Корабельна катастрофа - Сторінка 57

Як усі дурні люди, він не терпів дурості в інших і, як усі марнославці, дуже боявся, щоб його марнославства не помітили. Ці риси його вдачі й спричинили те, що Норріс постійно дратував його. Він вважав свого сина дурнем і мав підозру, що той такої ж думки про нього. Історія їхніх взаємин дуже проста: вони зустрічались рідко і сварилися часто. А для його матері, енергійної і честолюбної жінки, що вже встигла розчаруватися в своєму чоловікові та старшому синові, Норріс був лише новим розчаруванням.

А тим часом із вадами молодого Картью можна було б миритись. Він ріс сором'язливим, злагідливим, млявим, був безініціативний та нечестолюбний. Ніяка діяльність не приваблювала його, на життя він дивився як на чудну, але нецікаву виставу, не виявляючи найменшого бажання взяти в ній участь. Він скептично спостерігав, як його батько бундючно товче воду в ступі, мати завзято робить із мух слонів, а брат у поті чола віддається сумнівним розвагам. Картью дійшов думки, що його рідні витрачають своє життя на дурниці. Він рано розчарувався в житті, і кар'єра його зовсім не хвилювала, а можливість виділитися в суспільстві здавалась марнославством. Він полюбляв бувати на повітрі, знайомитися з першим-ліпшим подорожнім, аби лиш розвіяти нудьгу самотності. А ще його вабив живопис. Прекрасні твори мистецтва оточували його з дитинства, і неповторні фарби тих полотен запали йому в душу назавжди. Картинна галерея Столбріджа свідчила, що предки Норріса кохалися в мистецтві, але він був перший у роду, хто взяв у руки пензель. З юності він мріяв стати художником, з роками [280] це бажання міцніло, але рідня була проти, і він поступився без боротьби.

Коли настав час їхати вчитися в Оксфорд, Норріс спробував відмовитись. Він запевняв, що не має нахилу до наук, що не витримає іспиту, що він хоче бути лише художником.

Ці слова так приголомшили батька, що Норріс поспішив заспокоїти його і знов поступився. "Адже це було не так уже й важливо,— сказав він,— а мені було соромно дратувати старого".

І ось він покірно подався до немилого Оксфорда і незабаром став героєм у певному колі. Він був активний та спритний, але не в навчанні, а в розвагах. Проте меланхолійна відчуженість вирізняла його й серед нероб. Прийшла популярність. Старшокурсники намагались наслідувати повну відсутність будь-якого старання та страху, що була у нього цілком природна. Вони сприймали поведінку Норріса як своєрідний байронізм, хіба що стриманіший.

"Мені все байдуже" — такий був його девіз, він дотримувався його і в стосунках з професорами; і хоча він завжди був ввічливий, його цілковита байдужість справляла враження безсоромного нахабства і навіть зухвальства. Врешті після чергового легковажного вчинку (легковажність була для нього така ж природна, як меланхолія) його вигнали з другого курсу.

В роду Картью такого ще не траплялося, і Норрісів батько не думав дивитись на це крізь пальці. Він давно вже звик пророчити своєму другому синові ганьбу і неславу. Ця звичка навіть підтримувала його в житті. Як батько, він, безперечно, вболівав за сина, та не менш безперечно, що, як провісник усього лиха, він сам почав вірити в свої пророцтва. Вони стали для старого Сінглтона таємним джерелом розради, лише ними він і жив на цьому світі. Він раз у раз повторював: "Я ж казав!" — І вже не сумнівався, що його син скінчить життя у в'язниці або на шибениці. Невеликі борги, яких Норріс наробив в університеті, у батькових очах перетворилися на нечуване марнотратство, що загрожувало сім'ї цілковитим зубожінням.

— По-моєму, це несправедливо, сер,— сказав Норріс.— Я пішов в університет за вашою порадою. Прикро, що мене виключили, і ваше право ганити мене за це, але докоряти мені боргами ви не маєте права.

Легко уявити, яке враження справили ці слова на досить дурну людину, що, до того ж, мала деякі підстави для гніву. Сінглтон мало не захлинувся від люті. Вислухавши сина, Норріс сказав: [281]

— Ну ось що, батьку. Мені все це набридло. Краще дозвольте мені взятись за живопис. Це єдине, що мене, врешті, трохи цікавить. Нічого іншого я однаково не робитиму.

— Ти з головою потонув у розпусті та ганьбі, добродію! — вереснув батько.— Але я гадаю, у тебе ще стане сорому не повторювати більше таких непристойних слів!

Норріс скорився; одначе, "непристойні слова" були висказані й батько не міг їх забути. Послав його за кордон — вивчати іноземні мови. Це обійшлось йому недешево, а крім того, Норріс знову напозичався, а потім байдуже вислухав на цей раз цілком справедливі батькові докори: адже батькові довелося повертати позичене. В оксфордській історії батько був несправедливий, і Норріс з упертістю та зловтіхою, несподіваними для такої злагідливої і слабовольної людини, не вважав за потрібне обмежувати себе в будь-яких витратах. Він, не задумуючись, сіяв грішми, дозволяв своїм слугам оббирати себе, а коли заплутувався в боргах, сповіщав про них батька так спокійно і незворушно, що той скаженів.

Кінець кінцем батько виділив йому певний капітал. Улаштував його на дипломатичну службу і заявив, щоб на допомогу Норріс більше не розраховував.

