Королівська дорога - Сторінка 22

Штурмувати буде важко через непоховані трупи — у тому смороді неможливо добре приготуватись до нападу. Зараз вперед їх гонить голод. Завтра загін знову наступатиме їм на п'яти… І нам також…"

Стрілянина спалахнула і знову вщухла. Із пітьми на поріг хижі ступив чоловік. Його босі ноги нечутно ступали по щаблях драбини. У тьмяному світлі ліхтаря виринали частини його тіла: голова, груди, ноги. То прибув посланець. Перкен підвівся, але, скривившись, знову впав. Біль був настільки нестерпний, що він навіть не міг розмовляти і чекав, поки трохи вщухне. Чоловік уже говорив — швидко і короткими фразами, ніби декламував. Клод здогадався: ці тайські фрази посланець справді вивчив напам'ять. Він дивився на Перкена так, наче його мовчання було для нього зрозумілішим. Перкен перестав споглядати посланця, котрий усе говорив; заплющивши очі, він, здавалося, дрімав. Раптом підвів на посланця очі.

— Що він каже? — запитав Клод.

— Стієнги знають, що я тут, і саме тому вони повертаються і атакують. Зрештою, ми не такі небезпечні вороги, як каральний загін…

Стрілянина вщухла. Посланець вийшов разом із Ха.

— Село ж не оточене суцільним кільцем… Ми маємо гвинтівки… — заспокійливо сказав Клод.

Один за одним пролунали два постріли, і знову запала тиша.

— Ще він казав, що разом із загоном ідуть залізничники.

Для Клода дещо прояснилося.

— Але ж вони працюють там на повну силу! Вони підривали принаймні десять зарядів на день…

— Кожний вибух діє на мене, мов лайка… Вони, ясна річ, просуваються вперед… Якщо вони прийдуть сюди…

— А якби вони змінили трасу?

Перкен навіть не ворухнувся — лише розглядав темряву перед собою.

— Прокласти трасу через ці місця для них економічно вигідніше. Я гадаю, що у них панує хоробрий, войовничий дух — меойці тікають, мов зайці. Проте низом загін все одно не пройде.

Клод не обзивався.

— Загін не пройде… — повторив Перкен.

Клод мовчав.

— З трьома кулеметами, лише трьома, вони ніколи не пройшли б…

Почулися поодинокі постріли, і знову запала тиша.

— Зараз вони спокійні, а ось удень…

— Саван прийде на світанку?

— Думаю, що так… Купа бовдурів! Якщо вони пропустять загін…

III

Саван ліз по драбині вгору. Скільки ще залишилося світанків до загибелі? Перкен роздивлявся його стрижене йоржиком сивувате волосся, його тривожні очі, його ніс із профілем лаоського Будди — все це поволі з'являлося в отворі дверей. Відколи смерть поселилася в тілі Перкена, людські форми перестали існувати для нього. Цей вождь, якого він знав раніше, реально існував перед його очима як старий вождь із меойського села. Проте ці руки вже готові до суперечки… Людина здатна лише на те, щоб розмовляти. Одна за одною з'являлися нові голови — за ним піднімалися інші чоловіки. Всі зайшли до кімнати. Саван вагався — він не любив сідати навпочіпки перед білими і водночас не терпів сидіти по-звичайному. Тому він залишився стояти і мовчки розглядав свої ноги. Всі чекали. Ця азіатська мовчанка страшенно дратувала Клода. Перкен уже звик до неї, але відколи був поранений, та мовчанка теж трохи дратувала його. Чекання ще більше підкреслювало його нерухомість. Аби порушити довгу мовчанку, він вирішив розпочати першим:

— Ви знаєте, що вас чекає, якщо загін прийде сюди?

Тепер уже було видно, що пагорби простягалися аж до самого небосхилу. У кількохстах метрах од них із темряви виглянули черепи, причеплені до поодиноких дерев. Вранішній вітерець гойдався у верхівках дерев, котив з пагорба на пагорб величезні зелені хвилі, які, здавалося, теж бігли слідом за племенами. Пролунав вибух. Вони не бачили просіки залізниці — полотно тяглося з протилежного від хижі боку, але відразу після вибуху, який наповнив долину гуркотом, вони почули, як зливою посипались уламки скелі й каміння.

— Післязавтра загін буде тут. Повторюю вам ще раз: якщо село, використовуючи ту зброю, яка є зараз, чинитиме збройний опір, то загін піде на північ. В іншому випадку тут проляже залізниця. Ви хочете підкоритися таїландським урядовцям?

Жест Савана був заперечний і водночас сповнений підозри.

— Легше перемогти загін, якому заборонено стріляти у вас, ніж регулярне військо, яке прибуде сюди по залізниці… Але тоді, — сказав Перкен по-французькому до Клода, — я вже буду, мабуть мертвий…

Дивина — він знову вірив, що житиме.

Один за одним тубільці заходили в хижу і всідалися навпочіпки. Вони розмовляли між собою не по-тайському, тому Перкен не розумів їхнього діалекту, та ворожість їхня була більш ніж очевидна. Саван показав на них пальцем.

— Вони найбільше бояться стієнгів.

— Але ж стієнги зовсім безсилі проти гвинтівок.

Палець вождя завмер у повітрі, потім показав на джунглі. Перкен узяв бінокль і подивився — на верхівках найвищих дерев над головами стирчали руків'я. Стієнги вже не втікали. І раптом із джунглів глянув на них цілий світ черепів убитих на полюванні тварин. Видовисько було загрозливим. Здавалось, ніби на тлі ранкового неба череп буйвола, утікаючи, теж зійшов до річки і наплодив величезну кількість кісток. Білі, мов крейда, гойдалися вгорі грудні кістки, черепи і навіть зміїні шкіри. Це свідчило про голод, який мучив утікаючі племена. На правому фланзі, зовсім близько біля ріки, виднівся прикрашений коротким пір'ям людський череп. Перкен опустив бінокль. До хижі заходили нові тубільці. Двоє з них мали гвинтівки, які тьмяно виблискували. Перкен пригадав хижу, де висіла куртка Грабо.

