Летіть, хрущі - Сторінка 18

Ми пішли лукою до Альсу. Трава була мокра, а я не мала панчіх. Ноги мої заросилися.

— Нам потрібен буде ліхтар,— сказала я.

— Ґеральд також не мав ліхтаря,— мовив батько.

— Але ж у каналі темно, хоч в око стріль!

— Ти так добре знаєш канал? — спитав батько. —Ні.

— Ти вже була колись у каналі? —Ні.

— Ну, то й мовчи,— буркнув він. Далі ми пішли річищем Альсу.

— Добре, що вже давно не було дощу,— сказав батько,— а то нам довелося б плисти.

Альс був десь такий завширшки, як стовбур великого дерева, а завглибшки щонайбільше десять сантиметрів. Батько йшов одним боком його, а я другим. Батько сказав:

— У трубі не так уже й темно, тільки перших кілька метрів. А далі йдуть ґрати за ґратами. Крізь них падає досить світла.

— Але далі, мабуть, таки дуже темно, там ґрати є тільки біля кожного третього будинку,— мовила я.

Ми поминули Архангелів будинок, потім іще один і були вже десь за осередком нацистської партії.

— Чи темно там, чи ні, нам байдуже,— сказав батько,— бо ми аж так далеко не зможемо дійти. Біля Атаріяштрасе бетонна труба перегороджена залізними ґратами.

— Нащо?

— По-перше, щоб на них чіплялося листя і всяке сміття, а по-друге, щоб до каналу не міг зайти кожен, кому заманеться.

— Звідки ви знаєте все це? Батько засміявся.

— Хлопцем я часто бавився у цій місцевості. Ми завше йшли сюди з Гернальсу пішки. І мені завше кортіло спуститися в канал. Я уявляв собі, що було б неймовірно цікаво пройти додому каналом і перед самим нашим будинком вилізти з нього. Дурний був, правда?

Нам не довелося ані лізти трубою, ані спускатися в канал. Ґеральд лежав перед бетонною трубою, біля великого куща кропиви, і спав. Він згорнувся калачиком, упершись підборіддям у коліна і обхопивши ноги руками. Голова його лежала на якомусь клунку. Той клунок був обрусом із китицями з їдальні Ляйнфельнерового будинку. Я відразу впізнала його. Клунок був дивної форми. Я штовхнула його носком черевика. У клунку забряжчало. Одна баночка з печінковими ковбасками покотилася по жорстві до Альсу і впала у воду. Я дістала її з води і принесла назад.

Ґеральд прокинувся. Сон із нього як вітром звіяло. Він втупив у нас очі. Батько засміявся. На Ґеральда таки смішно було дивитися. Обличчя в нього було брудне, темно-сіро-руде. Тільки навколо очей лишилися білі кільця. І кінчик носа порожевів. Видно, Ґеральд добре змерз, бо клацав зубами.

Батько скинув куртку і обгорнув нею Ґеральда. Тоді оглянув клунок із обруса, похитав головою і спитав Ґеральда:

— Хлопче, невже ти не знайшов якоїсь м'якшої подушки за скляні банки?

Ґеральд, сердитий на батька, що той сміявся з нього, буркнув:

— Певне, що знайшов би, я ж не безмозкий, а спав на них через щурів, щоб вони не вкрали в мене харчу!

Він підвівся. На тому місці, де він спав, лежав великий рудий млинець.

То була одна з Конових кукурудзяних хлібин.

— Шкода,— сказав Ґеральд, підняв розплескану хлібину і спитав батька: — її ще можна їсти?

Батько похитав головою. Ґеральд зітхнув.

— Нічого, — мовив батько,— головне, що ми тебе знайшли!

— Але я не піду з вами додому,— заявив Ґеральд. Він струсив із себе куртку й додав: — Я тепер піду в канал. Піду до свого товариша!

— Ґеральде,— мовила я,— каналом не можна пройти, там далі він перегороджений ґратами, крізь них ніхто не пролізе.

Батько кивнув головою і сказав:

— У каналі взагалі не можна ходити. Ґеральд глянув на мене.

