Летіть, хрущі - Сторінка 17

Я вийшла на подвір'я і зустріла Ґеральда. В нього були заплакані очі.

— Вона дала мені ляпаса, хоч твоя мама казала їй, щоб вона не била мене.

— Тобі було боляче? — спитала я. Ґеральд похитав головою.

— Боляче не було, бо вона не вміє бити як слід. Але я не буду більше терпіти такого! Я вже не люблю її! Ненавиджу! Я йду з дому!

— Що ти вигадуєш?

— Ні, не вигадую. Справді йду з дому. У мене є товариш, він живе в місті. Я йду до нього. Я раніше часто бував там. У нього мати гарна, ласкава!

-1 як же ти підеш туди? На перехресті стоїть військовий патруль. Думаєш, він тобі скаже: "Добрий день, дорогий Ґеральде",— і пропустить? Він нікого не пропускає, а тебе й поготів не пропустить.

— То я пройду під землею! Все!

— Йолоп,— сказала я і пішла від нього.

— Я таки піду й ніколи не вернуся, ніколи! — крикнув Ґеральд мені вслід.

Я підійшла до огорожі Вавриної вілли й надовго застрягла там. Росіяни з Вавриного будинку забили на подвір'ї корову. Я дивилася, як вони здирали з неї шкуру, а потім рубали тушу на шматки. Біля них стояло повно відер із кров'ю, м'ясом, печінкою та легенями. Один росіянин поманив мене пальцем до себе. Руки його були у крові. Сорочка і навіть обличчя також були забризкані кров'ю. Я пролізла крізь дірку в огорожі на Ваврине подвір'я. Замащений кров'ю росіянин дав мені повне відро м'яса, а інший докинув у нього ще й шматок печінки.

Відро було важке, я не подужала нести його, мусила тягти за собою. З відром, повним м'яса, я могла з'явитися на очі всім своїм. Ніхто не кине на мене докірливого погляду, побачивши таку здобич.

Вийшло так, як я й думала,— мене знов полюбили. Пані фон Браун назвала мене "золотком". Мати ласкаво усміхнулася до мене. Навіть сестра була привітна. А батько надав мені звання "головного постачальника". Але батько — я знала — був би і без відра з м'ясом ласкавий до мене.

Увечері ми помітили, що Ґеральда немає. Він не прийшов на вечерю, не прийшов і після вечері. Брауниха заплакала, а Гільдеґард почала молитися. Батько обшукав подвір'я. Чистильник уніформи допомагав йому.

Я розповіла їм про товариша в місті, до якого Ґеральд хотів піти.

Пані фон Браун із майором подалися до перехрестя, де стояв військовий патруль. Солдати сказали, що не бачили ніякого білявого хлопця. Ґеральда біля них не було, і крізь заставу він ніяк не міг пройти. Тим часом зовсім стемніло і майор вирішив, що далі шукай чи не шукай, однаково нічого не побачиш. Треба почекати до ранку.

— Але де він може бути? — сушила собі голову моя мати.— Не міг же він провалитися крізь землю!

І тоді раптом мені спало на думку, де він може бути.

"То я пройду під землею! Все!" — сказав він мені.

Під землею! Так, під землею! Тепер я знала, куди Ґеральд пішов! Уздовж течії Альсу. У цей час в Альсі майже не було води. У найглибшому місці вона не сягала й десяти сантиметрів. Ґеральд напевне пішов уздовж Альсу, аж до великої бетонної труби, якою він тече через наш Ґернальс і далі через весь Відень до каналу Дунаю. Ми колись для розваги говорили про цей шлях. Я тоді сказала:

"А знаєш, Альс під землею все ширшає, бо в нього впадають інші струмки, і врешті стає зовсім широкий. Коли на тих вулицях, під якими він тече, дивитись на нього крізь ґрати, то видно, як блищить вода, і чути, як він шумить!"

А тоді я ще збрехала Ґеральдові, що вже не раз спускалася крізь ґрати каналу і далі сходами до труби, якою тече Альс, і що там уздовж широкого вже, блискучого потоку є добра дорога.

