Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 77

Вони лежали одне біля одного. Неле поклала голову на плече Уленшпігелеві, і, коли сонце збудило її, він сказав:

— Миле моє личко, кохане серденько, ми будемо мститися за Фландрію.

Вона поцілувала його в губи.

— Шалена голова, сильні руки! — мовила вона. — Хай Бог благословить наші сопілку і меч.

— Я дам тобі військовий одяг.

— Зараз же? — запитала вона.

— Зараз, — відповів Уленшпігель. — Але хто сказав, що ранком найкращі полуниці? Твої уста значно солодші!

9

Уленшпігель, Ламме і Неле, як і їхні друзі й товариші, відбирали в монастирях усе, що ченці видурювали в людей за допомогою процесій, фальшивих чудес та інших католицьких фокусів. Це робилося всупереч наказам Мовчазного, принца свободи, але гроші йшли на воєнні потреби. Ламме Гудзак, не задовольняючись лише грішми, забирав у монастирях ковбаси, шинку, пляшки з вином і пивом і вертався веселий, несучи і спереду і ззаду цілу низку птиці — гусей, індиків, півнів, курей і курчат, тягнучи на мотузках монастирських телят і свиней.

— Все це по праву війни, — казав він.

Вельми задоволений з усякої здобичі, він приносив її на корабель, щоб тут добре попоїсти, але завжди скаржився, що корабельний кухар цілковитий невіглас у високому мистецтві підлив і печень.

Якось одного дня гези, добре хильнувши пива після перемоги, мовили до Уленшпігеля:

— У тебе винятковий нюх на всі новини, ти знаєш, де що на війні діється. Заспівай нам про це пісню. Ламме буде бити в барабан, а твоя вродливиця приграватиме на сопілці.

Уленшпігель сказав:

— У травні, ясного і свіжого дня, Людвіг Нассауський намірився увійти в Монс[224], але не знайшов там ні своєї піхоти, ні кінноти. Купка його прихильників відчинила брами і спустила міст, щоб він міг увійти в місто. Але городяни захопили міст і брами. Де ж військо графа Людвіга? Городяни ось-ось підіймуть міст. Граф Людвіг засурмив у ріг.

І Уленшпігель заспівав:

Де твої вершники, де піхотинці?

В лісі блукають, витоптують все:

Сухую траву й пахучі конвалії.

І на войовничих червоних обличчях,

На спинах лискучих у коней дебелих

Промінням виблискує сонце пресвітле.

Графа Людвіга ріг засурмив —

І слухають всі. Тихо б'є барабан.

Повіддя попущено, й з місця,

Як блискавка й вихор,

Мчить, брязкотить залізний смерч.

Летять вони, вершники дужі.

Скоріше, скоріше! На виручку!

Вже міст піднімають…

Врізаються в боки до крові остроги.

Вже міст піднімають: втрачено місто.

Вже близько… от-от. Та невже запізнились?

Повіддя попущено. Мчать, наче вітер.

Граф де Шомон[225] на своїм румаку

Стрибає на міст — і він опускається знов.

Місто здобуто! Ви чуєте?

На вулицях Монса,

Як блискавка й смерч,

Як вихор залізний, вершники мчать.

Шомонові слава й його румакові!

Сурміть, сурмачі, і гриміть, барабани!

Прийшла косовиця на луки пахучі;

Жайворон в небі високім співає.

Хай живе пташка свободи!

Гриміть, барабани слави!

Шомонові — слава! І слава — коневі!

За їхнє здоров'я! Все місто вже наше!..

Хай живе гез!

І гези співали на кораблях:

Ісусе Христе, глянь на військо своє.

Нагостри нашу зброю, Господи.

Хай живе гез!

І Неле, усміхаючись, пригравала на сопілці, а Ламме бив у барабан. І вгору, у небо, до Престолу Господнього, здіймалися золоті келихи і линули пісні свободи. І хвилі, як сирени, свіжі й чисті, мелодійно хлюпотіли навкруг корабля.