Та коли Норрісові виповнилось двадцять п'ять років, він уже витратив весь свій капітал, надбав чимало боргів і врешті, як чимало меланхолійних, слабовольних людей, приохотився до азартних ігор. Один австрійський полковник (той самий, що згодом повісився в Монте-Карло) дав йому урок — за двадцять дві години Норріс утратив усе, що мав, і знов уліз у борги. Старший Сінглтон іще раз викупив честь свого роду — цього разу справді за значну суму, але тепер поставив Норрісові куди суворіші умови. Він запропонував синові поїхати в Новий Південний Уельс і доручив одному сіднейському нотаріусові виплачувати йому триста фунтів на рік, поквартально. Писати батькові йому заборонялось. Якщо в день виплати він не з'явиться до нотаріуса по гроші, його вважатимуть покійником, отже, грошей більше не пересилатимуть. Якщо він насмілиться повернутися до Європи, в усіх найбільших газетах з'явиться оголошення, що сім'я його зрікається.

Батька найбільше дратували незмінна ввічливість, безмовна [282] покірливість сина, той спокій, що не покидав Hop-pica під час найбурхливіших сімейних бур. Він звик до прикрощів, і коли вони верталися, зустрічав їх байдуже, бо й сам передбачав їх, і казав собі: "Так я і знав..." Витримавши всі громи, він байдуже, мов людина, якої не стосуються всі ці справи, взяв гроші і зробив усе, що від нього вимагалось: сів на судно і відбув у Сідней. Є люди, які і в двадцять п'ять років ще діти. Таким був Норріс. Через вісімнадцять днів по приїзді в Австралію він розтринькав усі гроші, на які мав жити три місяці, і з легковірною надією на можливості, що відкриваються перед прибульцем у молодій країні, почав обходити контори, пропонуючи свої послуги. Скрізь йому відмовляли, і врешті він вимушений був звільнити найняту квартиру. Так у своєму елегантному літньому костюмі він опинився на вулиці, в юрбі вуличних волоцюг-жебраків.

Тоді він вирішив звернутись по допомогу до нотаріуса, який виплачував йому утримання.

— Прошу вас запам'ятати, що я не маю зайвого часу,— сказав нотаріус.— Будь ласка, не треба розповідати мені, в якій ви опинилися безвиході. Людей, що живуть на утриманні своїх батьків, я знаю чимало. Щодо них у мене своя система. Зараз я дам вам один соверен. Ось він. Щоразу, коли ви приходитимете, мій клерк видаватиме вам авансом один шилінг. По суботах, оскільки моя контора в неділю зачинена, він видаватиме вам два шилінги. Мої умови такі: ви не звертатиметесь до мене особисто, а тільки до мого клерка, ви приходитимете сюди тверезим, ви негайно йтимете звідси, як тільки отримаєте шилінг і розпишетесь. На все добре.

— Я гадаю, треба подякувати вам,— сказав Картью.— Я в такій безвиході, що не можу відмовитись навіть від цієї жебрацької допомоги.

— Жебрацької? — усміхнувся нотаріус.— У нашому місті людину з шилінгом у кишені жебраком не називають. У мене на руках є ще один такий молодик, то він ось уже шість років без просипу п'є на таку саму допомогу.

І нотаріус знов узявся гортати свої папери. І ще довго потім його усміхнене обличчя стояло перед очима Картью. "Та трихвилинна розмова,— пояснив він,— навчила мене більше, ніж усі мої колишні науки. Це було саме життя. І мені подумалось: та невже, сто чортів, я докотився до того, що заздрю цій викопній мумії?" [283]

Протягом наступних трьох тижнів Норріс, неголений і схудлий, щодня з'являвся в конторі нотаріуса, як тільки виб'є десяту годину ранку. Вночі він спав на парковій лаві, а вдень лежав на траві під розлогою сосною в товаристві, що було, мабуть, найнижчим дном на всій землі,— в гурті сіднейських босяків. Вранці його будили промені сонця, що вставало за маяком. Він підводився і спостерігав, як міниться небо на сході, дивився на згаслий маяк та свіже вранішнє місто, дивився на гавань, що прокидалася, на мереживо щогл та кранів. Його товариші — нічліжани, брудні та перемерзлі,— не поспішали покинути нагріті на траві чи лавках місця, а Картью бродив поміж сонних і проклинав свою колишню дурість. Вдень у парку з'являлися няньки з дітлахами, затягнені в корсети дівчата, ошатно вдягнені, веселі молодики, а Картью та вся інша "шушваль" (це був його власний гіркий вислів) похмуро позирали на них. День минав, наставала ніч, зелена гущавина парку знову де сяяла ліхтарями, а де — поринала в суцільну темінь, і в ній знову гуртувалися нічліжани, бездомні чоловіки й жінки. Часом чулися волання про допомогу, а потім — тупіт ніг утікача. "Ви можете не повірити,— сказав Картью,— але я дійшов до такого стану, коли мені все було байдуже. Якось мене розбудив крик жінки, що волала "рятуйте!", а я лише перекинувся на другий бік... Так, дивне місце той парк, де вдень прогулюються пишно вбрані пані зі своїми дітками, а вночі, як у лісі, грабують запізнілих перехожих, хоча довкола палають вогні великого міста і чути гуркіт екіпажів, у яких повертаються додому члени уряду чи гості якогось мілорда!"

Єдиною розвагою Норріса було нав'язуватись у знайомці першому-ліпшому бездомному босякові. Йому довелось вислухати чимало нецікавих історій, чимало історій дивних і чимало страшних.