Ґеральд тоді сказав:

"То там, унизу, під Віднем, можна просто гуляти собі!"

"Певне, що можна,— відповіла я — Одного разу я тим каналом відвідувала свою товаришку. Перед нашим будинком спустилася в канал, а перед її будинком вилізла з нього. То була дивовижно гарна прогулянка!"

Чому, хай йому біс, той йолоп вірить усьому, що я кажу! Тепер він, мабуть, десь сидить у каналі. А там є щурі. Я ж бачила їх у вирвах від бомб, коли ми з матір'ю ішли сюди. І одне я знала напевне: він не зможе вилізти з каналу крізь ґрати. Ті ґрати надто важкі. Щоб підняти їх, треба бути принаймні втричі дужчим за Ґеральда.

— Доню, вже пізно,— мовила мати.— Іди спати!

-1 вмийся, будь ласка,— сердито сказала сестра,— ти така брудна, що аж смердиш!

Я залюбки пішла б спати. І навіть краще вмилася б, аніж мала б розповісти їм, де Ґеральд. Бо вони тоді знову склали б на мене всю вину, кричали б, що я своїми брехливими оповідками збила з панте-лику бідну дитину.

Але, може, я все-таки помилялася? Може, він зовсім не в трубі Альсу?

Єдиною людиною, з якою я могла обміркувати це, був батько. Я повинна була сказати йому все, якби ми лишилися самі.

Мати мила посуд. Сестра стояла біля неї і вмивалася. Батько сидів на ліжку і скручував цигарку.

Може, сестрі ще треба йти до туалету? Вона боялася ввечері йти туди сама. Матері доводилося вести її зі свічкою і стояти на варті біля дверей туалету. Посуд був помитий. Сестра вже вмилася. Нікуди їй не треба було йти. Вона лягла в ліжко. Потім знов підвелася, їй таки треба було йти. Мати взяла зі столу свічку. У нас тепер було багато свічок, Людмила, гладка дружина офіцера карної частини, подарувала матері їх цілу коробку.

— Ну, ходімо,— сказала мати.

Вона відчинила двері, затулила долонею свічку, щоб її не погасив протяг, і вийшла з кімнати. Сестра подалася за матір'ю, тримаючись біля самої неї. Я зіскочила з ліжка і найперше зачинила двері. Батько запалив цигарку. Він уже перевдягсяв те, в чому спав. А спав він у старому ясно-зеленому пуловері, знайденому в шафі старої пані фон Браун.

Батько почав давати лад своїм ногам. Він завше кінчав цим свій робочий день. Ватяним тампоном (маленьким тампоном — доводилося ощадити, бо ж невідомо було, чи майор дасть іще вати), маленьким ватяним тампоном вибирав гній із червоних пухирів.

— Вони гояться? — спитала я.

-Може,— промурмотів батько,— може, й гояться, не знаю. Ці скалки,— він показав на два червоні пухирі,— ця і ця, уже виходять із гноєм, але в мене майже немає чим їх перев'язувати і зовсім немає чим дезинфікувати їх, тому в них весь час попадає бруд і курява, такі рани повинні бути стерильні, а в них знов попадає бруд...

Я тихенько лягла назад у ліжко. Весь час бруд! А в каналі того бруду було ще набагато більше! Надто багато як на батькові ноги! Труба, якою тік Альс, у найширшому місці була приблизно півтора метра заввишки. А батько був на зріст метр дев'яносто п'ять сантиметрів. Йому довелося б лізти трубою з такими хворими ногами.

Мабуть, я зітхнула.

— Що таке? — спитав батько.

— Нічого,— відповіла я.

— Ти турбуєшся за Ґеральд а? Він прийде! Видно, він пішов у ліс. А надворі ж тепло. Нічого з ним не станеться — Батько спробував пожартувати: — Щонайбільше йому може трапитися зграя вовків або ведмідь.

Я похитала головою

— Ні. Він не в лісі.

Батько відклав тампона й зацікавлено глянув на мене:

— Ти знаєш, де він?

— Я? Ні, я нічого не знаю!

