Корабельна катастрофа - Сторінка 64

Сонце сліпучо сяяло вгорі, і весь день до смерку вони пролежали на піску, не розмовляючи, [313] забувши навіть про їжу,— люди, ошукані брехливою книжкою, відірвані від суспільства, з непотрібним тепер заробітком. Після того, як шквал зніс щогли, всі були такі великодушні, що винуватцю, Гедденові, не випало вислухати жодного докору. Витримати новий удар виявилось тяжче, і капітан відчув на собі злісні й сердиті погляди.

Однак саме він збудив їх до діяльності. Вони неохоче підкорились його команді, витягли вельбота на пісок, куди не сягав приплив, і пішли вслід за капітаном на найвище місце жалюгідного острівця, звідки відкривався широкий краєвид на весь небокрай; небо на сході вже майже споночіло, а на заході багровіло відблисками сонячних променів на скупченні хмар. Тут вони з весел та вітрил зладили собі намета. Амалу, не очікуючи наказу, за звичкою розклав вогонь і зготував вечерю. Насувалася ніч, і перше ніж усі взялися за їжу, над головами нещасних засяяли зорі й серп молодого місяця. Довкола них розлягалося холодне море, відблиски вогнища освітлювали їхні обличчя. Томмі відкоркував пляшку хересу, та минуло ще чимало часу, поки зав'язалася розмова.

— Отже, ми все-таки будемо добуватися до Гаваїв? — несподівано спитав Мак.

— З мене досить,— зауважив Томмі.— Лишімося тут!

— Я що можу сказати...— провадив Мак.— Коли я служив на китайській поштовій лінії, ми якось заходили на цей острів. Він лежить на шляху до Гонолулу.

— Чорт забирай! — вигукнув Картью.— Так тоді питання вирішене — ми лишаємось на острові й розводимо вогнище! Уламків тут скільки завгодно.

— Так, уламків тут навалом! — похмуро відгукнувся ірландець.— Та ще дошки на труну...

— Але ж вогнище має бути добряче! Хто тут його помітить? — засумнівався Гемстед.

— Чому ж не помітять? — заперечив Картью.— Озир-ніться-но.

Усі звели очі й оглянули безмежні водні простори та зорі, що сяяли над ними в нічному присмерку,— і заніміли. Вони були самотні в несусвітніх просторах, і їм здалося, що їх видно з Китаю з одного боку і з Каліфорнії — з другого...

— О боже, який жах! — прошепотів Гемстед.

— Жах...— луною відгукнувся Мак і замовк.

— Проте краще, ніж вельбот,— сказав Гедден.— Вельботом я ситий по зав'язку. [314]

— А мені душа болить, як згадаю про наші грошики! — відгукнувся раптом капітан.— Таке багатство — чотири тисячі фунтів золотом, сріблом, та ще й чеки! — а тепер усе це — сміття...

— Знаєте що? Треба б перевести їх ближче — мені не подобається, що вони так далеко, аж там, у вельботі...— запропонував Томмі.

— Та хто їх тут візьме? — вигукнув Мак, злісно розреготавшись.

Але всі погодилися з Томмі. Вони спустилися до вельбота, а незабаром повернулись із дорогоцінною скринькою, підвішеною до двох весел, і поставили її на видному місці, біля вогнища.

— Ось вона, красунечка наша! — вигукнув Вікс, гордо звівши голову й захоплено оглядаючи скриньку.— Це краще від будь-якого вогнища. Отут, під цим віком, майже дві тисячі фунтів банкнотами, і все це перекочує у ваші кишені. Сорок фунтів золотих монет та близько двохсот фунтів срібла! Хіба цього мало, щоб привабити сюди цілий флот? Чи, по-вашому, така купа золота не вплине на компас? Чи марсовий не нанюхає його?

