Корабельна катастрофа - Сторінка 67
- Роберт Луїс Стівенсон -Другий матрос, Воллен, рятувався на салінгу грот-щогли. Куля розтро-шила йому щелепу; забувши про все, вів довго й надривно кричав, аж поки друга куля скинула його на палубу.
Все це було жахливо, але найжахливіще було попереду. В кубрику ще ховався Браун. Томмі раптом розридався й почав благати, щоб Брауна не вбивали.
— Одна людина нічим не зашкодить нам,— переконував він, схлипуючи.— Досить убивств! Я розмовляв із ним за обідом. Він зовсім безневинний тупак. Навіщо все це? Та й хто спроможеться спуститись туди і пристрелити його? Це ж злочин!
Мабуть, його благання чув і нещасний у трюмі.
— Якщо залишиться хоч один, нам усім дорога на шибеницю,— сказав Вікс.— Браун приречений поділити долю всіх.
Капітан, людина дужа, був блідий як смерть, і весь тремтів. Раптом він кинувся до борту — його знудило.
— Якщо ми зволікатимемо, у нас забракне рішучості,— зауважив Картью.— Зараз — або ніколи.
І він попрямував до люка.
— Ні, ні, ні! — зойкнув Томмі, хапаючи його за рукав. Проте Картью відштовхнув товариша і спустився по [329] трапу; відраза до самого себе і невимовний сором переповнювали його серце. На підлозі лежав китаєць — він і стогнав. Було темно, хоч в око стрель.
— Брауне! — покликав Картью.— Брауне, де ви? Власна підступність вразила його, однак відповіді він не почув.
Він помацав по койках, але вони були вільні. Тоді він ступив вперед, до форпіка, захаращеного бухтами линви й запасним такелажем.
— Брауне! — знову покликав він.
— Я тут, сер,— відповів тремтячий голос, і нещасний, залишаючись невидимим, назвав Картью по імені, а потім довго, безперестану благав пощадити його. Лише відчуття небезпеки змусило Картью спуститися в кубрик, а тут ворог зустрів його слізьми та благанням, як налякана дитина, його запобігливе "Я тут, сер", його жахливо безладні заклинання перетворювали це вбивство в наймерзенніше злодіяння. Двічі Картью підносив револьвера й один раз навіть натиснув у відчаї на спуск (чи йому лише здалося), проте пострілу не пролунало; його рішучість вичерпалась, і він утік од своєї жертви.
Вікс, що сидів на відкинутій ляді люка, обернувся до нього враз постарілим обличчям: в очах стояло безмовне запитання. Картью заперечливо похитав головою. Тоді зі спокоєм людини, що йде на страту, Вікс підвівся, ступив у люк і спустився вниз. Браун гадав, що то повертається Картью, і з новими благаннями наполовину виповз із своєї схованки. Вікс розрядив револьвера на голос, що перейшов у шепіт і урвався на тихому стогоні. Запала тиша, і вбивця, як знавіснілий, вискочив на палубу.
Решта троє з'юрмились біля люка, і Вікс приєднався до них. Ніхто ні про що не питав. Вони притислись один до одного, як діти в темряві, і тремтіння кожного передавалося всім. Сутінки гусли, і в тиші чулося лише зітхання прибою та уривчасте схлипування Томмі Геддена.
— О боже, а що, як зараз сюди йде друге судно! — несподівано вигукнув Картью.
Вікс звичним поглядом моряка зиркнув на реї і здригнувся, побачивши труп, що завис на гітових.
— Якщо я спробую піднятись на щоглу, я впаду,— мовив він,— у мене нема сил.
Нарешті Амалу видерся до самого клотика, уважно оглянув стьмянілий обрій і крикнув згори, що море пустельне. [330]
— І все ж,— сказав Вікс,— нам не можна зволікати...
— Зволікати...— повторив Сартью, і в його уяві, наче в тумані, миттю промайнули всі сцени щекспірівського "Макбета".
