Королівські клопоти - Сторінка 7

- Дешіл Хеммет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Говорив він невимушено, м'яко, але трохи з викликом. Полковник не дозволив йому зайти надто далеко.

— Ох! — вигукнув Ейнарсон і підхопився на ноги. Жодне з його слів анічогісінько цдя мене не означало, але рум'янець у банкіра зі щік зійшов, і його очі неспокійно забігали по нас.

— Вони хочуть покласти всьому край,— прошепотів мені на вухо Грантхем. — Тепер вони не погоджуються йти з нами до кінця. Я знав, що так буде.

В кімнаті зчинився галас. Багато людей щось вигукували водночас, але ніхто не міг перекричати Ейнарсона. Всі посхоплювалися з місць; в одних обличчя були геть червоні, в інших — зовсім сполотнілі. Брат міністра фінансів — стрункий, ошатно вбраний чоловік із довгастим інтелігентним обличчям — зірвав своє пенсне з такою люттю, що воно тріснуло навпіл, крикнув Ейнарсонові кілька слів, крутнувся на підборах і рушив до дверей. Розчахнувши їх, він завмер.

У коридорі було повно людей у зеленій формі. Солдати поприхилялися до стін, стояли гуртами, сиділи навпочіпки. Вогнепальної зброї в них не було — лише тесаки в піхвах при поясі. Брат міністра фінансів принишкло стояв у дверях, втупившись у солдатів.

Темночубий смаглявий крем'язень у грубому одязі й важких черевиках перевів погляд червоних очей із солдатів на Ейнарсона й спроквола ступив два кроки до полковника. Це був сільський політик. Ейнарсон рушив назустріч чоловікові. Всі, хто був між ними, відійшли вбік.

Ейнарсон закричав, і селянин закричав. Ейнарсон сягнув найвищої ноти, але селянин не залишився в боргу.

Тоді полковник Ейнарсон сказав: "Тьху!" — і плюнув крем'язневі в обличчя. Той заточився й поліз здоровенною рукою під коричневе пальто. Я обійшов Ейнарсона і впер ствол свого револьвера крем'язневі в ребра.

Ейнарсон засміявся й гукнув до кімнати двох солдатів. Вони взяли селянина за руки й повели геть. Хтось причинив двері. Всі посідали. Ейнарсон заговорив знов. Ніхто його не уривав. Банкір із сивими скронями теж виступив із промовою. Міністрів брат підвівся й виголосив півдесятка ввічливих слів, короткозоро вдивляючись в Ейнарсона й тримаючи в руках половинки зламаного пенсне. Ейнарсон щось сказав, і тоді підвівся й заговорив Грантхем. Усі слухали його дуже шанобливо.

Потім слово знов узяв Ейнарсон. Усі схвильовано загомоніли. Говорили всі разом. Так тривало досить довго. Грантхем пояснив мені, що повстання розпочнеться у четвер рано-вранці,— а був уже ранок середи,— і оце вони востаннє обговорюють подробиці. Я засумнівався, чи почує хтось про подробиці в тому рейвасі. Так тривало до пів на четверту. Останні дві години я продрімав у кріслі в кутку.

Після того зібрання ми з Грантхемом повернулися до готелю. Він сказав мені, що завтра о четвертій ранку ми збираємося на площі. О шостій уже розвиднюється, і на той час адміністративні будівлі, президент та більшість урядовців і депутатів, які ще в опозиції, будуть у наших руках. Засідання парламенту відбудеться під наглядом Ейнарсона і все мине без ускладнень, цілком буденно.

Я мав супроводжувати Грантхема як його охоронець, а це на мою думку, означало, що нас намагатимуться тримати якнайдалі від подій. Мене це влаштовувало.

Я провів Грантхема на п'ятий поверх, повернувся до свого номера, вмився холодною водою і знову вийшов з готелю Спіймати о цій порі таксі годі було й сподіватися, отож я вирушив до Ромен Франкл пішки. Дорогою зі мною сталася невеличка пригода.