— Але ж ти сказала...

— Я тільки пожартувала,— перепинила я його. Ґеральд втупив у мене очі.

— Це був не жарт. Не жарт. Ти мені... ти мені підло збрехала! Він хотів кинутися на мене, але батько міцно схопив його за руку.

— Вона збрехала! — крикнув Ґеральд — Сказала, що там можна пройти. Це вона навела мене на таку думку. Сказала, що вже не раз... Підла дурепа!

Він заплакав із люті, бо хотів набити мене, а не міг. Батько дуже міцно тримав його.

— Це вона мене послала у той бруд, у ті смердючі, гидотні, ворушкі наплавини! — знов закричав він.— Там темно і страшно. Кожен би злякався! — Він показав вільною рукою, бо за другу його тримав батько, на трубу: — Там повно всякого паскудства. І дуже мокро. І немає ніякої стежки, а я повірив їй і думав, що вранці таки знайду стежку!

— Я не посилала тебе,— крикнула я,— справді не посилала!

— Але збрехала мені!

Я кілька разів схлипнула і сказала:

— Так, так! Добре! Я збрехала, збрехала-збрехала-збрехала-хала-хала! Тепер ти задоволений?

Ґеральд був задоволений. Можна було й відпустити його. Батько підняв із землі куртку, яку був накинув на Ґеральда, і клунок із баночками.

— Ну, ходімо,— сказав він — Ведімо додому блудного сина. Та Ґеральд і далі не хотів повертатися додому.

— Чому? — спитав батько.

Ґеральд похитав головою й почав розгрібати носком черевика жорству під ногами.

— Виходить так по-дурному, геть по-дурному! — промурмотів він. Дрібна жорства полетіла на всі боки, так люто він її розгрібав — Коли хтось тікає з дому, то вже не може повернутися.

— Звичайно, може! — Батько й собі заходився розгрібати жорству— Навіть повинен повернутися. На тебе ж усі чекають!

— А тоді по-дурному витріщатимуть на тебе очі,— вередував далі Ґеральд.

— Не витріщатимуть,— заспокоїв його батько— Напевне не витріщатимуть!

— Слово честі?

— Слово честі!

Звичайно, всі витріщали очі. Ще й як. Перший, хто нас зустрів, був Кон. Він радісно закричав, коли побачив Ґеральда. Здається, ще й подякував Божій Матері, чи що, але був такий схвильований, що дякував їй своєю мовою і я його не зрозуміла. Почувши Конів крик, на подвір'я вийшли й наші. Вони були вже вбрані, мабуть, саме збиралися йти на пошуки Ґеральда. Брауниха кинулася до нього, обняла й почала цілувати. Скоро вона стала така сама брудна, як Ґеральд.

З'явився і майор. Він вихопив Ґеральда з рук у Браунихи, висадив на плечі й пішов кружка в танок. Ґеральд тримався за його чуба. Майор заспівав, гучно й весело. Кон почав підспівувати йому. Чистильник уніформи вийшов із дому й також прилучився до їхнього співу. Майор опустився навпочіпки. Ґеральд і далі сидів у нього на плечах. Майор почав інший танок: лікті виставив у боки, кулаками підпирав підборіддя й навприсідки перестрибував із ноги на ногу. Вільну ногу він випростував рівно перед собою.

Таки було на що подивитися! Я була захоплена і дуже заздрила Ґеральдові. На мою честь ніхто не влаштовував такого цирку.

Нарешті майор так стомився, що перекинувся й лишився лежати на траві. Ґеральд перекинувся разом із майором і відкотився від нього.

— Ходімо, Ґеральде, мені треба вимити тебе,— сказала Брауниха.

— Мені найперше треба щось з'їсти,— мовив Ґеральд і покотився лукою до будинку.

Мені також треба було щось з'їсти. Але я не палала бажанням бути присутньою при тому, як Ґеральда вшановуватимуть, митимуть і ніжно годуватимуть. Я пішла до альтанки. Конова кава була вже готова. Я занурила бляшану чашку у великий кавник, набрала кави, пошукала бляшанку зі згущеним солодким молоком, надлила його в каву, розмішала й сіла з чашкою на східець перед дверима.