— Слухай, не будь дурна! Коли ти щось знаєш, то скажи. Зрозумій, ти повинна сказати все, що знаєш!

— Я ж не знаю, де він, звідки б я мала знати?

Батько взяв тампона і знов заходився вибирати гній із ран.

— Не хвилюйся так,— мовив він,— я ж тільки подумав собі, що коли ти...

Мати з сестрою повернулися з мандрів до туалету.

— Що таке? Про що ви говорите? Що сталося? — закидала нас запитаннями сестра. Вона завше мала добрий нюх на дражливі речі.

— Нічого не сталося,— пирхнула я

— Ні, сталося! В тебе такий смішний вигляд!

— У мене? Зовсім не смішний! То в тебе дурний вигляд!

— Перестаньте,— гримнула на нас мати,— перестаньте сваритися, заспокойтесь і лягайте спати!

Мати плюнула на пальці й притиснула ними ґніт на тій свічці, що вони брали до туалету. Свічка засичала й погасла.

— Ти вмилася? — спитала мене мати. Я натягла ковдру на обличчя.

— Звичайно, не вмилася,— сердито мовила сестра.— Де б вона вмилася? У мисці води немає, і вона не набирала її, коли ми були в туалеті. І мило сухе!

(Ми вже два дні, як мали брусок мила. Його подарувала матері та дружина офіцера, що й свічки. Воно доволі прикро пахло трояндами і було фіалкового кольору).

Я, не відкриваючи обличчя, перечекала всі подальші звуки: тріск сестриного ліжка, сичання ґноту великої свічки на столі, коли мати гасила її, рипіння материного ліжка.

Тепер запала тиша. Я стягла ковдру з обличчя. Було зовсім темно, у вікно не заглядали ані місяць, ані хоч би якась зірка. Я прислухалася. Чи всі вже сплять? Ні, хтось не спав, хтось дихав не так, як сплячий. Може, батько? Я підвелася на ліжку.

— Тату! — прошепотіла я. І ще раз: — Тату!

— Тс-с,— озвалася мати.— Годі тобі, спи!

Я знов лягла і спробувала уявити собі, як я визволяю з каналу Ґеральда. Як я з ліхтарем пробираюся до тунелю. Як гукаю: "Геральде, Ґеральде!" — і беруся все далі. Тунель стає дуже широкий, Альс обертається у велетенське озеро. Мій ліхтар кидає миготливе світло на чорну як гмола воду. Мій голос відбивається від стін каналу кількаразовою луною: "Ґеральдеґеральдеґеральде". У чорній воді плавають щурі. Я дуже хоробра. Я розгойдую ліхтаря, і над водою скачуть страхітливі тіні. Щурі злякано пірнають у воду. Я йду далі. Тунель стає все ширший, а води все більшає. Вируючи, пінячись, вона накочується на мене з усіх боків. Я не боюся. Я йду з ліхтарем по чорній воді. Я в гумових чоботях і в грубих азбестових рукавицях із нарукавниками по самі плечі. Я знаходжу Ґеральда по той бік озера. Він жалібно плаче. Я беру його на руки й несу назад. Я не мала гумових чобіт. Не мала азбестових рукавиць із нарукавниками по самі плечі. Не мала навіть ліхтаря. Я щільно загорнулася в ковдру і заснула.

Було ще зовсім рано, тільки сіріло, як батько збудив мене. Він спитав пошепки:

— Хочеш піти зі мною? Я йду шукати Ґеральда. Я схопилась і одяглася. Мені було холодно.

— Тільки тихо! — прошепотів батько.

Мати й сестра спали. Я не могла знайти своєї куртки й одягла на квітчасту сукню батькового зеленого пуловера. Ми тихенько вийшли з кімнати.

— Ми йдемо тільки вдвох? — спитала я. Батько кивнув головою.

— А котра година?

— Якраз минула четверта,— відповів батько. Перед надвірними дверима він запалив цигарку і спитав: — То де ми шукатимемо його? —Спитав таким тоном, наче був певний, що я знаю де.

— У каналі Альсу,— відповіла я.

— Дуже добра думка,— мовив батько.

Я подала йому руку.