Летіть, хрущі - Сторінка 24

Замість доповісти про це він випряг коня й подався з ним далі.

— Поїхав на ньому? — спитала я.

Цього батько не знав. Знав тільки, що Кон, мабуть, заблукав і що його потім затримав патруль. А тепер його вважають за дезертира.

— Він хотів забрати мене,— мовила я.— Хотів відвезти мене додому. Тільки тому він залишив поламану підводу. Це треба сказати їм!

— Це теж йому не допоможе.

— А що я можу зробити для Кона?

— Нічого.

— Але ж винна я!

— Не кажи таких дурниць,— мовив батько — Чи ти винна, чи не винна, не має ніякого стосунку до того, чи ти можеш, чи не можеш йому допомогти. Втямила?

— Що з ним тепер буде? Батько здвигнув плечима.

— Його розстріляють?

Батько сказав, що не розстріляють. Бо війна скінчилася, тому вироки вже не такі суворі.

— То я ще побачу його?

Батько сказав, що, мабуть, не побачу. І решту, майора, і старшину, і чистильника уніформи, і Людмилу, й Івана, й усіх інших також уже недовго бачитиму, бо вони через день від'їздять.

— То війна тепер зовсім скінчилася? І всі солдати від'їздять?

Ні, не всі солдати від'їздять. Але бойові частини тепер розформують. А приїде обоз. "Обоз" було бридке слово. Я не хотіла ніякого обозу.

29

ВЕСЕЛА EMI. ДОБРОДУШНИЙ. ПАЛИШ РЯТУВАЛЬНИКИ. БУХГАЛТЕР. ВИХОВАННЯ ЗМАГАЄТЬСЯ З ЦІКАВІСТЮ

Батько також не хотів ніякого обозу. Та й хто б його хотів, сказав він. Я не встигла розпитати, що ж воно таке той обоз, бо перед нами на розі вулиці була вже застава. Батько сказав:

— Тепер ти спокійно йди поруч зі мною, а якщо я тебе штовхну в бік, біжи, біжи щодуху, зрозуміла?

— Куди?

— По Нойвальдеґерштрасе! Біжи до комендатури, до Атаріяшт-расе. Там чекай на мене. Сьогодні чергує Іван. Він знає все.

— А коли ви прийдете?

— Якомога швидше. Я ще не знаю, коли, може, й так усе обійдеться. Тоді мені не треба буде штовхати тебе, а тобі не треба бігти!

Патруль розташувався в маленькому ресторанчику з зеленими дверима й одним вікном біля колишньої зупинки трамвая. Над дверима був напис: " У веселої Емі". А над вікном висіла кругла зелена таблиця з написом: "Винарня".

У вікні вже не було завіси, а в приміщенні — ані стільців, ані столів. Лишилася тільки велика руда ляда, а ще стояло польове ліжко, накрите сірою ковдрою.

Саме біля тих дверей мали стояти двоє російських солдатів і пильнувати, щоб повз них не пройшов ніхто з тих, хто не повинен був пройти. Патрульні повинні були стежити не лише за цивільними перехожими, а й за російськими солдатами, що не мали права піти в місто, якщо в них не було дозволу на це з трьома печатками і двома підписами. Біля дверей винарні не було жодного солдата.

Ми вже були десь за десять метрів від тих дверей.

— Біжімо щодуху вдвох,— запропонувала я,— бо я не хочу бігти сама.

— А якщо вони сидять біля вікна й виглянуть? — спитав батько.

— То пригнімося й пролізьмо повз них рачки!

— Дурниці,— просичав батько,— я не граюся тут в індіанців!

Батько зупинився. Було дуже тихо. Я глянула на трамвайні рейки, побачила, що між ними і бруківкою не виросло жодної травинки. Глянула на ґрати каналу й помітила, що по них повзуть дві зчеплені одна з одною комахи в червону й чорну крапку.

Із дверей вийшов вартовий солдат, глянув на синє небо. Він був без зброї і не п'яний. Отже, той —добродушний. Він пізнав батька, кивнув йому, усміхнувся. Батько теж усміхнувся. Тоді добродушний знову звів очі на небо. Вдав, що зовсім не бачить нас. Ми підійшли до нього, поминули його. Він дивився вгору.

