Королівська дорога - Сторінка 20

Це не були джунглі, здавалося, сонце прагнуло спопелити землю і людей, довівши таким чином свою всесильність. Спека паралізувала волю, сподівання — все. Проникаючи разом із тишею в кімнату, спека блукала над поснулими тваринами, над чоловіками, вкупі зі ще однією незримою силою — смертю. У розмові з англійцем Перкенові хотілося більше відповідати, ніж розуміти; він намагався чимсь зайнятися, аби прогнати набридливу думку, яка не давала йому спокою.

Спокійний вердикт лікаря не налякав його, навіть власні відчуття, які він пробував оцінити тверезо, не могли його переконати; він уже звик до ран і лихоманки, пульсуючий біль, що викручував коліно, були відомі йому. А от загноєна рана завдавала йому жахливих страждань. Від найменшого дотику до набряклої ноги здригалася вся його плоть. Що ж до зараження крові — діагноз того англійського лікаря — воно не завдавало йому болю. Кажуть, тут є таїландський лікар, може, він і врятує йому життя.

Тільки-но лікар увійшов, усі Перкенові надії на життя щезли, наче рожевий сон після пробудження. Він з професійною байдужістю зруйнував захисний мур сподівань. Перкен раптом відчув себе відрізаним од власного тіла, яке щосили тягло його до смерті. Лікар розмотав пов'язку і, присівши по-таїландському навпочіпки край ліжка, взявся розглядати рану. Перкен перерахував симптоми, які вже чув од англійця. Таїландець мовчав, лише дуже спритно обмацав ногу. Перкен нетерпляче чекав, але не хвилювався; він знову став на прю зі своїм ворогом, своєю власною кров'ю.

— Пане Перкен, ідучи до вас, я зустрів лікаря Блекгауса. Це людина… нечиста, проте він практик. З презирством, яке властиве англійцям, так ніби мені взагалі невідома ця хвороба, він безапеляційно заявив, що це гнійний артрит. Я знаю її теоретично, знаю, що вона була поширена під час війни в Європі, але я ще не зустрічав її. Симптоми подібні до ваших. Боротьба з нею одна — ампутація. Але самі розумієте, в якому тут стані медицина.

Перебиваючи його, Перкен підніс руки догори. Ця швидка східна тарабарщина нагадала йому, що обережний натяк на його смерть був зумовлений сподіванням на добрий гонорар. Перкен заплатив, і чоловік пішов. Він дивився йому вслід.

Він більше думав про загрозу смерті, ніж про саму смерть; зрощений із власною плоттю й водночас відділений від неї, зараз він був схожий на людину, яку топлять разом із прив'язаним покійником. Смерть, що чатувала всередині, була настільки чужа, що він знову прагнув боротьби, та вразливий погляд Клода заганяв його назад, у власне тіло. У цьому погляді відчувалася глибока співучасть, болісне братерське співчуття та тваринна злагідливість людини, яка бачить перед собою приречену на смерть плоть. Хоча Перкен звик до Клода більше, ніж до будь-кого іншого, йому здавалося, що саме Клод є причиною його смерті. Зрештою, очі Клода, які несамохіть заплющувалися, були більш промовисті, ніж слова лікарів. Коліно знову сіпнув біль, і нога мимоволі зігнулася. Біль і смерть уклали угоду, ніби одне було приготуванням до неминучого іншого. Згодом хвиля болю відступила, прихопивши з собою волю, яка боролася з ним, не залишивши нічого, крім приспаного страждання. Вперше в ньому наростало щось сильніше, ніж він сам, проти чого будь-яка надія була безсила. Проти цього, однак, треба було боротися також…

— Знаєш, Клоде, дивує те, що з усвідомленням наближення смерті чомусь завжди і без жодних вагань чітко знаєш, що тобі потрібно…

Пройняті почуттям, яке не раз єднало їх невидимими путами, вони дивилися один на одного. Простягши ногу, Перкен сів на ліжку; його погляд знову став осмисленим, наче його проймав жаль. Клод спробував відгадати, за чим він жалкує.

— Ти хочеш піти разом із військом?

Перкен завагався, бо ще не думав над цим.

Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.

— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би дістатися у свої місця.

Лише зараз Клод помітив, наскільки Перкен був од нього старший. Цього не виказували ні обличчя, ні голос — ніби роки лягли на нього важким тягарем, мовби він був із зовсім іншого роду-племені.

— А каміння?

— Нема нічого гіршого від колишньої надії, особливо зараз…

Чи дістанеться він один аж до своїх гір?..

Тепер ніщо не перешкоджало Клодові добратися в Бангкок.

Ніщо, коли не брати до уваги присутність смерті.

— Я піду з тобою.

Запала тиша. Ніби намагаючись позбутися влади рідкісної людської одностайності, вони обоє розглядали вікно, в яке з-під мати пробивалося яскраве світло. Минали хвилини, немов спопелілі на сонці. Клод думав про заховане у візках каміння, яке вони вирвали з життя. Воно так шалено опиралося! Якщо він залишить його на пошті, то нікуди воно не подінеться. "А якщо подінеться?.. Чому я вирішив піти з ним?" — подумав Клод. Він не міг кинути його, залишити одного зі смертю та з людьми, з якими не мав нічого спільного. Ця поки що не зрозуміла для нього сила приваблювала його, як якесь одкровення. Головно це були наміри, завдяки яким він плекав зневагу до людей. У ролі переможця чи переможеного Перкен був здатний лише на те, щоб принаймні зовнішньо зберегти мужність, задовольнити потребу хоробрості, усвідомлення марноти навколишнього світу та людського страждання, які він так часто бачив у домі свого діда…

Мата тихенько відхилилася — в кімнату впав трикутний промінь. Клодові здалося, що його сміховинні докази губляться в цьому потоці світла, що йому під силу спізнати лише власне бажання.