10

У серпні, одного дня, жаркого й душного, Ламме охопила туга. Його веселий барабан затих і заснув, а палички визирали з торбини. Уленшпігель і Неле, закохані й веселі, грілися на сонці. Дозорці, сидячи на щоглах, посвистували й співали, пильно вдивляючись у широке море, чи не побачать де якої здобичі.

Трелонг раз у раз питав їх, та вони лише відповідали:

— Niets (нічого).

Ламме, блідий і пригнічений, жалібно зітхав. І Неле запитала його:

— Чого це ти, Ламме, такий сумний?

А Уленшпігель додав:

— Ти худнеш, сину мій.

— Атож, — відповідав Ламме, — я сумний і худну. Серце моє втрачає веселість, а моя славна пика — свіжість. Еге ж, смійтеся, смійтеся ви, що знайшли одне одного, пройшовши через тисячі небезпек. Глузуйте з бідного Ламме, що живе, як удівець, хоч він одружений, а ось вона, — сказав він, показуючи на Неле, — змогла вирвати свого коханого з обіймів мотузки, що могла б на смерть його закохати, і сама буде його останньою любов'ю. Вона зробила добре, хай Бог її благословить, але нехай вона не сміється з мене. Так, так, ти не повинна сміятися з бідолашного Ламме, Неле моя дорога. Моя жінка сміється за десятьох. Ох, жінки, жінки, ви нечутливі до чужих мук! Болить моє серце, вражене мечем розлуки, і ніхто його не загоїть, тільки моя жінка.

— Або кусень доброї печені, — докинув Уленшпігель.

— Авжеж, — відповів Ламме. — Але хіба ж дістанеш м'яса на цьому злиденному судні? На королівських кораблях у м'ясниці дають на тиждень чотири рази м'ясне і тричі рибу. До речі, про рибу. Хай скарає мене Господь, коли не правда, що ця суха-пресуха риба тільки даремно розпалює кров, мою бідну кров, яка незабаром зійде вся з іншою рідиною. У них там і пиво, і сир, і добра юшка, і добрі трунки. Еге ж, у них там усе є, чим задовольняють шлунок: і сухарі, і житній хліб, і пиво, і масло, і копчена шинка. Так, так, усе: і сушена риба, і сир, і гірчиця, і сіль, і квасоля, і горох, і крупи, і оцет, і олія, і сало, і дрова, і вугілля. А нам заборонили навіть забирати худобу, хоч би чию — попівську, панську чи селянську. Ми їмо самі оселедці і п'ємо поганеньке пиво. Біда мені, я нічого не маю: ні любощів жінки, ні доброго вина, ні dobbelebruinbier'а, ні добрих харчів. То в чому ж тоді наша втіха?

— А я зараз тобі розтлумачу, Ламме, — озвався Уленшпігель. — Око за око, зуб за зуб. У Парижі у Варфоломіївську ніч[226] вони вбили десять тисяч душ, вільних душ, в одному тільки Парижі! Король сам, своїми руками, стріляв у свій народ. Прокинься, фламандцю, хапай сокиру і не давай пощади: ось у чому наша втіха. Бий іспанців і католиків — ворогів наших — всюди, де запопадеш. Перестань думати про їжу! Вони возили свої жертви — і живих і мертвих — до річки й скидали їх у воду цілими хурами. І живих і мертвих, чуєш, Ламме? Дев'ять днів Сена текла червона від крові, і вороння хмарами літало над містом. Страхітлива різанина була й по інших містах: в Ля Шаріте, Руані, Тулузі, Ліоні, Бордо, Бурже, Mo. Ти бачиш зграї собак, що об'їлися й лежать біля трупів? У них щелепи втомилися від роботи. А чому так важко літають ворони? Бо вони пообжиралися м'ясом нещасних жертв. Чи чуєш, Ламме, стогін жертв, які волають про помсту і співчуття? Прокинься, фламандцю! Ти все говориш про свою дружину. Я не думаю, що вона зрадила тебе. Вона до нестями тебе кохає, мій бідний друже. І не була вона серед тих придворних дам, котрі в ніч різанини роздягали своїми ніжними ручками трупи чоловіків, щоб подивитись — великі чи малі в них чоловічі ознаки. І вони реготалися, ці дами, величні у своїй розпусті. Порадуйся ж, мій сину, і не зважай на рибу і на погане пиво. Якщо після оселедця негарний запах у роті, то куди огидніший запах від цієї підлоти. І ось убивці тепер бенкетують, руками, на яких ще не відмита кров, ріжуть жирних гусей і частують паризьких красунь — той крильцем, той стегенцем, той куприком. А вони ж цими руками тільки-но торкалися іншого м'яса, холодного м'яса.