Біля відчиненого вікна сидів п'яний, поклавши голову на підвіконня. Він спав. Ні, не спав! Ми вже віддалилися на три кроки від вікна, коли п'яний крикнув позад нас:

— Стой!

Батько штовхнув мене раз і ще раз. Я помчала.

Я мчала так швидко, як ніколи ще в житті. Мчала по Нойваль-деґерштрасе. Вулиця не хотіла кінчатися. Та ж Нойвальдеґерштрасе ніяк не могла бути такою довгою!

Огорожа зі штахет, огорожа з жердин, огорожа зі списів, огорожа з сітки, мурована огорожа, огорожа зі штахет, огорожа з жердин, мурована огорожа... Асфальтована дорога, ґрунтова дорога, бруківка, ґрунтова дорога, асфальтована дорога... Жасмин, бузок, сріблясті ялини, самшит, жасмин, сріблясті ялини, самшит... Емальована табличка номер 20, бляшана табличка номер 28, картонна табличка номер 36, емальована табличка номер 44... Мурована огорожа, бруківка, сріблясті ялини, бляшана табличка номер 52, емальована табличка "Атаріяштрасе" й Іван у дверях. Іван сміється, простягає

руки, вигукує:

— Золотко вернулося, вернулося!

Він бере мене на руки, підкидає в повітрі, ловить, колише, як малу дитину.

Я почала пручатися. Іван відпустив мене й поставив на лавку перед дверима комендатури. Я розповіла йому, що сталося біля застави, як добродушний дивився вгору, а п'яний усе-таки прокинувся.

-1 що тоді? — Іван потер свого товстого носа великим і вказівним пальцями. Солдати також вийшли з комендатури й зацікавлено втупили в мене очі.— І що тоді?

Я сказала:

-1 я тоді помчала, помчала щодуху!

Це страшенно розвеселило Івана. Солдатів також страшенно розвеселило. Вони зареготали. Іван іще тричі перепитував мене: "І що тоді?" — й мені ще тричі довелося відповідати йому: "І я тоді помчала, помчала щодуху!" І щоразу солдати й Іван реготали.

З Архангелового будинку долинав галас. Там багато росіян співало. І в інших будинках росіяни співали. Всюди співали. Спершу я була така схвильована, що не помітила цього. Навіть старшина, обвішаний медалями старшина, що сидів під арештом через стрілянину в кухні, співав біля вікна арештанського приміщення. Він водно співав:

— Вєчєрній звон, вєчєрній звон... Солдати реготали далі.

Мене охопили розпач і лють.

— Ви всі п'яні! — крикнула я.

Вони зареготали й закивали головами.

— Ви всі поганці! — крикнула я.

Вони знов зареготали й закивали головами. Іван ще раз підняв мене вгору.

— Не лайся, золотко,— промурмотів він,— не лайся.— Він однією рукою притиснув мене до грудей, а другою показав на Архангелів будинок, на комендатуру, на Ляйнфельнерів будинок, на всі будинки, де жили росіяни — Не лайся, у всіх є велике свято, свято на прощання, всі мають від'їздити, багато від'їздити, далеко від'їздити, багато прощання!

Іван похитнувся. Я похитнулася разом із його рукою. Тоді Іван також заспівав. Хай їм чорт. Співають безперестанку, наче все гаразд, наче в мене немає батька, що лишився з п'яним російським вартовим біля застави.

Я почала з усієї сили бити Івана кулаком по голові.

Йому це, видно, не заважало, він співав далі, і солдати разом із ним.

— Рятуй же тата! — крикнула я йому у вухо. Той крик почула б навіть бабуся. А Іван співав.

Я далі молотила його по голові і далі кричала:

— Іване, хай тобі чорт, рятуй же його!

Нарешті мій крик дійшов через п'яне Іванове вухо до його п'яного мозку. Він перестав співати і спитав:

— Кого рятувати?