Мак, не причетний ні до банкнотів, ні до сорока фунтів золота чи двохсот фунтів срібла, нетерпляче вислухав цю тираду до кінця й зайшовся саркастичним реготом.

— Авжеж! — зловтішно вигукнув він.— Перше ніж нас помітить якесь судно, нам іще доведеться кидати ці банкноти в вогонь, аби він не згас! — І він відвернувся, вийшов з освітленого кола й задивився в море.

Макові слова згасили іскрини піднесення, викликані вечерею та скринькою. Знову залягла тяжка мовчанка, і Гемстед, за звичкою, взяв банджо й почав награвати. Пальці навикло видобули мелодію "Краю, рідний краю", і Гемстед, як і колись, затягнув: "Хай він буде найскромніший, все ж найкращий — рідний край..." Останнє слово ще не встигло завмерти в нього на вустах, як раптом інструмент, вихоплений з його рук, полетів у вогонь. Зойкнувши, співак озирнувся й побачив спотворене люттю обличчя Мака.

— Цього я не допущу! — суворо вигукнув капітан, схоплюючись на ноги.

— Я ж казав, що я чоловік запальний,— сказав Мак благальним тоном, що так не в'язався з його вдачею,— Чому ж він такий байдужий? Нам і без того не мед!

На загальний подив і збентеження, цей дужий чоловік раптом схлипнув. [315]

— Мені й самому соромно за себе,— сказав він потім, помітно збиваючись на ірландський акцент.— Я прошу у всіх вас вибачення за мою гарячкуватість, а найбільше — у цього куцана, безневинний він чоловік... І ось йому моя рука, якщо він згоден потиснути її.

Після тієї сцени, де грубість так дивно поєдналася з сентиментальністю, у всіх лишилося дивне й прикре відчуття. Щоправда, всі скорше втішилися тим, що обірвалась така недоречна тепер пісня, а вибачення Мака помітно піднесло його в очах товариства. Але сама сварка прозвучала дисонансом, залишивши в серцях тяжке враження. На цьому дикому, пустельному острові сутичка, нехай і скороминуща, змусила всіх з жахом подумати про те, щoд може статися з ними в майбутньому.

Вирішили по черзі стояти вахту, аби випадково не проґавити судно, що йтиме повз острів, і Томмі, якому щось спало на думку, визвався чергувати першим. Його товариші вмостилися в наметі, й незабаром їх зморив солодкий сон, який угамовує всі тривоги та пришвидшує лет часу. Ледве в наметі все затихло, ледве до шуму прибою стало домішуватись безладне хропіння, як Томмі нечутно покинув свій пост, прихопивши ящик із хересом, і втопив його в тихій заводі близько сажня завглибшки. Однак бурхливі зміни в настрої Мака не спричинялися вином — просто такий уже він був неврівноважений на вдачу і цим відрізнявся від усього товариства; ніхто не міг передбачити, якого вчинку, доброго чи лихого, чекати від цього запального чоловіка.

Близько другої години ночі зоряне небо вкрилося хмарами (Томмі, задрімавши, й не помітив, коли це сталось), і пішов дощ, та так і лив три доби поспіль. Острівець перетворився на губку, його вимушені мешканці змокли до рубчика, а все довкола втонуло в дощових потоках, таких щільних, що не видно було навіть рифів. Вогнище незабаром згасло; змарнувавши дві коробки сірників, потерпілі вирішили зачекати кращої погоди, харчуючись насухо — холодними консервами та черствим хлібом.

Та ось другого лютого, під час уранішньої вахти, вітер розігнав хмари, яскраво засяяло сонце. Потерпілі знову розклали вогнище і з насолодою взялися пити гарячу каву.