— Я більше не буду нарікати, мій сину, — промовив Ламме, встаючи. — Для вільних людей оселедець — ортолан, а ріденьке пиво — найкращий трунок.

І Уленшпігель заспівав:

Хай живе гез! Не плачте, браття.

На руїнах і в крові

Квітка волі зацвіте.

Як з нами Бог, хто встоїть проти нас?

Хоч гієна тріумфує,

Та надходить грізний лев.

Він одним ударом лапи її роздере.

Око за око, зуб за зуб. Хай живе гез!

І гези на кораблях підхопили:

І герцог — та сама гієна для нас.

Тож око за око, зуб за зуб,

За рану рана. Хай живе гез!

11

Темної ночі, коли грім гуркотів у глибині хмар, Уленшпігель сидів з Неле на палубі корабля і говорив:

— Всі наші вогні погашені. Ми — лисиці, що підкрадаємося в темряві ночі до іспанської здобичі, до двадцяти двох їхніх вітрильників — багатих кораблів, де світяться ліхтарі, зірки, що віщують їм нещастя. І ми пливемо до них.

Неле мовила:

— Це чародійна ніч. Небо чорне, як пекельна паща, блискавки спалахують, як усмішка сатани, вдалині глухо гуркоче грім, з тривожним криком ширяють чайки, срібними вужами котяться по морю блискучі хвилі. Тілю, коханий мій, полиньмо в країну духів! На, спожий порошок, що навіває сон…

— А я побачу Сімох, моя люба?

І вони спожили порошок, що навіває сон.

Неле закрила очі Уленшпігелеві, а Уленшпігель закрив очі Неле. І перед ними виникло жахливе видовище.

На небі, на землі, на морі було повно людей: чоловіків, жінок, дітей. Вони працювали, ходили, плавали, мріяли. Море їх колихало, земля їх носила. Вони кишіли, наче вугри в кошику. Сім чоловіків і сім жінок сиділи на престолах посеред неба. На чолі в кожного з них блищала зірка, але їхні обличчя були такі невиразні, що Уленшпігель і Неле бачили ясно тільки зорі.

Хвилі морські горами здіймались до самого неба, несучи на пінявих хребтах силу-силенну кораблів, щогли яких і снасті, налітаючи одна на одну, спліталися, билися, ламалися, розривались під натиском розбурханих валів. Раптом один корабель вирвався з-поміж інших. Низ його був з розпеченого заліза. Його сталевий ніс різав хвилі, як ножем. Вода кричала від болю там, де він пропливав. Вишкіривши зуби, на корчмі корабля сиділа Смерть. В одній руці вона тримала косу, в другій — бич, яким лупцювала Сімох. Один із них був похмурий, худий, мовчазний, пихатий. В одній руці він держав скіпетр, а в другій — меч. Біля нього сиділа верхи на козі червонопика дівчина, вся розхристана, з голими грудьми, з бистрозорими очима. Вона хтиво тяглася до старого єврея, що збирав якісь цвяхи, і до товстуна, який все падав, а вона його все піднімала, а якась худа розлючена жінка лупцювала їх обох. Товстун та його червонопика подружка не відбивалися від неї. Коло них їв ковбасу чернець. Ще одна жінка звивалася на землі, як змія. Вона кусала старого єврея за те, що той збирає іржаві цвяхи, товстуна — за його самовдоволення, червонопику жінку — за вогкий блиск в очах, ченця за те, що їсть ковбасу, худого чоловіка за те, що тримає скіпетр.