— Так, нам не можна сидіти склавши руки й базікати,— провадив Вікс.— Треба навести на судні лад. Але мені не до снаги щось робити, поки я не ковтну джину, а джин у каюті. Хто принесе?
— Я,— відгукнувся Картью,— якщо мені дадуть сірники.
Амалу дав йому коробку, і Картью пішов на корму та спустився по трапу в каюту. Там, спіткнувшись об труп, він витер сірника, і його погляд зустрівся з поглядом живої людини.
— Ну? — спитав Мак, який тільки тепер очуняв після удару Годдедааля.
— Ми поклали всіх,— відповів Картью.
— Боже! — прошепотів ірландець і знову знепритомнів.
Джин знайшовся в капітанській каюті. Всі випили по ковтку і кинулись прибирати судно. Запала ніч, місяць мав зійти лише через кілька годин, тому на люк поставили ліхтар, аби присвітити Амалу, який змивав палубу. Решта, винісши другий ліхтар із камбуза, взялися за похорон. Голдорсена, Гемстеда, Трента й Годдедааля викинули за борт, причому останній іще дихав. За ним слідом зник Боллен. Потім Вікс, підкріпившись джином, виліз з гаком на щоглу і зняв труп Гарді. Тоді підсту-пилися до китайця: він марив і щось безперестану вигукував своєю незрозумілою мовою, поки його виносили з трюму; лише коли його тіло з плеском пірнуло у воду, ті крики вщухли.
Брауна, за одностайною згодою, вирішили поки що не чіпати. Останні сили покинули людей...
Увесь час вони пили нерозбавлений джин, як воду; три розкорковані пляшки стояли на палубі, і йдучи повз них, кожен відпивав ковток. Врешті Томмі звалився біля грот-щогли й заснув, Вікс упав ницьма біля кормового трапу й більше не ворушився. Амалу кудись непомітно щез. Один тільки Картью тримався на ногах: заточуючись, стояв він на юті, і ліхтар у його руці танцював з кожним рухом. У голові роїлись уривки думок, згадки про всю мерзоту цього дня спалахували й гасли, як вогник ліхтаря на сильному вітрі. Враз його осяяло п'яне натхнення. [331]
"Треба з цим кінчати",— подумав Картью і, спотикаючись, знову спустився в каюту.
Не побачивши Голдорсенового трупа, він оторопів. Стояв і тупо дивився на спорожніле місце, а потім усе пригадав і всміхнувся.
В капітанській каюті він узяв розпечатаного ящика з п'ятнадцятьма пляшками джину, ліхтар поставив зверху, а потім обережно побрів до виходу. Мак знову опритомнів — зблідле обличчя було скривлене від болю, очі гарячково палали, і Картью пригадав, що нещасному так ніхто й не допоміг. Ірландець, покалічений, а можливо, й присмертний, мав пролежати тут усю ніч. Але було запізно: здоровий розум уже не порядкував на безмовному судні. У Картью лишалось сил тільки на те, щоб якось добутися до палуби. І, кинувши на бідолашного Мака співчутливий погляд, Картью виліз по трапу нагору, скинув ящик у море і знесилено впав біля фальшборту.
РОЗДІЛ XXV
КЕПСЬКЕ СТАНОВИЩЕ
Ледь заясніло на сході, Картью прокинувся. Хвилинку він розгублено дивився на смугу ранкового туману над островом, на реї та звислі вітрила брига, як людина, що пробудилася в чужому ліжку і не може зрозуміти, що ж сталося. Ним володіло дивне відчуття, що трапилось якесь нещастя, а яке — він забув. І раптом, як річка, що змивав загату, на нього ринули згадки про вчорашнє: перед очима попливли жахливі сцени, у вухах зазвучали зойки й благання, забути які йому вже не судилося.
Скочивши на ноги, Картью на якусь мить завмер, стиснув скроні руками, а тоді почав ходити туди й сюди, заламуючи руки, і в його бурмотінні чулося нестерпне страждання: "Господи... господи... господи..."
