Королівська дорога - Сторінка 21

Люди масово втікали в джунглі, нагадуючи тварин, які під час посухи шукають воду. Вони йшли на схід, нічим не порушуючи спокою зелених нетрів. І лише ввечері довгі язики полум'я виказували місце, де зупинялися племена на шляху своєї нескінченної втечі у глиб зелених нетрів.

Вогні з'явилися за кілька днів після того, як Перкен і Клод покинули таїландське село. Що ближче підходили вони до області Перкена й до місця, де будувалася залізниця, то їх ставало більше. Вночі, як тільки зарості трохи розступалися, вогні застували шлях до небосхилу. Ніч, наповнена сюрчанням цикад, ховала каральний загін і таїландський уряд, який був десь там далеко… "Такі люди, як я, завжди повинні загравати з державою", — казав Перкен. Держава була тут, серед цієї темряви; вона проганяла племена геть, кілометр за кілометром прокладала залізницю і з року в рік ховала трупи своїх авантюристів — завжди неподалік. Того дня, коли дим показався так чітко, як стовбури дерев, у бінокль вони побачили черепи, пофарбовані в червоний колір. Чи доберуться коли-небудь ці вогні, чиє потріскування, здавалось, притлумлювала безмежність, до залізниці, яка дозволить піти далі? Щойно дим від вогнищ починав губитися в сутінках, як дуже довга просіка залізниці ззаду вистрілювала в небо фарою — ніби юрми втікачів меойців та гурти їхньої худоби могли знайти собі нарешті пристанище в тому яскравому трикутнику, спрямованому білими людьми на небо. Крізь просвіт у гущавині відкрився, ніби побачений з літака, новий краєвид; він наче існував сам по собі — без лінії, де в'юнилася стежка, без насиченої блакиттю далечіні. Сонце, гублячись далі, тремтіло на цій глибині, мов у воді, зависало наче скляне над хребтами, осяювало пальми. Вдалині, серед почорнілої зелені, виднілося декілька білих буддійських дзвіниць. То було перше союзницьке село Самронг і перше село, де Перкен знав вождя. Перед селом дим од багатьох вогнищ здіймався догори, і його просування вперед, тісно пов'язане з життям джунглів, видавалось непереможним; ніби те просування було не людським витвором, а земним — як пожежа чи приплив.

"Якого біса вони йдуть на село, де повно озброєних воїнів? — подумав Перкен. — Треба примусити їх…"

— Вони голодують? — запитав Клод.

— Тепер загін залишив їх у спокої. Загін, звичайно, не перейде через річку. З тамтого боку — область Савана, а там — моя.

Звиваючись і виблискуючи, річка утворювала внизу сліпучу латинську літеру V — єдине біле місце в тій голубій безодні.

— Треба допомогти Саванові захистити його село…

— Ти ж не можеш ходити.

— Якщо піти по гребеню, ми будемо там швидше. Виграємо принаймні день…

Перкен не відводив погляду від села і джунглів, проте, хоча й він сердито гриз нігті, щоб не чухати ноги, його погляд поволі згасав. Клод чудово розумів братерське почуття, яке кликало Перкена туди на боротьбу. Неспокій, однак, примушував його мовчати. Немов невидимі пута зв'язували їх з високими цівками диму, які невблаганно, наче дух джунглів, просувалися вперед. Один за одним долинало гупання й губилося в дрімотній тиші; надто слабке, щоб виповнити це сонячне пекло, — воно губилося в ньому, ніби рідкісні птахи, які, перелякані яскравим світлом, прожогом кидалися в гущавину. Рівні проміжки між тими ударами надавали їм неземного урочистого звучання. Клод пригадав удари молотка по камінню.

— Послухай…

— Що?

Перкен чув тільки власний біль, який все наростав. Він затамував подих. Один… два… три… чотири… Чіткі, але глухі, ніби губчасті удари наближалися. Разом із наближенням стовпів диму наростала сила ударів.

— То люди, — мовив Клод. — Невже вони будують оборонні споруди?

— Меойці? Ні, це не вони. Дим увесь час наближається, а шум чути ще ближче.

Перкен спробував навести бінокль туди, звідки чувся шум, але дарма — серпанок блакитної спекотної мли затуманював обриси. Пульсуючий біль раз у раз відлунював у коліні, мов бамкання дзвона. Жодної людської істоти не видно було серед цієї знавіснілої природи, яка, здавалося, сама породжувала цей дим і це незрозуміле відлуння ударів. Внизу, ніби сонячний зайчик на шибі, зринула якась блискуча цятка.

Води там не було.

Перкен глянув униз, зупинив візок і ще раз глянув. Його зболіла і водночас мертва нога закривала цю цятку. Навіть не намагаючись відсунути вбік цю чужу плоть, ніби боячись, що другу ногу також пройме біль, Перкен підвівся — тепер він бачив. Клод простяг руку за біноклем, проте Перкен і далі дивився вниз, де то піднімалась, то опускалась блискуча цятка. Здавалось, удари долинають від неї. Перкен опустив руку. Клод хотів узяти бінокль, але Перкен не відпускав. Нарешті він розтиснув пальці.

— Все-таки там річка, — мовив тихо.

Клод і собі втупив погляд у блискучу цятку.

Що це? Казан? Якась річ у військовому таборі,

який розмістився ген за річкою? Зовсім поряд — тонкі перехрещені лінії, фігури людей та трохи більші геометричні площини. Клод знав: то були намети і складена в піраміди зброя. Він знову подивився на річку, яка була далеко, дуже далеко, позаду. Спереду, слідом за димом меойців, знову щось блимнуло.

— Загін? — запитав Клод.

