Летіть, хрущі - Сторінка 20

Проте батько все-таки намагався вийти з кімнати. Він протяг трохи за собою сестру разом із ліжком. Потім воно застрягло між ліжком батьків і столом.

— Та відпусти те ліжко, хай йому біс! — крикнув батько.

Сестра відпустила ліжко і другою рукою теж учепилася в батьків пуловер. Я здивувалася, що старий зелений пуловер може так розтягтися. А ще здивувалася, що сестра така дужа. Але я не могла уважно спостерігати за сестриним змаганням із батьком, бо вже стояла в сусідній кімнаті біля дверей на сходову клітку і мене багато дужче, ніж те змагання, цікавило, що робить мати.

А мати й не думала по-дурному робити з себе героїню й сама йти до альтанки, аби уговкати старшину й поглянути, що сталося з Коном. Вона спустилася на перший поверх і, лаючись на всі заставки, збудила майора, і чистильника уніформи, і рудого, а також постукала в Іванові двері. Вона лаялася німецькою мовою впереміш із російською, а також із чеською. Чеської вона навчилася, коли ми жили в місті, від нашої двірнички, що походила з Богемії.

Якщо трохи скоротити її лайку, то вона звучала десь так:

— Гей ви, герої, блискучі переможці, ви боягузи, ось ви хто! Чого ви прикидаєтеся, що спите, засранці! Так боїтеся п'яного старшини! Посоромилися б! Поховалися! Поховалися від ідіота, що вештається по садибі і стріляє! А що сталося з бідолашним кухарем, вам байдуже! Боягузи! І якщо він сходить кров'ю, то це ваша вина, щоб ви знали. Лишили його, хай собі помирає, засранці!

Що довше мати лаялася, то гучніша ставала її лайка. Тепер вона вже горлала. Горлала хрипким голосом. її лайку почули вже і батько з сестрою. Сестра нарешті пустила пуловера. Він збігся хвилями. Ззаду, там, де сестра була вчепилася в нього й тягла до себе, пуловер сягав тепер батькові до колін і в ньому зяяли дві великі дірки.

Я збігла сходами вниз і стала в кутку біля дверей до льоху.

Мати й далі горлала. Вона вже зовсім охрипла. Наші пожильці дуже повільно почали виходити зі своїх кімнат. Перший з'явився чистильник уніформи. Він криво усміхався. Мати люто глянула на нього. Потім вийшли Іван із Людмилою, а тоді й усі решта. Останнім вийшов майор.

Ніхто з них не був сердитий на матір, хоч скільки вона їх лаяла і ображала. Мабуть, 'їм було соромно перед нею. Я помітила: вони налаштувалися йти до альтанки тільки тому, що їм було соромно перед матір'ю А може, й одному перед одним. У кожному разі якби не мати, ніхто з них і пальцем не поворухнув би задля Кона.

Майор поговорив зі своїми підлеглими, щось пояснив їм, вимахуючи руками, дав якісь вказівки,— все так, наче готувався до величезної битви. Потім кожен витяг із кобури пістолета (Іванові довелося спершу піти по нього до своєї кімнати), і вони — майор попереду, солдати, збиті докупи, за ним — вийшли надвір.

Я побігла в салон, до середнього вікна. Звідти було добре видно садок із альтанкою.

Ось вони вийшли з-за рогу будинку. Майор махнув підлеглим рукою, а сам повільно дійшов стежкою до того місця, де кінчалися кущі бузку. Там він став за грушею, за яку недавно чіплявся старшина. Решта стояли на розі будинку.

Майор крикнув до альтанки щось схоже на таке:

— Виходь, негайно виходь, негіднику! І залиши пістолета! В альтанці ніщо не ворухнулося.

Майор пригнувся, перескочив від груші до японської ялини і знов крикнув те саме. Він тепер був на метр ближче до альтанки, але все ще метрів за десять від неї.

Його підлеглі пробралися від рогу будинку до кущів бузку і там чекали з пістолетами напоготові.

В альтанці ніщо не ворушилося.

