Корабельна катастрофа - Сторінка 71

Було це в консульстві— найбільш непідходящому для таких випадків місці. Він раптом почув, як чийсь грубий голос [348] спитав капітана Трента. Він озирнувся; серце його (вже вкотре!) обірвалось.

— Та ви ж не капітан Трент! — сказав незнайомий, відступивши на крок.— Як це розуміти? Мені сказали, що ви називаєте себе капітаном Трентом... капітаном Джекобом Трентом, якого я знаю з дитинства.

— То ви маєте на увазі мого дядька, що був банкіром у Кардіффі! — відповів Вікс з відчайдушною незворушністю.

— Я вперше чую, що у нього є племінник! — заявив незнайомий.

— Краще пізно, ніж ніколи,— уїдливо кинув Вікс.

— І як там старий почувається? — спитав той.

— Та нівроку! — відповів Вікс, і тут його, на щастя, викликав клерк.

Далі все було гаразд, але вранці,в день аукціону, після розмови з Джімом Вікс знову занепокоївся. На аукціоні він дуже хвилювався, бо знав лише той факт, що Картью спробує купити бриг через свого повірника, але не знав ні особи того повірника, ані інструкцій, які той дістав. Я гадаю, що капітан Вікс не може скаржитись на здоров'я, хоч, судячи з зовнішності, він був схильний до апоплексії. Однак ця хвороба, я певен, йому не загрожує, якщо вже не вхопив його грець під час цього божевільного аукціону, коли старий бриг з дешевеньким вантажем купив на його очах невідомий чоловік за десять тисяч фунтів.

З самого початку вони умовились, що Вікс не буде зустрічатися з Картью, тим паче в його помешканні, щоб ніхто не виявив зв'язку між командою та невідомим покупцем.

Але тепер було не до конспірації, і Вікс вскочив у трамвай, що йшов на Мішін-стріт.

На ґанку він зустрів Картью.

— Швидше, швидше звідси! — мовив той. І коли вже йшли вулицею, додав:

— Це кінець!

— О, то ви вже знаєте, чим кінчився аукціон? — спитав Вікс.

— Аукціон? — вигукнув Картью.— Та я вже й забув про нього!

І він розповів про телефонний дзвінок і голос, який поставив найжахливіше запитання: "Навіщо ви хочете купити "Летючий шквал"?

Цей дзвінок, що прозвучав відразу після неймовірного результату аукціону, міг збаламутити розум самого Еммануїла [349] Канта(1). їм здалося, що вже й сама земля знає про них, що не лише вуличним хлопчакам, а й самому камінню бруківки вже відома їхня жахлива таємниця.

Вони думали тільки про втечу. Поділивши між собою прибуток від рейсу "Багатої нареченої", вони сховали гроші в широких поясах, послали свої скриньки за вигаданою адресою до Британської Колумбії й того ж дня, пополудні, виїхали в Лос-Анджелес.

Наступного ранку вони сіли на судна; Картью відбув у Англію, а решта подалася в Мексіку.

ЕПІЛОГ

Присвячується Віллові Лоу

Любий друже Лоу!

Нещодавно на Маніхікі я мав приємність зустрітися з Доддом. Ми просиділи близько двох годин в малесенькій, схожій на іграшку, церковці, заставленій стільцями на європейський манір і прикрашеній перламутром у стилі (мені здається) самого царства небесного. Довкола, зазираючи нам в очі та поплескуючи по плечах, юрмились аборигени — безперечно, найпривабливіші люди на всій . нашій планеті. Отам я й поставив Доддові кілька запитань.

Спершу я згадав про той вечір у Барбізоні, коли Картью розповів йому свою історію, і спитав, яким чином вони позбулися Беллерса.

Виявилось, що він відразу розказав своєму другові про переслідувача Беллерса, але Картью сприйняв повідомлення без особливої стурбованості: "Він бідний, а я багатий. Щoб мені його погрози? Я просто поїду кудись подалі — куди квиток дорожчий. Приміром, у Персію. Дуже цікава країна. Може, поїдемо разом?"