Босий тубілець приніс телеграму-відповідь, отриману начальником пошти: "ПРИГОТУЙТЕ ЖИТЛО ДЛЯ СОЛДАТІВ. ПРИБУДЕ КАРАЛЬНИЙ ЗАГІН 800 ЧОЛОВІК З КУЛЕМЕТАМИ".

— Вісімсот солдатів, — мовив Перкен. — Вони хочуть утихомирити цю область… Хоч-не-хоч, але я мушу бути там… Вони ж матимуть кулемети…

Зайшов Ха.

— Пане, жінки є…

— І для мене також? — запитав Клод.

— Так.

Перкен і Клод вийшли надвір.

Справа від дверей стояли дві жінки. Та сама неприязнь примусила Перкена зупинитись перед юністю нижчої жінки, перед її обличчям з ніжними вустами. Тепер він ненавидів юність. Глянувши на другу, він подав їй знак зайти. Нижча жінка пішла геть.

Повітря ніби зависло — здавалось, що час також стоїть на місці, а живуть серед тиші, підвладній смаглявому, непорушному азіатському обличчю з тонким вигнутим носом, лише тремтячі пальці Перкена. То була ні пристрасть, ні лихоманка, хоча він і відчував, що температура підвищується; то була радість, од якої тремтіли пальці. Цього вечора він не боявся власного безсилля. Проте, незважаючи на людський дух, в який він поринав, страх усе-таки не давав йому спокою.

Жінка лежала гола. У напівтемряві ледь-ледь вимальовувались її лоно та очі. Він прикипів поглядом до цього тіла, ще не настільки набридлого, щоб даремно шукати в ньому бентежного збудження. Аби позбутися незрозумілого почуття, вона заплющила очі. Звикла до чоловічого жадання, проте заворожена атмосферою цілковитої тиші й поглядом, який втупився в неї, жінка чекала. У полоні подушок, в яких утопали її ноги й руки, з напіврозтуленим ротом вона, здавалось, породжувала своє власне жадання, намагаючись задовольнити власну жагу повільним погойдуванням грудей. Те гойдання наповнило кімнату — за кожним разом воно ніби ставало активнішим. Оточений напівтемрявою, Перкен опустився, потім почав поволі підводитися; м'язи його напружились. Він просунув руку під її тіло — страх одразу минув. Щоб мати змогу трохи посунутись, він сперся на стегно. На якусь долю секунди жовтий відблиск світла, мов удар батога, шмигонув по крижах і зник між ногами. Перкен відчув тепло жіночого тіла. Раптом вона вп'ялася в його уста, виразно підкреслюючи цим неможливість приборкати гойдання своїх грудей.

Він дивився зблизька на це обличчя з голубуватими повіками, мов на маску, майже відособлену від дикого почуття. Воно штовхало його до цього тіла, яке йому хотілося розплющити. Все її обличчя — та й уся вона — було зараз у цих повних напружених вустах. Раптом її вуста тремтяче розтулились, напружене тіло якось не по-людськи затремтіло — так буває з деревами у велику спеку. На цьому обличчі живими були лише губи. Кожний рух Перкена супроводжувався дряпанням нігтя по простирадлі. Ось тремтіння жіночої плоті стало ще більш відчутним, і палець, завмерши в повітрі, перестав торкатися ліжка; рот закрився, очі заплющились. Незважаючи на тремтіння кутиків вуст, ошаліле само по собі тіло безнадійно віддалялося від нього. Ніколи-ніколи він не знатиме почуття цієї жінки, ніколи не знайде в цьому шалі, який підбадьорив його, нічого, крім одмежування. Володіти можна лише тим, що любиш. Охоплений хвилюванням і не в змозі відірватися від неї, він заплющив очі й знову накинувся на її тіло, мов на отруту; він ніби хотів знищити поцілунками це безіменне обличчя, що наближало його до смерті.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

І

Дні й ночі минали (а смерть, як і Клод, була поруч) серед спеки та москітів, які, здавалось, вилітали з цього пульсуючого болем коліна. Перкен їхав заціпенілими джунглями, де галявини чергувалися з хащами, а день чергувався з ніччю, через світ, де ночі видовжувались, ніби листя, а час і той загнивав. Наближався просвіт — ніби нарешті вирвані джунглі давали місце сонячному промінню, але Перкен знав: то була глибока долина, далі нова хвиля джунглів знову накриє його непорушне тіло, його знеможену волю, його надію, яка потерпала від скавуління диких собак та від нестерпно болючих укусів комах. На мить він скинув свій черевик — шкіра була темно-червона

й поцяткована, мов татуювання. Біль, сверблячка, гангрена, безперервні вигуки мавп, покручені гілки перед кожним просвітом у густих заростях — така була вся дорога до Лаосу, до ЙОГО області. Грабо обміняли на доставлені глечики й відправили до шпиталю у Бангкоці. Каральний загін, забираючи поранених стрілами та пастками солдатів, пройшов через село, підірвав ворота і гранатами познищував хижі. То була справжня бойня: чорні свині блукали серед порозбиваних на дрібні шматки глечиків, довкруж валялися розпанахані тіла тварин… До стієнгів, що втікали, приєднувались жителі інших сіл. Загін, який ішов слідом, втрачав у джунглях дуже багато людей, особливо гинули солдати від затруєних ран. Покинутих хворих солдати лікували гранатами, а поранених — багнетами.