Королівські клопоти - Сторінка 8

- Дешіл Хеммет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кулак навряд чи завдасть шкоди його коротконосому, квітучому обличчю з широким підборіддям. Він не був гладкий, але їв і пив забагато, щоб мати міцні м'язи, а такі квітучі чоловіки не витримують сильних ударів у живіт. Так само, як і в пах.

Розумовими здібностями полковник також не відзначався. Свою революцію він підготував нашвидкоруч. І мати успіх вона могла, мабуть, тільки тому, що не зустрічала протидії. У нього задосить сили волі, міркував я, але на це не варто дуже покладатися. Люди, в яких бракує розуму, щоб чогось досягти, мусять гартувати в собі силу волі. Я не знав, чи вистачить у нього мужності, але гадав, що на людях він здатний розгорнути грандіозну виставу. А більша частина задуманого якраз і мала відбуватися на людях. Однак у темному кутку, наодинці, вважав я, Ейнарсон виявить легкодухість. Він абсолютно вірить у себе. Мені він не вірить. Полковник узяв мене до себе через те, що зробити це виявилося легше, ніж зачинити переді мною двері.

Він розводився далі про свої плани. Хоча там, по суті, не було про що говорити. Він збирався вдосвіта ввести в місто солдатів і скинути уряд. Оце, власне, й був план. Усе інше правило лише за гарнір до страви, і саме про цей гарнір ми й могли дискутувати. Це було нудно.

Об одинадцятій Ейнарсон припинив своє базікання й пішов.

— До четвертої ранку, панове, коли розпочнеться нова історія МуравіїІ — Він поклав мені на плече руку й наказав: — Бережіть його величність!

— Атож,— відгукнувсь я й негайно відіслав його величність до ліжка. Грантхем не хотів спати, але був надто молодий, щоб зізнатися в цьому, тож пішов спати нібито охоче. Я взяв таксі й поїхав до Ромен.

Вона нагадувала дитину напередодні свята. Дівчина поцілувала спочатку мене, потім служницю Марію. Ромен сідала то мені на коліна, то поруч зі мною, то на підлогу, на всі стільці по черзі, щохвилини міняючи місце. Вона сміялася й без упину говорила — про революцію, про мене, про себе, про все на світі. І мало не похлинулася, коли, не припиняючи розмови, спробувала випити вина. Дівчина припалювала свої довгі сигарети й забувала їх курити або ж погасити, поки вони припікали їй у губи. Вона співала уривки з пісень на півдесятку мов.

Я пішов від неї о третій. Вона провела мене до дверей, нахилила мою голову й поцілувала в очі й вуста.

— Якщо нічого не вийде,— промовила вона,— приходь у в'язницю. ВДи її потримаємо, поки...

— Якщо вже так не пощастить, то мене туди приведуть,— пообіцяв я. Але їй було не до жартів.

— Я їду туди негайно. Боюся, Ейнарсон заніс мій будинок у чорний список.

— Непогана ідея. Якщо тобі там не сподобається, дай мені знати.

До готелю я повертався вже темними вулицями — світло вимикали опівночі,— не зустрівши жодної людини; не видно було навіть поліцейських. Коли я підходив до під'їзду, пустився рясний дощ.

У номері я переодягся в міцнішу одежу й узув важкі черевики, потім дістав із валізи ще один пістолет і сховав його в кобуру під пахвою. Тоді напхав кишені набоями так, що ноги здалися кривими, підхопив капелюха й плаща й вирушив нагору, до покоїв Грантхема.

— За десять хвилин четверта,— сказав я йому. — Можна вже виходити на площу. Візьміть про всяк випадок зброю.

Хлопець не спав. Його миловиде обличчя було спокійне й рожеве, таке саме, як тоді, коли я побачив його вперше, може, тільки очі блищали дужче. Він надяг пальто, і ми вийшли надвір.

Дорогою на площу в обличчя нам шмагав дощ. Довкола снували інші постаті, проте ніхто до нас не підходив. Ми зупинилися перед чиєюсь кінною статуєю.

До нас підійшов блідий, надзвичайно худий молодик і швидко заговорив, допомагаючи собі обоКіа руками, час від часу шморгаючи носом, немов страждав на нежить. Я не втнув жодного слова з того, що він* сказав.

Шум дощу уже тонув у гомоні голосів. Гладке обличчя банкіра із сивими скронями, який був на зібранні, несподівано виринуло з пітьми й так само несподівано зникло, наче він не хотів, щоб його впізнали. Довкола нас збиралися люди, яких я ніколи доти не бачив; вони улесливо віталися з Грантхемом. Підбіг маленький чоловічок у завеликому кашкеті, пробелькотів щось хрипким, уривчастим голосом. Худий, сутулий чоловік в окулярах, забризканих дощем, переклав його слова англійською: "Він каже, що артилерія зрадила нас, і тепер в урядових будинках ставлять гармати, щоб на світанку змести нас із площі". В його голосі бриніла безнадія, і він додав: "У такому разі ми, звісно, нічого не зможемо зробити".

— Ми зможемо вмерти,— лагідно промовив Лайонел Грантхем.

У цьому базіканні неїзуло й краплі сенсу. Ніхто не прийшов сюди вмирати. Всі вони були тут, бо ніхто не сподівався, що хтось загине, крім, хіба, кількох Ейнарсонових солдатів. Це якщо сприймати хлопцеві слова розумом. Але, Господь свідок, навіть я, сорокарічний детектив, який уже давно не вірив у добрих фей, раптом відчув під вологим одягом тепло. І якби хтось сказав мені: "Цей хлопець — справжній король",— сперечатися я б не став.

