Король життя - Сторінка 38

Він заперечив медичні висновки доктора Такера, став випитувати, чи не було тут самовбивства чи отруєння, і, почувши про чуже ім'я, розкричався, що відішле тіло в морг. Уласкавлений сніданком і гонораром, він усе-таки підписав дозвіл на похорон. Росе тим часом зумів зібрати і сховати всі листи й рукописи, до найменшого клаптика паперу.

Привели двох черниць-францисканок, щоб вони сиділи при покійникові. Одна з них поклала йому на груди медальйон із зображенням св. Франциска і наділа на шию ладанку. Руки його лежали на розп'ятті. Серед свічок і квітів обличчя Уайлда виглядало умиротвореним, лише в кутиках рота темніли цяточки запеченої крові. Після короткого повідомлення в газетах з'явилося кілька паризьких літераторів, дві дами у вуалях і безліч англійців, що записалися в книгу під чужими іменами.

Росе цілий день бігав по церквах, похоронних закладах, квіткових крамницях, побував у ратуші з приводу кладовища. Перед ним розгорнули карти кладовищ — Пер-Лашезького, Монмартрського, Монпарнаського, показуючи пальцем вільні місця по сусідству із знаменитими могилами. Ціни були дуже високі, не менш дорогим було кладовище Пассі, а купуючи місце на кладовищі Бельвіль, треба було платити за гарний краєвид, який відкривався з найвищої точки Парижа.

— У такому разі доведеться нам податися далеко за місто,— сказав чиновник і показав план кладовища в Баньє, в далекому передмісті за Монру-жем. Росе купив ділянку завдовжки два метри і завширшки півметра на термін п'ятдесят років. У готелі він застав каменярів, фахівців з бальзамування, із знімання посмертних масок. Він усіх спровадив, дав умовити себе тільки на те, щоб останки не засипали негашеним вапном,— на випадок ексгумації, якщо коли-небудь пощастить перенести тіло на інше кладовище.

Лорд Дуглас приїхав наступного дня, у неділю, коли труна була вже закрита.

У понеділок, 3 грудня, погода стояла дощова. Біля готелю зібрався невеликий гурт людей — стали лічити й нарахували п'ятдесят шість чоловік. Провід рушив о дев'ятій годині. Першим ішов за катафалком лорд Альфред Дуглас, тримаючи в руці пов'язаний крепом циліндр. Декотрі думали, нібито це син померлого. На окремому повозі везли двадцять чотири вінки, кілька було без зазначення, від кого. В масі живих і штучних квітів вирізнявся лавровий вінок від Росса, над ним розгойдувалися підвіски вінка Дюпу-ар'є, і вітер раз у раз розгортав велику широку стрічку з написом "А топ ІосаШге"1.

Процесія зупинилася в кінці рю Бонапарт, труну внесли в церкву Сен-Жермен-де-Пре. Один з вікаріїв відслужив заупокійну відправу в притворі за головним вівтарем, поряд з гробницею Джеймса Дугласа. Воротар нерву-вався, трусив в'язкою ключів, просив ощадити свічки. Його голосний шепіт заглушував читання молитов біля вівтаря. Було темно, лице Рафаелевого "Архангела" ледве можна було розрізнити. Після Відправи отець Данн прочитав заупокійну молитву, хор заспівав "Dies ігае"2.

Кілька чоловік залишилося в церкві, бо виявилося, що екіпажів усього три. На перехресті бульварів СентЖермен і Сен-Мішель приєднався четвертий, з незнайомими дамами. І<Соли проїздили Люксембурзький сад, почався дощ, під розкритими парасолями легше було сховатися, змішатися з вуличною юрбою,— біля Обсерваторії вже не налічили б і двадцяти чоловік.

Дорога тривала півтори години. Після широких вулиць і великих будинків пішли бідні квартали, які за лінією укріплень розповзлися брудними вуличками. З'явилися крамниці зі штучними квітами для вінків — з порцеляни, пацьорків, шовку. Від харчівеньки тягло смаженою картоплею. Грязюка стала густішою і жовтою, люди йшли по ній, похиливши голови, ніби в задумі,— і майже несподівано для всіх з'явилися за огорожею дерева, алеї, хрести.

Тут уже нічого не цвіло, крім назв алей. Сторож кладовища показав водієві катафалка дорогу до п'ятнадцятої ділянки, розташованої між алеями кленів, акацій, горобини і берестів. Мокрі від дощу хрести стояли серед чорних, голих дерев, тут і там іще виднілися букети зів'ялих квітів, жмутик сухоцвіту, зотлілі стрічки на перекинутих вінках — смерть тут була бідна, пам'ять живих не розбещена, а найчастіше геть забута.

Копачі не встигли приготувати яму, їхні лопати виносили нагору запах сирої землі. Отець Данн змерз і говорив тихим, тремтливим голосом. Його слова заглушив стукіт грудок землі, що падали на віко труни. Поставивши хрест, біля підніжжя вклали вінки. Росе устромив серед них табличку з прізвищами тих, хто був добрий до Уайлда під час його ув'язнення і в останні роки.

Священика посадили в екіпаж. Біля двох екіпажів, які лишилися, виникло хвилинне замішання. Лорд Альфред Дуглас, ні з ким окремо не прощаючись, лише піднявши циліндр, рушив пішки в напрямку до міста.

1928 — 1929

Для ілюстрування роману використані малюнки Уайлдового сучасника Обрі Бердслі до п'єси Оскара Уайлда "Саломея".