Перкен якусь мить мовчав, потім проказав:

— Для тих я також уже покійник…

Він із жахом дивився то на ногу, то на світлу цятку. Крізь просторінь линули гулкі, мов у бочці, звуки від довбешок, якими забивали кілки навколо наметів; вони поволі здіймались угору над димом, над джунглями і над усім тим, що корчилось під сонцем. Здавалося, люди тут слухняно корилися наказам, які диктувала їм смерть. Незважаючи на біль, Перкена пройняла люта жага боротьби зі своїм умиранням. Отже, знову — боротьба. Одначе все те, що він зробив, було перед ним, мов його власний труп. Через тиждень загін добереться сюди, і тоді його життя було б лише марним чеканням.

Піраміди зі зброєю були там. Загін наближався до закруту річки, яка мерехтіла голубуватим сяйвом. Намети були там. І все ж він відчував не впевненість, а якусь огидну тривогу, подібну до часткової втрати свідомості, що передує блюванню. Мимоволі прислухаючись передовсім до болю, який, мов гуркіт хвиль, то зростав, то слабшав, він знову втішав себе каральним загоном і смертю; нерозривно зв'язані одне з одним, вони, подібно до велетенських стовпів диму, прямували до своєї мети.

"Можливо, бути мертвим для мене набагато легше, ніж удавати з себе живого…" — подумав Перкен.

Він навів бінокль на село, яке з дивовижною чіткістю виглянуло з-поміж нечітких обрисів його черевиків.

Це село так само вгрузло в його життя, що котилося зараз у безодню, як і камінь, за який він мусив триматися. Руки мимовільно спрямували бінокль знову на загін. Але дві хвилі рухалися слідом одна за одною, і треба було спочатку вступити в бій із стієнгами.

— У Савана ми будемо значно швидше, ніж вони…

— Ти довіряєш цьому типові?

— Ні. Я можу покластися лише на вождів з півночі. Але ми не маємо вибору…

Все частіші спалахи, супроводжувані звуком вибуху, оточували село Самронг і його буддистські дзвіниці яскравими цятками, утворюючи підкову. Всередині цієї майже замкнутої підкови сюрчали нічні цикади та рудаво світився ламповий прожектор на тепловозі — довкруж панував гнітючий лаоський супокій.

— Як там унизу, Клоде? І далі без змін?

Перкен уже не міг підвестися.

Клод узяв бінокль.

— Нічого не видно…

Він ще не встиг опустити руку з біноклем, як зовсім близько, на вершині гори, знову блиснуло, і пролунав вибух. Знову спалах — і знову вибух. Порівняно із світлом зірок, це світло здавалося брудним.

— Невже стієнги оточили село?

— Ні, це неможливо.

Перкен показав пальцем на ледве видимий у темряві пагорб.

— Наші не можуть вести звідти обстріл, тому вони й не пробують зайняти там позиції.

— Меойці знають, що з боку залізниці встановлені кулемети, — сказав Ха.

Вогні тріпотіли, мов червонуваті спалахи, які вириваються з жерл гвинтівок після пострілу.

Перкен пильно стежив за ними. Вогні спалахували там, куди ще не дійшов загін. Раптом щось зовсім близько закрило від Перкена те, що він розглядав.

— Хто там іде?

Підвівшись через силу, він удивлявся в сад. Тінь зникла. Гукнувши, Перкен навмання вистрелив туди. Тиша.

— Це вже вдруге…

— Відколи ти порадив своїм вартовим затримати загін, — сказав Клод, — справи значно погіршилися… Тим паче, що мова велася лише про те, щоб допомогти їм проти стієнгів…

— От йолопи!

Поставлені Перкеном вартові тепер стріляли набагато частіше. То були незчисленні шеренги стієнгів, які боронилися від солдатів, шо обстрілювали село.

— Ти впевнений у тому, що ти їм казав? Я боюся ось чого: якщо вони пошлють парламентерів, то командир загону не зважить на це, і якщо вони стрілятимуть, то відсічі кулеметним вогнем просто не буде…

— Інструкції не дозволяють солдатам застосовувати у колоні зброю проти них. Це буддисти, які ведуть осілий спосіб життя. Вони озброєні так само, як мої люди. Треба вести переговори. Але як тільки вони без жодних умов пропустять ополченців, то пізніше їх, як кажуть таїландці, будуть "адмініструвати". Один Саван розуміє це… Проте його авторитет як вождя дуже вже хисткий… Тут усе ясно: якщо вони прийдуть сюди, то дорога до області, яку я контролюю, буде відкрита. Я можу розраховувати лише на вождів півночі…

Нічна прохолода донесла до них специфічний запах вогнища.

— Ми зупинились тут не лише для того, щоб організувати їхню оборону проти стієнгів!

Постріли з гвинтівок почастішали. Вони нагадували Перкенові трохи сповільнені черги кулемета. Підкреслюючи постійність вогнів, стрілянина то вщухала, то знову наростала. Нові цятки засвічувались, у міру того як спалахував вогонь; далекі й непорушні, вони кількома рядами тяглися вглиб; на тлі частої стрілянини їхня непорушність видавалась такою урочистою, ніби вона, зовсім байдужа до битви, була породжена спекою та ніччю.

— Як ти гадаєш? — запитав Клод. — Вони можуть об'єднатись і розпочати штурм?

— Їх тепер дуже багато — подивись на вогні…

Перкен замислився: "Вони, безперечно, захоплять село, але ніяк не об'єднаються. Мої люди та вожді, яких я хотів об'єднати, належать, як і люди цієї області, до лаосців-буддистів. Примусити їх зараз триматися вкупі майже неможливо. До того ж стієнги завжди передовсім атакують переправу.