Наступного ж дня вони вже поїхали до Константинополя, щоб далі вирушили в Тегеран.

Про крутія Беллерса відомо тільки (з газетної замітки), що він повернувся-таки в Сан-Франціско і вмер у лікарні.

— А тепер друге запитання,— сказав я.— Ви подалися до Персії з мільйонером, ви й самі були багаті. Як же ви опинилися тут, у Південних морях, на торговельній шхуні?

(1) Кант, Іммануїл (1721 —1801) — видатний німецький філософ. [350]

Додд усміхнувся і сказав, що мені ще невідоме останнє банкрутство Джіма.

— Я знову збіднів, і тоді Картью збудував цю шхуну і призначив мене суперкарго. Яхта належить йому, а торгівлю веду я. Оскільки майже всі витрати пов'язані з яхтою, я маю добрий прибуток. А Джім знову став на ноги: він — відомий на Заході торговець фруктами, зерном та земельними ділянками. Навіть більше: тепер він знайшов собі справжнього, досвідченого партнера — це не хто інший, як Нейрс. Нейрс здатен приборкати його норов, він має лій у голові. Вони придбали дві вілли поряд на узбережжі Соселіто, і я гостював у них, коли востаннє був у Сан-Франціско. Джім тепер власник газети (гадаю, він розмірковує про те, як йому найближчим часом стати сенатором), і він хотів, щоб я покинув шхуну і став у нього редактором. Він вважав, що конституцію штату треба міняти, і Меймі підтримує його.

— А яка доля решти команди "Багатої нареченої"? — допитувався я.

— Ну, вони всі добре попиячили в столиці Мексіки,— відповів Додд,— а потім Гедден з ірландцем подалися на золоті копальні Венесуели, а Вікс поїхав до Вальпараїсо. Тепер у чілійському флоті служить якийсь Кер-кап — я зустрічав це прізвище в газетних повідомленнях про війну за Бальмаседу. Гедденові незабаром набридли копальні, і нещодавно я зустрівся з ним у Сіднеї. Він привіз вістку: Мака вбили під час нападу на валку із золотом. Отже, тепер їх лишилося троє, коли не рахувати Амалу, що живе на своєму рідному острові Мауї під горою Хала-а-ка-ла. Канарку Годдедааля він прихопив із собою; кажуть, він береже свої долари, що серед гавайців дивина. А сума у нього чимала, бо він отримав не лише частку Гемстеда: Картью поділив належні йому гроші між усіма порівну, включаючи й Мака.

— І скільки ж йому випало загалом? — не втримався я від запитання, пригадавши, як потішали мене безкінечні підрахунки в його розповіді.

— Сто двадцять вісім фунтів дев'ятнадцять шилінгів одинадцять з половиною пенсів,— відповів Додд незворушно.— Сюди я не зарахував той дріб'язок, який він виграв у карти. Для гавайця, самі розумієте, це чимала сума.

В цей час підійшов пастор і врятував нас од виявів прихильності настирливих аборигенів, запросивши до себе випити кокосового молока. [351]

Моя шхуна мала вийти —в море того ж вечора, бо Додд випередив нас і закупив усі мушлі на острові. І хоча він умовляв мене кинути шхуну й відплисти з ним у Окленд (там він мав узяти на борт Картью), я твердо відмовився.

Річ у тім, що відколи я взявся разом з Гевенсом і Дод-дом готувати для публікації історію життя останнього, я не маю найменшого бажання зустрічатися з Картью. Я, певна річ, людина сучасна і вважаю цілком благопристойним оповіщати весь світ про чиїсь особисті справи — отримуючи певну платню за кожен рядок. Декому це подобається, а кому ні — тим гірше для нього. Проте якийсь голосок нашіптує мені, що не завжди це їм по-добатиметься, що коли-небудь їм урветься терпець. Крім того, на пам'ять приходить доля одного репортера (коли його можна так назвати), що виявився надто сучасним по відношенню до свого сусіда, а мені зовсім не хочеться стати наступником того репортера. Картью, як відомо, "вправний стрілець", тож буде краще, коли я ще кілька років не покину Самоа...