Вітер віяв мені просто в обличчя, і я, щоб припалити сигарету, зупинився й став до нього спиною. І раптом помітив, як під будинок ковзнула тінь. Отже, за мною стежили, і стежили не дуже вправно. Я прикурив сигарету й рушив далі, поки дійшов до досить темного відтинку вулиці й хутко завернув у під'їзд.

З-за рогу вигулькнув захеканий чоловік. З першого разу я не вцілив — удар прийшовся йому в щоку. Зате другий удар влучив куди треба — по потилиці. Я залишив шпига спочивати в під'їзді, а сам рушив до будинку Ромен Франкл.

Мені відчинила служниця Марія в сірому вовняному купальному халаті. Вона провела мене до кімнати в чорних, білих та сірих тонах, де міністрова секретарка, все ще в рожевій сукні, сиділа, обклавшись подушками, на канапі. По попільничці, повній недокурків, було видно, як дівчина провела цю ніч.

— Ну? — мовила вона, коли я посунув її, щоб звільнити на канапі трохи місця для себе.

Ми повстаємо в четвер, о четвертій ранку.

— Я знала, що ви це зробите,— сказала вона, беручи мене за руку.

— Все вийшло само собою, хоча були такі хвилини, коли я міг покласти цій справі край — просто тюкнути полковника по потилиці й дозволити решті шматувати його. О, згадав: хтось найняв шпига, і він стежив за мною, коли я йшов сюди.

— Який він мав вигляд?

— Приземкуватий, огрядний, років сорока — на зріст і віком десь такий, як я.

— Але ж у нього нічого не вийшло?

— Я поклав його плиском і залишив відпочивати. Вона засміялась і потягла мене за вухо.

— То був Гопчек — найкращий наш детектив. Він розлютиться!

— Гаразд, то не чіпляйте їх більше до мене. А тому детективу перекажіть: мені шкода, що довелося вдарити його двічі. Але він сам винен — не треба було першого разу смикати головою.

Вона засміялася, потім насупилась, і врешті її обличчя прибрало виразу, в якому веселощів і стурбованості було порівну.

— Розкажіть мені про зібрання,— звеліла вона.

Я розповів що знав. А коли замовк, вона притягла мене за голову, поцілувала й прошепотіла:

— Ти віриш мені, правда ж, любий?

— Звісно. Так само, як і ти мені.

— Цього ще зовсім не досить,— промовила вона й відтрутила моє обличчя. Увійшла Марія з тацею, на якій були наїдки. Ми підтягли до канапи

столика й почали їсти.

— Я не дуже вас розумію,— озвалася Ромен, відкушуючи шматочок спаржі. — Якщо ви не довіряєте мені, тоді навіщо про все це розповіли? Наскільки мені відомо, ви не дуже брехали. Чому ви сказали правду, якщо не ймете мені віри?

— Все це моя вразлива вдача,— пояснив я. — Я так піддався вашій красі й чарам, що не можу відмовити вам ні в чому.

— Годі! — вигукнула вона, враз споважнівши. — Цю красу й чари в більшості країн світу я обертала на капітал. Ніколи більше не говоріть мені про таке. Це завдає болю, бо... бо... — Дівчина відсунула свою тарілку, потяглася по сигарету, затримала на півдорозі руку й кинула на мене важкий погляд. — Бо я кохаю тебе,— нарешті промовила вона.

Я взяв її руку, що завмерла в повітрі, поцілував її в долоню й спитав:

— Ти кохаєш мене дужче за всіх на світі? Вона вивільнила руку.

— Ти що — бухгалтер? — поцікавилась вона. — Може, ти вмієш усе порахувати, зважити й зміряти?

Я усміхнувсь і спробував повернутися до сніданку. Я був таки голодний. Але я з'їв усього кілька шматочків, і апетит у мене пропав. Я спробував вдати, ніби все ще хочу їсти, але з цього нічого не вийшло. Ніщо не лізло мені в горло. Облишивши марні спроби, я закурив сигарету.