Він не здавав собі справи, довго це тривало, чи лише хвилину, чи кілька секунд. Раптом він відчув на собі чийсь погляд і побачив, що капітан Вікс, прихилившись до фальшборту, стежить за ним каламутними, мов од пропасниці, очима, страдницьки наморщивши чоло. Каїн побачив себе самого, як у дзеркалі. Ще мить — і вони обидва винувато опустили очі. Картью поквапно відійшов геть від свого спільника й схилився на гакаборт.
Минула година. Вже зовсім розвиднілось; потім зійшло [332] сонце й розігнало туман. Ніхто не порушував тиші — муки сумління були нестерпні. Безладні благання Брауна, волання матросів на вантах, мелодії пісеньок Гемстеда лунали у вухах Картью нестерпним болем. Він не виправдував себе і не звинувачував — він ні про що не думав, йому було неймовірно тяжко. Дивлячись у прозору воду за бортом, він знову й знову бачив спотворене люттю обличчя Годдедааля, криваве призахідне сонце, що зустріло їх на палубі, обличчя китайця, який іще марив, коли вони кидали його за борт, а тоді й погляд капітана Вікса, коли той очумався після п'яного сну й згадав, що сталося.
Час минав, сонце підбивалося вище й вище, але гіркий тягар тиснув душу Картью.
Та незабаром, згідно з багатьма прислів'ями, найслаб-ший із товариства приніс полегкість усім іншим. Амалу, що зазнавав таких самих фізичних та моральних страждань, як і всі інші, прокинувшись, звично подався на камбуз (він почував себе винним за те, що проспав), запалив вогонь і взявся готувати сніданок. Брязкіт посуду, потріскування дров і прозора струминка диму, що знялася високо вгору, трохи розігнали чорну журбу. Товариство приречених згадало про свої щоденні життєві потреби, рятівний здоровий глузд повернувся до них, і життя почало входити в звичні береги. Капітан зачерпнув відро води і став умиватися; Томмі якийсь час дивився на нього, а потім і собі заходився вмиватися. А Картью, пригадавши останнє, що він бачив напередодні, поспішив спуститися в каюту.
Мак не спав — мабуть, він не спав усю ніч. Над його головою весело щебетала в клітці Годдедаалева канарка.
— Як ви там? — спитав Картью.
— У мене рука зламана,— відповів Мак,— але це дурниці; я вже не можу бути в цій каюті. Мені б нагору.
— Краще не треба,— сказав Картью.— Там дуже спечно, ані вітерцю. Я змию ці...— він не договорив, лише мовчки показав на криваві плями.
— Спасибі, спасибі вам...— сказав ірландець тихо й лагідно, як хвора дитина своїй матері. Куди й поділася його рішучість! І коли Картью, принісши відро з водою, швабру та губку, почав наводити лад на бойовиську, Мак то поглядав на нього, то зітхав і склеплював очі, наче непритомніючи.
— Мені треба просити прощення,— сказав він раптом.— Найпаекудніше, що я сам уплутав вас у цю історію, [333] але допомогти вам не зміг. Ви врятували мені життя, сер, ви вправний стрілець.
— Ради бога, не треба про це! — вигукнув Картью.— Ані слова! Ви не знаєте, як усе було. Тут, у каюті, вони чинили нам опір, а на палубі... О господи!..— і Картью, притиснувши до щоки скривавлену губку, насилу переміг напад істерії.
— Не побивайтесь, містере Картью! Тепер уже нічим не зарадиш,— сказав Мак.— Тіштеся тим, що вам хоч не поламали руку, як мені.
Більше вони не говорили, і коли пролунав удар ринди, що кликав на сніданок, у каюті було майже прибрано.
Томмі в цей час теж не сидів: він підтяг вельбота під саму корму і спустив у нього вже розкрите барильце солонини, знайдене у камбузі.