?

— Такий, чисто виголений,— відповіла вона, й більше нічого путнього ми від неї не добились.

Ми сіли в екіпаж, і Пінкертон сказав:

— Зупинитесь біля найближчої аптеки.

З аптеки він зателефонував до контори Тихоокеанського пароплавства й запитав:

— Який пароплав, що йде в Китай, ближчим часом зайде в Гонолулу?

— "Місто Пекін". Він відплив сьогодні, о пів на другу.

— Усе ясно,— мовив Джім.— Він утік,— або моє прізвище не Пінкертон. Він вирішив дістатись на Мідуей раніше, ніж ми.

Але я не поділяв його думки — адже Пінкертон знав не все, а я добре пам'ятав страх на обличчі капітана Трента, і припущення, що саме я сполохав містера Діксона, перейшло у впевненість, хоч я й розумів, що будую свої домисли на піску.

— А чи не проглянути нам список пасажирів? — запропонував я.

— Діксон — прізвище надто поширене,— заперечив Джім.— А крім того, він міг записатися під вигаданим прізвищем.

І тут інша думка сяйнула мені. В уяві враз постала [140] вулиця, на якій жив Беллерс,— тоді я був заполонений іншими думками, а тепер я ніби знову побачив брудну бруківку, плетиво телеграфних дротів, хлопчику-китайця з кошиком на голові і майже напроти будинку Беллерса — бакалійну крамничку, де на вивісці великими золотими літерами сяяло прізвище "Діксон".

— Авжеж,— погодився я,— ти маєш рацію, саме так він і зробив. І взагалі це не його прізвище: він узяв його з вивіски бакалійної лавки напроти контори Беллерса.

— Може, й так,— байдуже відповів Джім; він усе ще хмурив брови, не знаючи, куди рушити.

— Ну, що робити далі? — запитав я.

— Передовсім — поквапитись із лаштуванням нашої шхуни,— відповів він.— Але я вже телефонував капітану, щоб вони працювали не розгинаючи спини, і якщо йому вірити, на шхуні все гаразд. Думаю, Лаудене, нам треба взятися за Трента. Він замішаний у цій справі. Більше того, він зав'яз у ній по шию. Навіть якщо він не може перекупити у нас бриг, він може багато що пояснити нам.

— Згоден,— сказав я.— Як нам його шукати?

— Через англійське консульство, звісно,— відповів Джім.— І це ще одна причина, чому треба взятися спочатку за нього. Шхуною ми можемо зайнятися й увечері, а консульство тоді вже зачинять.

У консульстві ми дізналися, що капітан Трент зупинився в готелі "Яка радість!" Ми рушили до цього великого, зовсім не фешенебельного заїжджого двору і звернулись до портьє, що жував зубочистку, спокійно дивлячись кудись повз нас:

— Капітан Джекоб Трент тут живе?

— Вибув,— відповів портьє.

— Куди? — запитав Пінкертон.

— Не можу сказати,— відповів портьє.

— Коли він поїхав? — запитав я.

Не знаю,— відповів портьє і з безцеремонністю коронованої особи повернувся до нас спиною.

Боюсь і уявити, що могло б трапитись далі, бо збудження Пінкертона, поступово зростаючи, дійшло краю,— але від можливого скандалу нас урятувала поява другого портьє.

Невже це ви, містере Додд? — вигукнув він, підбігаючи до стойки.— Радий бачити вас, сер! Чим можу прислужитися вам?

О прекрасні плоди доброчесності! Свого часу я тішив [141] слух цього молодика звуками пісні "Саме перед битвою, мамо..." на одному з наших пікніків, а тепер, у цю прикру хвилину, він з'явився, щоб допомогти мені.

— Капітан Трент? З потерпілого судна? Ну звісно, містере Додд! Він поїхав близько дванадцятої години, він і один з його матросів.