Так могло тривати цілу вічність, те перестрибування майора від дерева до дерева. А що він робитиме останні чотири метри? Бо там не було вже дерев, лише клумба левкоїв.

Вони гаяли час. Гаяли надто багато часу. Та вони й могли гаяти його. Вони мали багато часу на лови старшини. А що сталося з Коном, їм було байдуже. їм не подобався Кон. Вони його не любили. Я любила Кона!

Я відступила від вікна, вийшла з салону до сіней, а далі надвір. Ніхто мене не побачив. Нікому не було до мене діла. Одні дивилися на альтанку, а другі, ті, що в будинку, дивилися на тих, що дивилися на альтанку.

Я перебігла лукою до Альсу, а далі серединою його, по воді, бо мені тепер було однаковісінько, намочу я черевики чи ні, дійшла до Архангелового садка. Там я пролізла крізь кущі порічок, через повалену огорожу, де колись Ангел завше гуляв із ляльковим візочком, далі пролізла рачки до Конової підводи і під нею до задньої стіни альтанки. Бо в тій стіні було маленьке віконце. Я хотіла обережно підвестися й заглянути до того віконця. Та за мить перехотіла. Зі страху, що побачу там на підлозі мертвого Кона.

Але все-таки підвелася — і злякалася. Не тому, що побачила щось у віконці, а тому, що почула позад себе, просто-таки за спиною в себе, Конів голос:

— Пані, пані, тс-с, ходи! Це ти, пані?

Кон сидів зіщулений на своїй підводі в сірих підштанках, на грудях у нього між сивими волосками виступили сироти. Він прошепотів:

— Я у вікно, коли ідіот розбив двері! Я вилізла на підводу до Кона.

— Вам холодно? — спитала я.

— Нічого, нічого, пані.— Кон усміхнувся і сказав: — Я тебе не бачу, тільки білу пляму!

Кон був без окулярів.

— Вони на ліжку, — пояснив він мені.

З-за альтанки через повалену огорожу й через кущі порічок до нас докочувався голос майора, що пробував виманити старшину надвір. Майор тепер був напевне на три метри ближче до альтанки.

— Старшина стрілятиме? — спитала я в Кона. Кон задумливо похитав головою:

— Не можна нічого сказати, ніхто не знає!

25

ЇЖА ВПЕРЕМІШ. З КУХНІ ПІД АРЕШТ. ОКУЛЯРИ. СЕРДИТІ СЛОВА. ДОБРА ДУМКА. БРЕХНЯ ПРО ДУЖЕ ХВОРУ ДИТИНУ. НЕЗНАНІ РУЙНОВИЩА

Старшина не стріляв. Іван дав гасло на скасування стану тривоги. Майорів метод видався йому занадто забарним, він зняв пістолета з запобіжника й чимдуж побіг грядкою левкоїв. Добігши до альтанки, Іван заглянув у розтрощені двері й зареготав. Тоді, й далі ре-гочучи, махнув рукою, щоб решта йшли за ним.

Я злізла з підводи й дотяглася до заднього віконця альтанки. Справді, там було з чого реготати! Старшина лежав на кам'яній, пофарбованій у червону і білу кратку підлозі. Він спав і був весь покритий локшиною, скибочками моркви, капустяними листочками і квасолею. Його уніформа була мокра, темна й масна. Біля старшини лежав перекинутий Конів казан, у якому той щодня варив густий суп, а на животі в нього — Конів дерев'яний ополоник.

Іван обережно перебрів масну, блискучу калюжу супу, нахилився, виловив із калюжі пістолета старшини, обтрусив із нього локшину та квасолю й засунув його до кишені. Тоді підняв ногу, розмахнувся, добре розмахнувся і дав старшині штурхана. Іванів чобіт улучив йому в ребра. Старшина застогнав, розплющив очі, глянув, проте нічого не побачив і нічого не зрозумів, стер рукою суп та квасолю з очей і щік, але й тепер нічого не зрозумів, вилаявся, встав, посковзнувся, впав і спробував знов заснути.