Ромен розігнала рукою дим і знов запитала:

— То ви мені не довіряєте? Тоді чому ж ви віддали себе в мої руки?

— А чом би й ні? Ви можете придушити повстання. Але мене це не обходить. Це не моя партія, і її поразка ще не означає, що мені не пощастить забрати звідси хлопця з усіма його грошима.

— А як ви дивитесь на ув'язнення, можливу страту?

— Що ж, ризикну,— відповів я. А сам подумав, що коли після двадцяти років шахрайств та інтриг у великих містах я дозволив спіймати себе в цьому гірському селі, то я заслуговую на найгірше.

— Ви взагалі нічого до мене не почуваєте?

— Годі вам клеїти дурнятко. — Я махнув рукою в бік недоїденого сніданку. — У мене від восьмої вечора і ріски в роті не було.

Вона засміялася, затулила мені рота долонею й промовила:

— Розумію. Ви мене любите, але не досить, щоб дозволити мені втручатись у ваші плани. Мені це не до вподоби. Таке позбавляє чоловіка мужності.

— Ви хочете приєднатись до революції? — спитав я.

— Я не збираюся бігати по вулицях і розкидувати на всі боки бомби, якщо ви це маєте на увазі.

— А Дюдакович?

— Він спить до одинадцятої ранку. Якщо ви розпочнете о четвертій, то матимете цілих сім годин доти, доки він прокинеться. — Вона сказала це цілком серйозно. — Починати слід саме о такій порі. А то він може спинити вашу революцію.

— Невже? А в мене склалося враження, що він революції хоче.

— Васіліє не хоче нічого, крім спокою і затишку.

— Слухай, серденько,— сказав я. — Якщо твій Васіліє хоч на що-небудь здатний, то він не може не дізнатись про все заздалегідь. Революція — це Ейнарсон і армія. Усі ці банкіри й депутати, яких він тягне за собою, щоб надати партії респектабельності,— не більше, ніж опереткові конспіратори. Ти тільки поглянь на них! Збираються опівночі й мелють усілякі дурниці. А тепер, коли їх зрештою спонукали до чогось, вони не втримаються і розплещуть усі таємниці. Цілий день ходитимуть, тремтітимуть і шепотітимуться по темних кутках.

— Вони роблять це вже кілька місяців,— промовила дівчина. — І ніхто не звертає на них уваги. А я обіцяю вам, що Васіліє не дізнається нічого нового. Звісно, я нічого йому не скажу, а коли говорить хтось інший, він не слухає.

— Гаразд. — Я не був певен, що вона каже правду, та чого, зрештою, не буває! — Тепер ми підходимо до головного: армія підтримає Ейнарсона?

— Так, армія піде за ним.

— Тоді справжня робота розпочнеться в нас після того, як усе скінчиться? Вона струснула пальчиком попіл із сигарети на скатертину і нічого не

відповіла.

— Ейнарсона треба буде повалити,— провадив я далі.

— Нам доведеться його вбити,— замислено проказала вона. — Найкраще буде зробити це тобі самому.

Того вечора я зустрівся з Ейнарсоном та Грантхемом і провів з ними кілька годин. Хлопець був непосидючий, знервований, не вірив в успіх повстання, хоч і намагався вдавати, ніби сприймає речі такими, які вони є. А Ейнарсон просто не міг стримати слів. Він розповідав нам з усіма подробицями про план наступного дня. Мене, правда, більше цікавив він сам, ніж його слова. Він міг би відкласти повстання, промайнуло в мене, і я на перешкоді йому в цьому не став би. Поки він говорив, я спостерігав за ним і подумки відзначав його слабкі сторони.

Спочатку я зважив його фізичні дані — високий, кремезний чоловік у розквіті сил, можливо, не такий спритний, яким міг би бути, але міцний і витривалий.