— Всі ви ризикуєте своїм життям. Якщо пошлете парламентерів і стрілятимете, то вони не наполягатимуть. Я знаю, які інструкції вони отримали. Загін може напасти на стієнгів з тилу. Хіба що…

Дехто з присутніх тубільців розумів тайську мову. Бурхливий протест, схожий на гавкіт, перебив його на півслові. Саван якусь мить вагався, потім усе-таки відважився:

— Вони кажуть: ти винен у тому, що стієнги атакують нас.

— Вони атакують, бо вмирають з голоду, — пояснив Перкен.

Зараз усі дивилися на Савана, який знову вагався.

— Якщо тебе не буде, вони залишать нас у спокої, — зрештою сказав він.

Перкен знизав плечима.

— І ще: вони хочуть, щоб ти пішов звідси.

Перкен вдарив кулаком у верхню перегородку. Стрибнувши по-жаб'ячому догори, всі тубільці, які сиділи навпочіпки, підвелися. Два лаосці з гвинтівками прицілились у білих.

"Ось тобі й на! — подумав Клод. — Такий ідіотизм!"

Перкен дивився понад їхніми головами — Ха в хижі не було.

— Якщо вони ворухнуться — стріляй! — гукнув він, не зводячи погляду з присутніх.

Тримаючи гвинтівки напоготові, лаосці вмить обернулися. Пролунало два постріли — Перкен стріляв просто з кишені. Від поштовхів біль був настільки настерпний, що на якусь мить йому здалося, ніби він вистрелив у власне коліно. Проте один лаосець упав, інший стояв з розкритим ротом, обидвома руками тримався за живіт і дивився виряченими очима вмираючої людини. Всі кинулись до дверей і звалили його. Після тупоту босих ніг запала тиша.

Залишився один Саван.

— Що далі? — звернувся він до Перкена.

Саван покірливо чекав катастрофи, до якої завжди приводить рано чи пізно безумство білих людей. Здавалось, його оточує світ буддизму й безтурботності, у якому він жив. Непорушно стояв він над обома трупами, з яких витікала кров; погляд його був безтямний і застиглий. "Ті, які щойно найбільше репетували, можуть бути лише його суперниками, — подумав Перкен. — Він не повинен сердитись, що ми позбавили його від них". Раптом він побачив їх перед собою — кров витікала з них крізь невидимі дірки, мов із речей, які ніколи не були живими. Він бачив: вони були тут, але йому чомусь здавалось, що вони втекли разом з іншими. Мертві. А він? Живий чи мертвий? Що могло єднати Савана і його? Інтерес і примус. Він це знав. Тих людей можна, звичайно, підняти на боротьбу, але треба було розпочати бунти або війну, на яку він очікував досить давно. Чи погодиться Саван битися із загоном, якщо половина села, напевно, втекла? Цей союз, який був колись для нього мало не сенсом життя, раптом видався йому таким самим тендітним, як цей лаосець, що вагався, і разом з яким він ніколи не виступав проти білих, проти карального загону, проти зарядів, що їх підривали в долинах; він міг покластися лише на людей, з якими був зв'язаний суто по-людському, на людей, які керувалися лояльністю, — тобто на близьких людей. Проте навіть вони…. якби не рана, лаосці ніколи б не наважилися цілитися у нього. Нехай він низько впав у їхніх очах, але він ще не був для них близьким. Ці двоє прийшли подивитися на нього. Перкен підвів голову і глянув на Савана — їхні погляди зустрілися. По його очах Перкен побачив, що він дивиться на нього, як на приреченого. Вже вдруге він побачив у людському погляді свою смерть. Перкена пройняло шалене бажання вистрелити в нього, начебто лише це вбивство могло продовжити його існування і допомогти боротися проти власного кінця. Тепер всі дивитимуться на нього такими очима. Він думав вистрелити в Савана через божевільне бажання затиснути смерть у кулаці, подолати її наче звіра, і зараз воно цілком заполонило його єство, ніби непереборний приступ. Проте є ще гірший ворог — виродження, з яким він буде боротися в душі кожного з цих людей. Він пригадав одного зі своїх дядьків: дрібного датського поміщика, який, вчинивши безліч ексцентричних вибриків, заповів поховати себе, мов гуннського короля, на мертвому коні, підпертого кілками. Під час агонії він усім своїм єством зосередився лише на одному — щоб ні разу не крикнути, але, незважаючи ні на що, плечі його тремтіли від жаху, мов у приступі падучої…

— Зараз я поїду.

IV

Села стрічалися частіше. До неба здіймалися перші гори, від яких Перкен очікував порятунку. Внизу текла ріка. Над джунглями спокійно літали птахи й метелики. Зате перед меойцями, яких загін загнав аж до небосхилу, мов од пожежі, панічно тікали тварини. Найбільше було мавп. Вони цілими сотнями перепливали річку і коли виходили на берег, то скидалися на котів із задертими хвостами. Посередині течії вовтузилась на камені велика мавпа. Клод чітко бачив у бінокль, як вона, схожа на мокрого собаку, намагається відірвати від своєї спини мавпенят. Мов подих вітру, вони зникли в гущавині на протилежному березі. Втікати, перепливаючи блискучу гладінь річки, їх спонукала та сама причина, що викликала масову втечу племен, які утворювали величезну дугу.

Вогнища, від яких над пагорбами тяглися смуги диму, тепер горіли упродовж цілого дня.