Корабельна катастрофа - Сторінка 29

А гаваєць відбув раніше на "Місті Пекіні". Це точно, бо я сам відсилав йому скриньку. Багаж капітана Трента?(4) Зараз довідаюсь, містере Додд... Так, вони всі жили тут. Ось їхні прізвища у реєстраційній книзі — прогляньте їх, поки я довідаюсь про багаж.

Я присунув книгу до себе і почав розглядати чотири прізвища, написані однією рукою, досить великими літерами, досить кепським почерком: "Трент, Браун, Гарді і (замість А. Сінга) Джоз. Амалу".

Нова думка сяйнула мені.

— Пінкертоне,— сказав я,— у тебе з собою номер " Оксідента ла " ?

— Звісно,— відповів Пінкертон, виймаючи газету з кишені.

Я проглянув повідомлення про корабельну катастрофу.

— Тут є ще одне прізвище,— сказав я,— "Еліас Годдедааль, помічник". Чому ми так і не бачили Бліаса Годдедааля?

— Дійсно,— мовив Джім.— Його ж не було з усіма, коли ти бачив цю компанію в шинку?

— По-моєму, ні. їх було четверо, і жоден не був схожий на помічника.

В цю мить повернувся портьє.

— Капітан під'їхав до готелю в фургоні,— повідомив він,— і разом з одним із своїх матросів повантажив на нього три скрині та великий саквояж. Наш швейцар допомагав їм, але фургоном вони правили самі. Швейцар вважає, що вони поїхали вниз, до моря. Це було біля першої години.

— Вони ще могли встигнути на "Місто Пекін",— зауважив Джім.

— Скільки їх у вас зупинялось? — запитав я.

— Троє, сер, та ще гаваєць,— відповів портьє.— Про нього не можу сказати нічого певного, але він поїхав також.

— А містер Годдедааль, помічник, тут не жив?

— Ні, містере Додд, тільки ці четверо.

— І ви про нього нічого не чули?

— Ні. А навіщо ви їх розшукуєте, містере Додд? — поцікавився портьє. [42]

__ Ми з оцим джентльменом купили у них розбитий корабель,— пояснив я,— і хотіли з'ясувати деякі подробиці. Нам дуже прикро, що ми нікого не застали.

Довкола нас зібралося кілька цікавих — аукціон усе ще був у всіх на вустах; і раптом один із них, дужий обвітрений матрос, заявив:

— А помічник, либонь, ще в місті. Адже він хворий. Він так і не виходив з лазарету на "Бурі" — ось що я чув.

Джім ухопив мене за рукав.

— Вертаймо до консульства! — сказав він.

Та навіть у консульстві нічого не знали про містера Годдедааля. Лікар із "Бурі" видав йому довідку, що він сильно захворів, і помічник прислав свої документи в консульство, але персонально не з'явився.

— У вас є телефонний зв'язок з "Бурею"? — запитав Пінкертон.

— Є, з учорашнього дня,— відповів клерк.

— То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.

— Гаразд,— відповів клерк і взявся за телефонну трубку.

Через кілька хвилин він звернувся до нас:

— Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.

— Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? — запитав я: мені сяйнула несподівана думка.

— Якщо вони попросять,— відповів клерк,— а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.

Отже, ви ще не видавали їм гроші? — запитав я.

— Поки що ні,— відповів клерк.

А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?

— Не може бути, ви помиляєтесь!

І все ж так воно й є,— наполягав я.

Я певен, що ви помиляєтесь,— повторив клерк.

Дозвольте скористатись вашим телефоном,— попросив Пінкертон.

Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору "Яка радість!". Я запитав клерка, чи [143] нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.

— Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну,— сказав він.— А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля — або я не Пінкертон!

— Яким чином? — поцікавився я.

— Зрозумієш іще сьогодні,— відповів Пінкертон.— А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.

Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту "Нори Крейн" був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.

— Де капітан цієї?.. — він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.

Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку — очевидно, кок.

— Капітан у себе, обідає,— повагом сказав він, безперестанку жуючи.

— Шхуна розвантажена?

— Ні, сер.

— І не починали?

— Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.

— А я гадаю, це комусь так просто не минеться,— сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.

Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.

— Так,— обізвався нарешті Джім,— саме це ви й називаєте поспішністю?

— А, власне, хто ви? — спитав капітан роздратовано.

— Хто? Я Пінкертон! — обурено вигукнув Джім — так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.

— Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю,— так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: — Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон... [144]

-. Де ваш помічник? — урвав його Джім.

— Десь у місті,— відповів капітан.

__ Ах, десь у місті! — в'їдливо повторив Пінкертон.-

А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.

— Я теж дещо скажу вам! — відрубав капітан, густо почервонівши.-Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.

— Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все — всю компанію Лонгхерста! — скипів Джім.— Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.

— Я піду, коли сам схочу — тобто завтра вранці! — вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.

— Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! — вигукнув Пінкертон.— Спочатку Беллерс, потім . отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.

— Я знаю, де шукати,— відповів я.— Сідай швидше. І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:

— До шинку Чорного Тома!

Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів,— чекали оплесків.

— Оце танцюристи! — мовив хтось. [145]

Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.

— Що ж,— сказав Джонсон,— може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!

— Я легкий на ногу, як пір'їна,— заявив його партнер із зворушливою впевненістю.

Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.

. — Я? — вигукнув Джонсон.— Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!

— Але ж ви плавали помічником! — заперечив я.

— Так, плавав,— засміявся Джонсон,— але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили — першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай. ]

І Він пояснив, що містер Нейрс, який через півроку мав стати капітаном чудового барку, поки що, не бажаючи бути в центрі уваги, уникає товариства. Він буде радий допомогти нам у скруті.

Я покликав Пінкертона і переказав йому нашу розмову з Джонсоном.

— Нейрс! — вигукнув Джім.— Та я й мріяти не міг про такого капітана, як Нейрс! В усьому Сан-Франціско, Лаудене, не знайти кращого капітана, його дивіденди зростають безупинно — чи він у рейсі, чи на відпочинку.

Джімів захват вирішив питання, і Джонсон пообіцяв наступного дня привести Нейрса ще до шостої години, а Чорний Том, до якого ми звернулися за порадою, пообіцяв підібрати нам чотирьох спритних матросів, ще й поручився, що вони будуть зовсім тверезі — про це ми вже й не мріяли...

Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів — чи то газових, а чи електричних — розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану "Пудель" повечеряти.

По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об'яву. Це мене здивувало, бо час [146] був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об'ява буде приклеєна.