Далі дні пішли одноманітні, повільні. Потерпілі палили вогнище без упину — вогонь підтримував вахтовий, а всі інші щодня з годину збирали дрова. Двічі на день усі купалися в лагуні —— це була головна і майже єдина розвага. [316] Часто вони вудили рибу — і досить успішно. Та найбільше вони байдикували й гуляли, гомоніли й сперечалися. Вони почали були встановлювати розклад рейсів китайських поштових пароплавів, та потім відмовились від свого наміру. Хоч усі безмовно згодились не вирушати в нове плавання на вельботі й чекати на острові порятунку або голодної смерті, ніхто не наважувався не тільки заговорити про це, а навіть лишитися з цими думками сам на сам. Але невисловлений, таємний жах ні на мить не полишав товариство, і в хвилини безділля, як тільки западала мовчанка, той жах дихав на людей холодом, і їхні погляди раз у раз поривалися до небокраю. І тоді, намагаючись якось забутися, вони квапливо починали розмову про щось інше. А про що можна було розбалакувати на цьому пустельному острівці, крім скриньки з їхніми скарбами?

Ця скринька з банкнотами, золотом і сріблом була головною особливістю їхнього острівного життя — вона панувала над людськими думками, як кафедральний собор над містом. А крім того, їй належало точно визначити долю кожного, і це підтримувало людей у чеканні. Дві тисячі треба було повернути сіднейській фірмі, а решту, чистий прибуток, розподілити між п'ятьма компаньйонами, залежно від затрачених капіталів! Було погоджено, який є внесок кожного партнера: кожен укладений в діло фунт, як і кожен фунт платні, вважався паєм. Отже, Томмі мав п'ятсот десять паїв, Картью — сто сімдесят, Вікс — сто сорок, а Гемстед і Амалу — по десятку. Чого ж був вартий кожен пан? Про це довго сперечались, і найзаповзятіше — Томмі. Після тривалих підрахунків нарешті дійшли згоди, що приблизна вартість одного паю становить два фунти, сім шилінгів та сім з чвертю пенсів. Ці цифри були явно неточні, бо сума паїв за такої оцінки дорівнювала не двом тисячам фунтів, а тисячі дев'ятистам дев'яноста шести фунтам шести шилінгам. Отже, три фунти чотирнадцять шилінгів лишалися нерозподіленими. Але точніше встановити розмір паю їм не пощастило, і все товариство вирішило зупинитись поки що саме на цих цифрах своїх блискучих дивідендів.

Вікс уклав у справу сто фунтів і мав отримати капітанську платню за два місяці, отож його частка дорівнювала трьомстам тридцяти трьом фунтам, трьом шилінга: шести з трьома чвертями пенсам. Картью вклав сто п'ятдесят фунтів, він мав отримати чотириста один фунт [317] вісімнадцять шилінгів шість з половиною пенсів. П'ятсот фунтів Томмі перетворилися в тисячу двісті тридцять фунтів дванадцять шилінгів дев'ять і три чверті пенса. А Гемстедові і Амалу, що мали право лише на платню за службу, випадало по двадцять два фунти шістнадцять шилінгів та півпенса на кожного.

Врахувавши частку кожного, відкрили скриню і з'юрмилися довкола, як зачаровані. Кожному забажалось побачити свою частку окремо, побачити своїми очима, потримать важкі монети в руках, аби остаточно впевнитись, що він став власником доброї суми. Та коли вони почали паювання, то виявили непередбачену обставину: в скриньці було лише сімнадцять шилінгів англійською монетою, а решта — чілійські долари. Шість таких доларів дорівнювали одному фунтові. Ці долари й були в них найменшою монетою.

Врешті вирішили розподілити лише фунти, а шилінги й пенси скласти в спільний фонд. Тож разом з лишком у три фунти чотирнадцять шилінгів утворилась сума в сім фунтів один шилінг.

— А тепер Картью, Томмі і я візьмемо по одному фунту,— сказав Вікс.— Амалу й Гемстед поділять іще чотири, а останній шилінг розіграють в орлянку.

— Дурниці! — мовив Картью.— У нас із Томмі й так тепер грошей — хоч відбавляй.