Тієї миті до кухні зайшов чистильник уніформи. Він ухопив старшину за руку, Іван за ногу, і вони вдвох потягли його надвір. Я бачила, як голова старшини ковзнула по підлозі, як він проорав носом густий суп, стукнувся лобом об поріг.

Іван засміявся. Чистильник уніформи також. Вони потягли старшину далі стежкою. Голова його звисала донизу в жорству. До масного, мокрого обличчя налипали пісок, порох і дрібні камінчики. Між ними проступала кров. Вони потягли старшину до комендатури під арешт.

— Шкода, що ви не бачили того,— сказала я потім Конові.

— Не шкода, що я не бачив! — відповів Кон.

Я спробувала змалювати Конові, який вигляд мав старшина, вимащений супом.

Кон похитав головою.

— У супі не було стільки городини, як, ти кажеш, було на Сергієві. Сергієм звали старшину.

— Вам, може, ще й шкода його? — спитала я.

Кон не знав, чи йому шкода старшини. Він попросив мене принести йому окуляри.

Я пішла по окуляри. На ліжку їх не було. Вони лежали під столом. Оправа була погнута, одне скельце луснуло, по ньому пішли три тоненькі тріщини, і там, де вони сходились докупи, у скельці утворилася дірочка. Мабуть, старшина або Іван наступили на окуляри.

Цього разу Кон не сказав "Нічого, нічого, пані". Він спробував розігнути оправу, і вона розламалася посередині. Жалібно, майже плачучи, Кон показав мені окуляри.

— Нічого, нічого,— мовила я.

— Не нічого, а погано, дуже погано! — схвильовано сказав Кон.-Скельце пропало, обідці пропали, нема чим дивитися!

Та все-таки дивитися було чим. Кон приліпив шматком лейко-пластиру зламану оправу до щоки. Так вона трималася. До обіду Кон нарікав, лаявся і затуляв розбите скельце рукою.

— Прийміть руку,— мовила я,— у вас же око не болить!

— Що казати, не болить! Певне, що не болить! Але з незатуленим оком я не бачу! Не бачу й другим оком!

Чистильник уніформи хотів навчити Кона тримати одне око розплющеним, а друге заплющеним. Кон півгодини вчився, але так і не навчився. Тоді вирішив, що це дурне діло.

Він випросив іще трохи лейкопластиру в Людмили й заліпив собі ним око за розбитим скельцем. Я вважала, що так він став гарний, як ніколи. Правда, Ангел заверещав, як навіжений, коли заліплений Кон раптом виринув із-за кущів порічок.

Після обіду я надумала поговорити з Коном. Проте не змогла. Кон уникав мене. Я щонайменше десять разів питала його:

— Коне, вам же тепер потрібні нові окуляри, хіба ні?

Та Кон тільки щось бубонів собі під ніс і не відповідав мені. Після обіду Кон виправ свої шкарпетки і сорочку. Я була спантеличена. Шкарпетки й сорочку Кон іще ніколи не прав. Я всім показувала на ті випрані речі, розвішані на мотузці у вікні альтанки, але вони нікого не цікавили. Ніхто з наших не розумів, що Кон, мабуть, задумав щось особливе, коли виправ шкарпетки. А якби вони й розуміли, то їм було б байдуже до того.

Увечері я виявила, що Кон сидить в альтанці і смердючим нашатирним спиртом та щіткою чистить свою гімнастерку.

Я сіла біля нього.

— Як тобі ведеться, пані, добре? — спитав він. Та чому він виправ шкарпетки і тепер чистить гімнастерку, не сказав.

Я розсердилася на нього й пішла спати. А лягаючи в ліжко, стиха вилаялася:

— На біса мені такий приятель, який гнівається на мене тільки через те, що поламав свої окуляри!

Батько запевнив, що Кон зовсім не гнівається на мене.

— Але ж він не сказав мені, чому пере шкарпетки, хай йому чорт!

— То й що? — озвалася мати — Нащо тобі знати, чому він пере шкарпетки?

— Мені все треба знати, хай йому чорт!

— Аякже, аякже,— глузливо мовила сестра,— їй усе треба знати, звичайно!

Я шпурнула їй на голову "Школу великодніх зайців".