Королівська дорога - Сторінка 23

Навіть яскраве денне світло не могло затьмарити їхніх вогнів — вони поволі наближалися до гір. Слідом ішли білі. Серед цілковитої тиші про наближення людей свідчив шум, схожий на приглушений тупіт війська. Клод тривожно вдивлявся в далечінь, в надії, що з'явиться новий стовп диму, подібний до оберта ключа в замку.

— Ще одне вогнище — і кільце замкнеться.

Очі Перкена були заплющені.

— Інколи мені здається, що ця історія нічого не варта, — ніби до самого себе процідив він крізь зуби.

— Через те, що ми відрізані?

— Ні. Я маю на увазі смерть…

За гірським пасмом була територія Перкена, де без вибухів шпилі гір виглядали самотньо. З протилежного боку тяглася залізниця. Якщо Перкен помре, то Клода відкинуть назад до кам'яних брил, які чекають на нього. Самі стієнги ніколи б не наважилися перейти кордон.

Перкена пройняло отупіння. Над його вухом тонко дзижчали москіти. Порівняно з болем у пораненому коліні, біль від їхніх укусів видавався терпимим. Проте він також то наростав, то слабшав, посилюючи лихоманку, не даючи Перкенові торкатися до свого тіла, прирікши його на непосильну боротьбу із власним тілом. Здавалось, що, об'єднавшись, один і другий біль вкупі чатують на його кінець. Його здивував якийсь дивний звук. То пальці, які аж пашіли від укусів комах, конвульсивно вистукували по візкові, а він і не відчував цього. Все те в ньому, що думало про життя, розкладалося від високої температури, мов мертве тіло в могилі. Сильний струс знову виштовхнув його на поверхню життя. Перкен усвідомив зміст сказаних Клодом слів і те, що він іде на візку: безпорадний і настільки знесилений, що ледве відчув це нестерпно болюче пробудження, яке повертало його до життя, від якого хотів утекти і водночас хотів зостатися в ньому. "Треба чимось зайняти свою думку!" — подумав Перкен і спробував підвестися, щоб роздивитися новий вогонь, але, перш ніж він ворухнувся, десь далеко перед ним пролунав вибух. Із глухим стугонінням земля падала вниз. Жалібно завивали собаки меойців.

— Єдине, що треба серйозно брати до уваги, — це загін, Клоде. Поки залізниця не закінчена, його можна здолати. Всі комунікації розташовані вглибині. Треба тільки обійти їх, одрізати від головної станції, захопити зброю… Це не так важко… Аби лиш я добрався туди! Клята лихоманка… Коли я очуняю, я б хотів принаймні… Клоде!

— Я слухаю тебе.

— Я б хотів, щоб моя смерть принесла їм принаймні волю.

— Що це дасть тобі?

Перкен заплющив очі — жива людина неспроможна зрозуміти його.

— Біль не мучить тебе?

— Лише коли візок підкидає на вибоїнах. Але я надто знесилів, щоб відчувати його!.. Все ще попереду…

Перкен глянув на шпилі гір, потім повільно перевів погляд на пагорб, де вибухнув заряд. Аби втримати бінокль, він мусив спертися на край візка; голова його хиталася. Зрештою він прилаштувався.

— Зараз я не зможу навіть стріляти…

Там нагорі буйволи привозили шпали, які таїландці скидали на землю; повертаючись із точністю механізму, вони знову рушали назад, чим дуже нагадували ходу Грабо у своїй хижі. Кожна шпала, яка, ніби в іншому світі, падала без найменшого звуку, відлунювала в коліні Перкена. Цей шлях, який, мов таран, рухався в напрямку гір аж до небосхилу, проляже не лише по його сподіваннях, але й по його мертвому тілу, по його зотлілих очах та вухах. Усім своїм єством він чув, як гупають, падаючи, стовбури дерев, хоч звук і не долинав до нього. Водночас Перкен знав: у себе він би вилікувався, а так він невдовзі помре; всі його сподівання підуть прахом, і світ зачиниться, зв'язаний залізницею, мов полонений мотузкою; ніщо у світі вже ніколи не компенсує ні його колишніх, ні теперішніх страждань, бо бути людиною ще безглуздіше, ніж бути мертвим… Там, де були меойці, більшало величезних і вертикальних стовпів диму; вони, мов величезні фати, закривали небосхил. Пекельна полуденна спека і лихоманка, візок та опіки, гавкіт і шпали, які падали там вгорі, — все це перемішувалося з димовими фатами, з могутністю джунглів, навіть зі смертю — у тому нелюдському полоні, де для надії вже не було місця. Крім дзижчання москітів, чувся ще й собачий гавкіт, яким наповнилась уся долина. А джунглі — до самісінького крайобрію наповнювалися людськими криками, а він — в'язень, замкнений у людському світі, наче в підземеллі, з його погрозами, з його вогнями та з його безглуздістю. І поруч — осоружний Клод, який житиме і який вірив у життя так само, як і ті, хто вірив, що кат, який мордує тебе, теж людина. Він зостався один. Ще були з ним лихоманка, що проймала все тіло, та рука, яка слухняно лежала на стегні.