— Мого тата!

— Кого?

— Тата!

Іван замовк. Я звільнилася з його рук і ковзнула по його грудях і животі додолу. Іван дивився на мене, нічого не розуміючи. Що з ним, дідько б його вхопив, чому він питає таке дурне, чому нічого не робить?

— Що таке "та-та"? — спитав він. Господи Боже! Що таке тата! Я крикнула:

— Тата, папу, тато — це папа! Ти повинен порятувати папу! Іванове обличчя засяяло з радості. Він нарешті втямив, що я хочу.

— Порятувати папу,— засміявся він,— да, да, порятувати папу!

Він хотів порятувати папу. Солдати також хотіли. Всі хотіли порятувати папу. Ніхто не хотів лишатися в комендатурі. Ніхто не хотів охороняти її. Тоді знайшли одного молодого солдата, що не міг випити багато горілки й не дуже сп'яніти. Він прихилився до стіни сусіднього будинку і стоячи спав, аж хропів. Голова в нього звисала донизу, руки теліпалися. Пілотка лежала долі перед ним.

Вони збудили його, потрусили і призначили охоронцем комендатури. Новий охоронець, невиспаний, сірий, аж зелений, підвів очі, втягнув голову в плечі, глянув на сонце, втягнув голову ще глибше в плечі і, спотикаючись, пішов до вартівні.

Іван щось крикнув йому вслід.

Охоронець вернувся і взяв свою гвинтівку, прихилену до стіни.

Серед тих, хто хотів порятувати папу, був один солдат, що мав ключа від патрульного авта. Спершу він сказав: "Нєт",— тоді все-таки віддав його. Авто було без верха, таке, як джип. Мабуть, то навіть був справжній американський джип, звичайно, з російською зіркою на капоті. Іван сів за кермо. Солдати позалазили в авто. Я сиділа за-тиснена між ними. їх було, крім Івана, щонайменше восьмеро.

Ми їхали по Нойвальдеґерштрасе то правим боком, то лівим. Але це нічого не важило, бо ж, крім нас, на вулиці нікого не було. Раз ми ледь не зачепили стіни ліворуч, а вдруге — дерева праворуч.

Солдатам це подобалося. Біля повороту на останній зупинці трамвая Іван зробив щось не так. Авто стишило хід, стало, сіпнулося, знов стало, ще раз сіпнулося й остаточно зупинилося.

Іван знову й знову пробував завести його, мабуть, чи не з десять разів, а заводячи, стиха лаявся:

— От зараза, ну й зараза ж!

Та оскільки його лайка не допомагала, ми вилізли з авта, лишили його серед дороги й пішли далі пішки. Спереду Іван і я, а за нами солдати. Вони кричали хором: — Рятувати папу, рятувати папу!

У вартівні перед дверима стояв добродушний і палив цигарку. П'яний сидів біля столу й вимахував руками, а біля нього стояло двоє солдатів, що прийшли їм на зміну. Видно було, що вони тверезі. Один тримав у руці якийсь папір, а другий схопив за руку батька. Батько говорив російсько-німецько-російською мовою, говорив про майора, раз у раз показував на папір і за кожним рухом вимовляв щонайменше десять разів слово "майор".

Папині рятівники на чолі з Іваном зайшли до вартівні.

Я лишилася надворі й дивилася у вікно.

Іван став між солдатами, що прийшли на зміну, і батьком. Тепер у батька обидві руки були вільні, бо солдат із нової зміни тримав тепер за руку Івана, показував йому папір і пояснював, що той майорів папір пса вартий, бо майор пхає свого носа у чужі справи, їх вирішують інші, а не він.

Іван зацікавлено глянув на папір, уважно прочитав його. Ззаду на нього налягали солдати. Кожен хотів поглянути на папір. Кожен простягав по нього руку. Солдат із нової зміни не хотів нікому давати його. Та Іван вимагав, щоб той віддав папір. Хоч ця справа не входила в коло Іванових повноважень, але він на військовій драбині стояв десь вище за вартового, і той врешті все-таки віддав йому папір.