23

СПОГАДИ ПРО ДІДУСЯ Й БАБУСЮ. ПРО ТРІЩИНУ У СТЕЛІ. КІНЬ. БЛИСКУЧА ДУМКА. ОПОВІДКИ ДЛЯ КОНА

Дні минали один за одним, усі однаково сонячні, усі однаково не схожі на дні звичайного життя. Часом у нас було мило, а часом його в нас не було. Часом п'яні росіяни горлали, а часом привітно усміхалися. Ми завше мали локшину з цибулею та квасолю і рідко мали оленятину.

Інколи Ґеральд крав із льоху банку з печінковими ковбасками і ділився ними зі мною.

Майор був гарний. Старшина пив. Солдат Будем-пекти-хліб і досі не спік царських тістечок. Людмила з великою діркою від великого пальця в панчосі стала приятелькою моєї матері. Батько лагодив годинники і пив горшку з Іваном. Нікому вже не здавалося дивним, що він знає російську. Тепер усі трохи знали російську і всі трохи вміли говорити німецькою. Наш світ сягав від військової застави на Атаріяш-трасе до такої самої застави на Гогенштрасе. То був світ площею в один квадратний кілометр. Раптом мені стало замало цього світу. Я захотіла більшого. Мені ще й тому потрібен був більший світ, що я дедалі частіше думала про дідуся. І про бабусю також. Я любила дідуся. (Може, бабусю теж, проте я не була певна цього). Коли той, кого любиш, помер, це, звичайно, можна витримати. Але треба бодай знати, чи той, кого любиш, помер, чи ще живий. Я спробувала розпитати про дідуся. Спитала матір, спитала батька, спитала Брауниху. Вони відповіли: "Аякже, звичайно, дідусь іще живий!" Так самісінько, як сказали б: "Аякже, звичайно, немовлятко Христос єі"

Я більше не питала їх, бо помітила: мати вірила в немовлятко Христа. Батько не вірив у немовлятко Христа. А Браунисі було байдуже, чи дідусь іще живий.

Лишився знов тільки Кон, Кон, з яким усе можна було обміркувати, якому ніщо не було байдуже. Кон усе знав, знав, де в місті були бої, де були пожежі, де дуже стріляли. Він казав, і від його слів мені легшало на душі:

— Пані, пані, де жити дідусь, нема велика війна, нема великий вогонь, нема багато смертей нашим солдатам!

Кон казав, і від його слів зовсім не легшало на душі:

— Пані, пані, може бути, вони мають великий голод. Не мати їсти, нічого не мати. Багато людей нічого не мати їсти, мати великий голод!

Я багато розповідала йому про дідуся й бабусю. Він єдиний хотів слухати мої розповіді. Особливо подобалася Конові бабуся.

— Добра жінка, добра жінка,— казав він.

Я розповідала йому, та ще й дуже перебільшуючи, яка лиха, яка несамовита бувала бабуся, проте мої розповіді не могли похитнути його впевненості, що бабуся "добра жінка". Мені завше хотілося розповідати про дідуся, а Конові завше хотілося слухати про бабусю. Йому навіть подобалося бабусине вічне картопляне меню. І те, що бабуся ніколи не дозволяла бідолашному дідусеві вимочувати ноги в теплій воді, не змінило його думки про неї.

— Добрі жінки всі такі! — запевняв він.

-Що б ви сказали, якби вона дивилася на вас таким лихим оком? — зауважила я.

Кон усміхнувся і мовив, що звик до такого. Його мати теж дивилася на нього лихим оком, проте була "дуже добра жінка, кращої ніде нема!".

Кона стурбувала тріщина в бабусиній стелі.

— Пані, пані, може бути тріщина в мурі сто років, і не стане кінець. Але вона не повнна бути ширша, ніж отака! — Він склав докупи три пальці — А то будинок зробить гур-гур!

Яка в бабусі була тріщина у стелі? Як я пригадувала, щонайменше п'ять пальців завширшки.

Альтанка була побудована біля самої межі з садибою Архангела.