Королівські клопоти - Сторінка 10

Потім я запрошу до нього тебе. Навіщо ти влаштувала ту сцену з пришиванням ґудзика? У мене всі вони на місці.

— Ні,— заперечила вона, шукаючи в моїй кишені сигарети. — Я відірвала один, коли мене повідомили, що ти ведеш сюди Ейнарсона. Щоб створити домашню обстановку.

Я знайшов свого короля в червоній із позолотою приймальні у резиденції; його оточував гурт муравських соціальних і політичних шанолюбців. Від уніформ усе ще рябіло в очах, але до короля вже пробилася й купка цивільних разом із дружинами та дочками. Якийсь час він був надто заклопотаний, щоб приділити мені кілька хвилин уваги, тож я стояв неподалік і роздивлявся присутніх. Зокрема, високу дівчину в чорній сукні, що стояла біля вікна збоку від решти.

Я помітив її насамперед через те, що вона мала вродливе обличчя й чудову статуру; потім став вивчати вираз її карих очей, якими вона стежила за новим королем. З усього було видно, що дівчина пишається Грантхемом. Вона стояла самотньо й дивилася на нього так, що якби він поєднував у собі Аполлона, Сократа й Александра Македонського, то й тоді не заслужив би й половини такого погляду. Я подумав, що, мабуть, це і є Валеска Радняк.

Я поглянув на хлопця. Його обличчя палало від гордощів; він раз у раз обертався до дівчини біля вікна, не дуже дослухаючись до того, що торохтить купка підлабузників довкола. Я знав, що Грантхем далеко не Аполлон, не Сократ і не Александр Македонський, одначе він зумів прибрати поважного вигляду. Хлопець здобув те, чого домагався. Мені було навіть трохи шкода, що він тішитиметься не довго, та мій жаль не завадив мені похопитись: змарновано вже чимало часу.

Я проштовхався до нього крізь натовп. Лайонел глянув на мене очима напівсонного волоцюжки, якого розбудив від солодкого сну на лаві в парку удар кийка по підошві. Він вибачився перед товариством і провів мене коридором до багато вмебльованої кімнати, де шибки були з матового скла.

— Тут був кабінет доктора Семіча,— сказав він. — Завтра я...

— Завтра ви будете вже в Греції,— грубо урвав я його.

Він похмуро опустив погляд і вперто втупився в свої черевики.

— Ви повинні знати, що довго не протримаєтесь,— повів я далі. — Чи, може, ви гадаєте, що все посувається гладенько? Коли ви так думаєте, то ви глухий, сліпий і нетямущий. Я допоміг вам сісти на трон, наставивши дуло пістолета Ейнарсону під бік. І вас досі не скинули через те, що я викрав його. Потім я домовився з Дюдаковичем — він єдина сильна людина, яку я тут зустрів. Тепер упоратися з Ейнарсоном — уже його клопіт. Я не можу йому наказувати. З Дюдаковича вийде непоганий король, якщо він захоче ним стати. Міністр обіцяє вам чотири мільйони доларів, спеціальний поїзд і безпечний проїзд до Салоніків. Ви підете з піднесеною головою. Ви були королем. Ви забрали країну з недбалих рук і передали у надійні — так воно і є насправді. Крім того, ще й заробили мільйон.

— Ні. Залиште мене. Я піду до кінця. Ці люди повірили мені, і я...

— О Господи, ви як той старий Семіч! Ці люди вам не повірили — ані на крихту! Це я повірив у вас Я зробив вас королем, зрозуміло? Я зробив вас королем, щоб ви змогли повернутися додому, не зронивши честі, а не для того, щоб залишатися тут і вдавати з себе віслюка! Я купив їх за обіцянку. Зокрема, я пообіцяв, що ви покинете країну протягом доби. Ви повинні виконати обіцянку, яку я дав від вашого імені. Кажеш, люди тобі вірять? Та ти стоїш їм поперек горла, синку! І запхнув тебе туди я! Тепер я хочу витягти тебе звідти. І якщо на заваді цьому стане твій роман, якщо твоя Валеска не згодна на іншу ціну, крім трону в цій задрипаній країні...