Зненацька бурмотіння навкруги змовкло, і було чути лише шурхіт дощу та важке гупання чобіт по бруківці — надходили люди Ейнарсона. Усі заговорили разом — щасливі, з надією, підбадьорені наближенням тих, хто мав виконати чорну роботу.

Крізь натовп проштовхався офіцер у лискучому плащі — маленький, ошатний молодий чоловік із здоровенною шаблюкою. Він вишукано віддав Грантхемові честь і заговорив англійською, якою видимо пишався: "Вітання від полковника Ейнарсона, містере! Усе йде за планом".

Я замислився над значенням останнього слова.

Грантхем усміхнувся й промовив:

— Перекажіть мою подяку полковникові Ейнарсону.

Знову з'явився банкір; тепер він набрався хоробрості й приєднався до нас. Понадходили й інші учасники нічного зібрання. Ми утворили внутрішню групу довкола статуї; нас оточувала численна юрба. Селянина, якому харкнув в обличчя Ейнарсон, я ніде не бачив.

Під дощем усі вже змокли. Ми переступали з ноги на ногу, ловили дрижаки й теревенили. День займався поволі, вихоплюючи з досвітку все більше мокрих людей, в очах яких блищаіа цікавість. Скраю натовп вибухнув вітальними вигуками. Решта підхопила їх. Люди забували про те, що змокли й змерзли, вони сміялися, танцювали й цілувались. До нас підійшов бородань у шкіряному пальті, вклонився Грантхемові й пояснив, що саме тепер власний Ейнарсонів полк займає Адміністративний будинок.

Настав день. Натовп розступився, щоб звільнити шлях для автомобіля в супроводі кавалерійського ескорту. Машина зупинилася перед нами. З неї вийшов полковник Ейнарсон з оголеною шаблею в руці, віддав честь і притримав дверцята, запрошуючи до салону Грантхема й мене. Він сів після нас. Від нього віяло духом перемоги, як ото від дівчат парфумами. Кавалеристи знову щільно оточили машину, і ми рушили крізь натовп до Адміністративного будинку; люди кричали й бігли за нами із щасливими розпашілими обличчями. Усе це справляло неабияке враження.

— Місто в наших руках,— повідомив Ейнарсон, відкинувшись на сидінні; вістря його шаблі впиралося в підлогу автомобіля, а руки полковник тримав на ефесі. — Президента, депутатів, майже всіх, хто має політичну вагу, заарештовано. Не зроблено жодного пострілу, не розбито жодної шибки!

Він пишався своєю революцією, і я не винуватив його за це. Зрештою, я не був певен, чи він такий уже недолугий. У нього вистачило розуму тримати своїх цивільних прихильників на площі, поки солдати робили свою справу.

Ми під'їхали до Адміністративного будинку й піднялися сходами між рядами почесної варти піхотинців, на чиїх багнетах блищали краплі дощу. Ще більше солдатів у зеленій формі брали на варту уздовж коридорів. Ми увійшли до вишукано вмебльованої їдальні, де підвелися п'ятнадцять чи двадцять офіцерів і привітали нас. Було виголошено безліч промов. Усі тріумфували. Розмови не вщухали й за сніданком. Я не зрозумів з них нічого.

Поснідавши, ми рушили до зали парламенту — просторого овального приміщення, в якому вигнуті ряди лав та столів було звернено до підвищення; на ньому стояло кілька столів і десятків зо два стільців. Усі, хто був на сніданку, посідали на ті стільці. Я помітив, що Грантхем і я — єдині цивільні на підвищенні. Серед нас не було жодного змовника, крім офіцерів із Ейнарсонової армії. Мені це не сподобалося.

Грантхем сидів у першому ряду, між мною та Ейнарсоном. Ми дивилися на депутатів згори вниз. Мабуть, із сотню їх зібралося в залі, різко поділившись на дві групи. Праворуч сиділи революціонери, ліворуч — в'язні. Помітно було, що багато з них одягалися поспіхом.

Попід стінами, плечем до плеча, уздовж усієї зали, крім підвищення та дверей, стояли Ейнарсонові солдати.

У супроводі двох солдатів увійшов старий чоловік — лисий, сутулий, з лагідними очима й чисто виголеним, зморшкуватим обличчям ученого.

— Доктор Семіч,— прошепотів Грантхем.

Особисті охоронці підвели свого президента до одного з трьох столів на підвищенні. Він навіть не подивився на тих, що вже позаймали тут місця, й не захотів сідати.

Підвівся й заговорив рудий депутат — один із революційної партії. Коли він скінчив промову, його товариші схвально загукали. Президент промовив дише троє слів — сухим, дуже спокійним голосом,— зійшов з підвищення й рушив у супроводі солдатів із зали.

— Відмовився подати у відставку,— сказав мені Грантхем..

Рудий депутат піднявся на підвищення й сів до середнього столу. Законодавчий механізм запрацював. Люди говорили коротко і, мабуть, по суті — справжні революціонери. Ніхто із заарештованих депутатів не підвівся. Провели голосування. Не голосувало лише кілька заарештованих. Більшість піднесли руки разбм із революціонерами.

— Вони відмінили конституцію,— прошепотів Грантхем.

Депутати знову схвально загукали — ті, що прийшли сюди добровільно. Ейнарсон нахилився й пробурмотів до нас із Грантхемом:

— Далі сьогодні небезпечно заходити. Все залишається в наших руках.

— Чи не пора вислухати пропозицію?

— Пора.

— Вибачте, ми вас ненадовго покинемо,— звернувся я до Грантхема й відійшов у куток підвищення.

Ейнарсон, підозріливо насупившись, рушив услід за мною.

— Чому не віддати корону Грантхемові зараз же? — спитав я в полковника, коли ми стали в кутку, спиною до офіцерів; моє праве плече торкалось його лівого.