Отже, ми з Доддом розлучились. Але він доправив мене на мою шхуну у власній чудовій шлюпці, розважаючи по дорозі описом своїх останніх відвідин Бутарі-тарі, куди він вирядився за дорученням Картью довідатись, як там ведеться Топеліусові, і, якщо необхідно, допомогти йому. Однак виявилось, що Топеліус процвітає. Він повівся з Доддом спогорда і... врешті... обвів його круг пальця.

— Картью був задоволений,— сказав Додд,— адже коли вони плавали на "Багатій нареченій", то обдурили Топеліуса безсоромно й нахабно. Наскочила коса на камінь...

Ось, либонь, і всі новини, які я узнав від мого друга Лаудене; гадаю, я поставив саме ті запитання, відповіді на які тебе цікавили.

Але ти, мабуть, палаєш бажанням поставити ще одне запитання мені самому. А саме: заради чого твоє ім'я так неждано-негадано з'явилося на останніх сторінках нашої нехитрої оповіді? Хоч ти й не в Аркадії народився — подумки ти линеш туди, до флейт античного світу, до нарцисів та класичних тополь, між якими збереглися сліди німф, до вишуканого, зворушливого й сухуватого мистецтва стародавніх часів. Навіщо ж саме тобі присвячувати такий сучасний твір, який відтворює наші варварські звичаї та сумнівну мораль; твір, де всіма керує сама тільки жадоба грошей і майже на кожній [352] сторінці дзвенять долари; де не вгаває нескінченна суєта нашого століття, читач переноситься з континенту на континент, з моря в море, так що ця книга не стільки роман, скільки панорама, і де кінець скроплений кров'ю, як в епічній поемі? Але ж ти не байдужий до всіх проблем мистецтва, навіть найвульгарнішого, і, можливо, тобі цікаво буде почути, як народився і як створювався роман "Корабельна катастрофа". Якось на борту шхуни "Екватор", неподалік від островів Джонстона (якщо комусь відомо, де вони розташовані), місячної ночі, коли людина так відчуває радість життя, майбутніх авторів(1) цієї книжки розважали історіями продажу суден, що потрапили в катастрофу. Тема зацікавила їх.

— Яка була б заплутана історія,— мовив один із нас,— коли б на борту такого судна виявилась інша команда! Але яким чином це влаштувати?

— Будь ласка! — вигукнув другий.— Історія капітана такого й такого.

Річ у тім, що кілька місяців тому неподалік од місця, де знаходились ми, якийсь англійський шкіпер поставив морякам, що зазнали катастрофи, такі ж умови, що й Трент.

Коли ми йшли спати, скелет сюжету був уже обдуманий, хоча подробиць, як завжди в таких випадках, ми ще не уявляли. Нас уже давно і вабив, і відштовхував найсучасніший жанр поліційного роману чи роману таємниць, коли оповідь починається чим завгодно, тільки не початком, а закінчується чим завгодно, тільки не кінцем. У цьому жанрі нас захоплювала можливість заінтригувати читача, а також і ті непересічні труднощі, які нам треба здолати, щоб досягти цієї мети; відштовхувала ж нас непереборна вада цього жанру — нещирість та поверховість оповіді. Адже читач, намагаючись не загубити нитку сюжету, не схоплює ознак реального життя, і це життя перетворюється для нього в складний, але неживий механізм, а вся книжка, хоч і дуже цікава читачеві, сприймається ним скорше як шахматна задача, ніж як витвір високого мистецтва гарячого людського серця.