— Годі, досить. — Голос його долинув до мене ніби з п'ятнадцятиметровс висоти. — Ви дістанете своє зречення. Повідомте мене, коли буде готовий поїз;

— Напишіть його зараз,— звелів я.

Він підійшов до столу, знайшов аркуш паперу й твердою рукою написав, ще залишаючи Муравію, відмовляється від трону і зрікається усіх прав на нього. І підписавшись "Король Лайонел Перший", передав його мені.

Я сховав папір до кишені й співчутливо почав:

— Я розумію ваші почуття і шкодую, що...

Грантхем відвернувся й вийшов з кімнати. А я знов поїхав до готелк Вийшовши з ліфта на п'ятому поверсі, я тихенько підкрався до дверей свог< номера. Всередині було тихо. Я натис на ручку — двері виявилися незамкне ні — й переступив поріг. Порожнеча. Зникли навіть мій одяг і валізи. Я піднявсь в номер до Грантхема.

Дюдакович, Ромен, Ейнарсон і половина всієї поліції в країні були там Полковник Ейнарсон сидів у кріслі посеред кімнати так, немовби кілкі проковтнув. Його темний чуб і вуса блищали. Підборіддя стирчало, на квітучом] обличчі грали жовна, очі палали — його бойовий дух був на висоті. А вс< завдяки тому, що тут у нього були глядачі.

Я сердито глянув на Дюдаковича, який стояв спиною до вікна, широке розставивши велетенські ноги. Невже цей гладкий дурень не розуміє, щ< полковника краще тримати в якомусь відлюдному кутку, де він не завдасті клопоту?

Я все ще стояв у дверях, коли до мене, лавіруючи між поліцейськими підбігла Ромен.

— Ви все владнали? — спитала вона.

— Зречення у мене в кишені.

— Дайте його мені.

— Не зараз,— мовив я. — Спершу я хочу дізнатись, чи твій Васіліє справді такий великий, як на вигляд. Твій товстун має знати, що бранець любить гнути кирпу перед глядачами.

— Я не стану пояснювати, на що здатний Васіліє,— м'яко відказала дівчина. — Скажу тільки, що він вчинить правильно.

Я не був такий впевнений, як вона. Дюдакович, гарчачи, про щось запитав у дівчини, і вона швидко йому відповіла. Тоді він прогарчав ще щось уже до поліцейських. Ті почали виходити — один по одному, по двоє, цілими групами. Після того, як вийшов останній, товстун процідив крізь свої жовті вуса кілька слів до Ейнарсона. Полковник підвівся, випнув груди, розпростав плечі й упевнено всміхнувся.

— Що далі? — поцікавився я в дівчини.

— Ходімо з нами, там побачите.

Ми спустилися вчотирьох сходами і вийшли з готелю. Дощ ущух. На площі зібралася більшість населення Стефанії; найщільнішою юрба була перед Адміністративним будинком та королівською резиденцією. Над головами в людей виднілись смушкові шапки Ейнарсонового полку — він і досі оточував будівлі.

Нас, чи принаймні Ейнарсона, впізнали і, поки ми перетинали площу, вітали вигуками. Ейнарсон із Дюдаковичем ішли плече в плече: полковник стройовим кроком, гладкий велетень — перевальцем. Я й Ромен трималися відразу за ними. Ми простували до Адміністративного будинку.

— Що він замислив? — роздратовано спитав я. Вона поплескала мене по руці й нервово всміхнулася.

— Зачекай і сам побачиш.

Схоже, діяти було нічого — тільки хвилюватися.