Вже декілька днів він бачив, як вона спокійно лежала собі так, окремо від нього. Вона розглядала його і супроводжувала його в ці нетрі, в які він заглибився з таким відчуттям, ніби пірнув у гарячу воду. На якусь мить він виринув на поверхню свідомості і пригадав, що при агонії пальці починають судомно стискатися. В цьому він не сумнівався. Під час утечі до світу, схожого на світ джунглів, його не покидало жахливе усвідомлення того, що рука все ж таки була при ньому: біла, приваблива, з пальцями, які стирчали з пухлої долоні, з пальцями, які вп'ялись у тканину штанів, вона, притягуючи погляд, нагадувала павука, що висів на своєму павутинні й водночас тримався лапами за тепле листя. Рука була перед ним у безформному світі, де він поряд з іншими борсався у в'язкій твані. Рука виглядала зовсім природно, але, мов око, жила своїм життям. То була смерть.

Клод дивився на Перкена. Завивання диких собак пасувало до цього змарнілого неголеного обличчя із заплющеними очима — довгий сон свідчив про наближення смерті. Єдина людина, яка любила своє власне єство і те, ким вона хотіла бути, а не лише спогади дитинства… Клод не наважувався доторкнутися до нього. Голова Перкена билася об край візка. Клод зняв свій шолом і підмостив його під неї. Перкен розплющив очі — і відразу на нього впало радісне небо. Над ним пропливали гілки, які тремтіли, мов повітря, мов остання його жінка. Він уже нічого не знав ні про людей, ні навіть про землю разом з її деревами та звірами — він сприймав лише цю білу яскраву височінь, цю трагічну радість, у якій він губився і яка помалу виповнювала глухе стугоніння серця.

Перкен чув тільки самого себе — ніби лише він один був спроможний примиритись із пеклом, яке виривало його душу з джунглів, ніби він один міг висловити відповідь своєї рани цьому клятому небові. "Мабуть, зараз я таки побавлюся із власною смертю…" — подумав він. Життя було тут, у тому сліпучому світлі, де губилася земля. ІНШЕ ж життя наповнювало його жили тупим болем. Вони, однак, зовсім не опиралися — незабаром серце перестане битися і так само безслідно зникне в нещадному поклику світла… Він не чув ні рук, ні тіла — лиш біль. Що означало слово "падіння"? Його очі блищали під повіками, мов два леза. На одну повіку сів москіт, але ворухнутися Перкен уже не міг. Клод підмостив під його голову брезент і, щоб захистити від сонця, натягнув шолом на чоло.

Перкен знову бачив, як сп'яну він упав у річку і, борсаючись у воді, горланив пісню. Тепер довкола нього панувала смерть, яка, мов марево, простяглась аж до самого небосхилу. Він ніколи і ні в чому не бачив сенсу життя, навіть у цьому звеличенні, на яке прирікало його пекельне сонце. Просто на землі були люди зі своїми пристрастями, зі своїм болем, зі своїм існуванням — мов комахи під листям, мов юрба під покровом смерті. Його пройняла величезна радість, яка, плинучи жилами, стугоніла в руках, скронях і серці; та радість тавром лягала на всесвітнє безумство, що губилось у сонячному промінні. І все-таки люди ніколи не вмирали — просто вони пропливали, як хмари, які щойно розтанули в небі, як джунглі, як храми. Лише він один помре, мов вирвана з корінням істота.

Його рука знову ожила. Вона була непорушна, але Перкен відчував плюскіт крові, який зливався з плюскотом річки. Спогади, притримувані судомно стиснутими пальцями руки, теж чатували на нього. Порух пальців і навала спогадів свідчили про кінець. В передсмертній агонії вони впадуть на нього — густі, мов дим, який долинав разом із віддаленим гуркотінням тамтамів і гавкотом собак. Перкен стиснув зуби, сп'янілий від утечі од власного тіла й від цього розпеченого неба, яке викрадало його, мов беззахисну тварину. Жахливий біль, ніби хтось відривав шмат тіла, пройняв його від коліна до голови. На нього очікував готовий завалитися і глибоко запасти підземний хід… Він так міцно прикусив язик, що аж пішла кров…

Клод бачив, як між зубами проступила сукровиця, проте страждання оберігало його товариша від смерті. Якщо він страждає, значить — живий. Раптом Клод уявив себе на місці Перкена. Він би так ніколи не чіплявся за життя, якого не любив. Цівка крові текла по бороді, нагадуючи недавній слід на черепі буйвола. Клодові нічого не залишалось, як дивитись на його червоні вуста і чекати.

"Якщо я не помиляюсь, зараз я повинен умерти, — подумав Перкен. Все життя було навкруг нього — жахливе, сповнене страждань, схоже на стієнгів навколо хижі… Люди, мабуть, не пригадують…" Він стежив за своєю рукою і водночас бачив своє минуле. Незважаючи на волю й біль, Перкен знову бачив, як він кидає свій кольт і в навскісному промінні згасаючого сонця йде до стієнгів. Але це ще не було доказом його смерті — йшлося про зовсім іншу людину, про її попереднє життя. Якщо він добереться до себе, то як йому боротися з тими вибухами, що, незважаючи на лихоманку, тяжко відлунюють у його тілі? Перкен знову страждав, бо знав: він ніколи не добереться до себе. Це було так само певно, як солоний присмак власної крові — од болю він подряпав шкіру на бороді. Страждання збудило його. Проте, посилюючись, воно перетворило його на божевільного, перетворило на жінку, яка народжує і кричить, — щоб швидше минав час. Світ наплодить нових людей… Він сподівався зустріти свою молодість, але бачив лише людей, яких уже не було. Здавалося, смерть скликає померлих… "Хоч би мене не поховали живим! — майнула думка. Проте рука була на місці, а за нею — спогади, схожі на очі тубільців у темряві. — Ні, живим мене не поховають".

"Зовсім несподівано обличчя перестало бути живим", — подумав Клод.