Нарешті ми підійшли до сходів Адміністративного будинку. Ейнарсонові солдати салютували зброєю, і їхні багнети незатишно виблискували у ранніх вечірніх сутінках. Ми піднялися сходами. На широкій горішній площадці Ейнарсон і Дюдакович зупинились і стали лицем до громадян та солдатів на площі. Ми з дівчиною зайшли їм за спини. Зуби в Ромен цокотіли, пальці вп'ялися в мою руку, але вуста і очі й далі хоробро всміхалися.

Солдати, що оточували резиденцію, приєдналися до тих, які стояли перед нами, відштовхнувши назад цивільних. Надійшов іще один загін. Ейнарсон підніс руку, прокричав кілька слів, гарикнув на Дюдаковича й відступив убік.

Заговорив Дюдакович. Йому не треба було кричати, його розкотистий громовий голос можна було почути навіть від готелю. Виголошуючи промову, він дістав з кишені папірець і тримав його перед собою. У міністровому голосі, в жестах не було нічого театрального. Здавалося, він говорить про щось не дуже важливе. Але з вигляду його слухачів ставало зрозуміло, що це зовсім не так.

Солдати зламали ряди й посунули вперед. Обличчя в них пашіли, то тут, то там котрийсь потрясав гвинтівкою з багнетом. За солдатами переглядалися злякані цивільні, вони штовхали одне одного — хтось хотів підійти ближче, хтось намагався вибратися з натовпу.

Дюдакович говорив далі. Хвилювання наростало. Один солдат пропхався крізь натовп своїх товаришів і побіг сходами вгору, решта — за ним.

Ейнарсон урвав товстуна, підійшов на край сходів і закричав до зведених облич голосом людини, яка звикла командувати.

Солдати на сходах поточилися. Ейнарсон закричав знову. Порушені лави помалу вирівнювалися, приклади гвинтівок опустились на землю. Ейнарсон трохи постояв мовчки, уп'явшись очима в своє військо, потім звернувся до нього з промовою. Із його слів я втнув не більше, ніж із міністрових, але враження вони справили. І лють, без сумніву, з облич унизу зійшла.

Я глянув на Ромен. Вона вся тремтіла і вже не всміхалася. Я перевів очі на Дюдаковича. Той був спокійний і непорушний, мов скеля.

Я хотів знати, про що говорить Ейнарсон,— може, в разі потреби я ще встиг би вистрелити йому в спину й пірнути в порожній будинок позад нас. Я здогадувався, що лапірець у руці в Дюдаковича — то якесь свідчення проти полковника, і воно так схвилювало солдатів, що вони мало не напали на свого командувача.

Поки я так розмірковував, Ейнарсон скінчив промову, відступив убік, тицьнув пальцем на Дюдаковича й проревів наказ.

На обличчях солдатів унизу з'явилася нерішучість, очі розгублено забігали, проте четверо рвучко вихопилися на полковників наказ із шеренги й побігли сходами вгору.

"Отже,— подумав я,— мій гладкий кандидат програв! Що ж, йому, може, доведеться стати до стінки. А в мене ще є задні двері".

Моя рука вже давно стискала в кишені пістолет. Не виймаючи руки, я ступив крок назад і потяг за собою дівчину.

— Зачекай! — видихнула вона. — Глянь!

Товстий велет із заспаними, як завжди, очима простяг своє лаписько й схопив Ейнарсона за зап'ясток. Однією рукою Дюдакович відірвав полковника від землі й трусонув ним у бік солдатів унизу. В другій руці він помахав папірцем. Хай йому біс, я не знав, що трусилося дужче в його руках — папірець чи полковник!

Прогримівши кілька фраз, міністр кинув те, що тримав в обох руках, до солдатів. Цим жестом він наче хотів сказати: "Ось чоловік, а ось свідчення проти нього. Робіть що хочете".

І солдати, побачивши поваленого свого командира, зробили те, що від них сподівалися. Вони заходилися просто-таки рвати його на шматки.