Летіть, хрущі - Сторінка 22

Вона була десь п'ять метрів заввишки й доволі стрімка. Ступати доводилося обережно, часом під ногами було щось міцне, тверде, а часом знов м'яке, що подавалось, угрузало, зсувалося.

Я стояла на буфеті, пофарбованому в білий колір. Одною ногою —на шухляді, де тримають столове начиння, а другою — на тій, де тримають хліб. І під буфетом щось тріщало. Раптом переді мною, перед буфетом, утворилася дірка, така завдовжки й завширшки, як ванна, тільки багато, багато глибша. І в ту дірку посунулися, покотилися, почали падати з усіх боків уламки цегли, дощок, тиньк і камінці. Я стояла, дивилася в дірку, бачила, як вона поволі наповнювалася, відчула, що глибоко під моїми ногами, під буфетом, усе також починає сунутися, відскочила назад і сіла на кінець товстої балки. Другий кінець балки, засипаний сміттям, затріщав і виринув із нього. Зате мій кінець почав дедалі глибше вгрузати у сміття.

— Коне! — закричала я.

Я сиділа на балці, і сміття сягало мені вже по груди. Руки були ще вільні, і я спробувала відгорнути його від себе. Я відгортала його як навіжена, але тільки-но трохи вигрібалася з нього, як на звільнене місце насувалася нова пайка сміття. Я стомилася. Перестала гукати Кона. Раптом насунулась нова лавина сміття: уламки цегли, бите скло, тріски, камінці, очерет, шматок ліплення, такий завбільшки, як долоня,— рожева троянда на блакитному тлі,— зелена кахля і дверці від груби. Усе те сунулося на мене дедалі швидше й швидше і страхітливо відгонило льохом, бомбами і війною. Але ж війна скінчилася! На синьому небі наді мною не було ані видно, ані чутно жодного літака.

Рожева троянда на синьому тлі вдарила мене по голові. Шматок очеретини дряпнув по обличчі. Небо і далі було синє.

— Пані, пані, де ти?

Конів голос лунав дуже далеко від мене. Він був хрипкий, у ньому бринів розпач. Мені вже було байдуже до того голосу. Не варто було відповідати на нього. Те, що навалилося на мене, не завдавало вже болю. Тверді уламки падали на мене і здавалися легкими, як вата. Все вже було гаразд. От тільки дуже дивувало те, що не було літака, із днища в якого звисав би сріблястий разок перлів. Я заплющила очі.

Кон витягав мене із купи сміття, а я кричала, бо щось лежало впоперек моїх ніг, щось важке й колюче. Я кричала, щоб Кон лишив мене, хай би я лежала собі, тоді те важке й колюче не завдавало б мені болю. Та Кон не лишав мене.

Я подумала: "Він відриває мені ноги. Вони залишаться у смітті!" Та вони не залишилися у смітті. Кон поніс мене через руйновище, нарікаючи і лаючись. Він перевісив мене через плече. Часом ноги мої теліпалися в повітрі, а часом билися об балки і залишки стін. Конові поламані окуляри висіли навскіс на щоці. Його вичищена нашатирним спиртом гімнастерка була геть закурена.

Кон поклав мене на підводу. Я лежала горілиць і дивилася на небо. Руїни між купами сміття крутилися кружка навколо мене, крутилися дедалі швидше й швидше і падали на мене.

— Пані, де болить? Не боліло ніде.

Кон не повірив. Він поворушив кожен суглоб на моєму тілі.

— Болить? — питав він і згинав мені ноги в колінах, стукав мене по ребрах, смикав за пальці — Болить? — питав він і обмацував мені шию.

— Лоскоче,— сказала я.

Кон полегшено відітхнув, витер бруд із чола і промурмотів:

— Пані, пані, маєш багато щастя, дуже багато щастя!

Я підвелася. В мене боліла голова. Проте руїни вже не крутилися навколо мене.

— Ви знову геть брудні,— мовила я.

-Нічого, нічого, пані,— сказав Кон і оббив долонями холоші штанів. Із них знялася хмара куряви.

Потім ми разом почистили половину окулярів. Ми плювали на скельце й терли його, аж поки воно стало чисте. Проте лейкопластир уже не тримав їх. Він був запорошений і забруднений. Кон не знав, що йому робити.

У мене коси були заплетені темно-рудими шнурками від черевиків. Я розплела коси, зв'язала шнурки докупи, причепила один кінець до окулярів, другий кінець обмотала навкого Конової голови і причепила до першого.

— Бачите щось? — спитала я.

— Не бачу! — сказав Кон.

— Справді не бачите?

— Ну, бачу,— буркнув Кон,— хай уже буде, хай буде! Ми трохи проїхали вулицею далі і звернули ліворуч.

— Тут? — спитав Кон.

Ні, те, що ми шукали, було не тут.

— Пані, пані,— вигукнув Кон — глянь он! Як на це кажуть?

— Піаніно! — відповіла я.

Там був зруйнований будинок, а вгорі, високо вгорі між ощепина-ми, вцілілою частиною даху та віконною рамою висіло піаніно. Воно було перевернуте, клавішами донизу, педалями догори.

— Піаніно,— повторив Кон,— піаніно! Дуже гарне піаніно!

Я заспокоїлася. Отже, Кон побачив те, що треба. Ми знову звернули за ріг. Там стояли руїни лялькового будинку, нашого старого будинку.

— Ми приїхали,— сказала я.

Кон кивнув головою. Кінь зупинився. Кон зліз із підводи і взяв мішок із харчами.

— Ну, ходи, пані! — сказав він — Ходи вже!

ЗБИТІ ДВЕРІ. НЕ ТА БАБУСЯ. СІРІ ШКАРПЕТКИ. ЮШКА. СУСІДИ

Ми підійшли до руїни лялькового дому. Вікна в бабусиній кімнаті були забиті дошками. Це був добрий знак. Мертві не забивають вікон дошками.

Двері також були збиті цвяхами, і до них вело щось схоже на стежку, вузька смужка втоптаної землі. Кон задоволено усміхнувся.

Я побігла стежкою. Кінець її пролягав через бабусину кухню. Одна стіна кухні встояла, із газовою плитою і блакитними кахлями за нею. На кахлях висіли смугаста кухонна ганчірка і газовий запальник. Збиті двері були замкнені.

— їх немає вдома,— сказала я розчаровано.

Бо раніше бабуся з дідусем ніколи не замикали дверей. Кон постукав у двері. За ними щось зашаруділо. Кон знов постукав, і я разом із ним.

— Хто там? — почувся дідусів голос.

— Я! — крикнула я і поторсала за ручку дверей.

— Юлі сказала, що це прийшов російський солдат,— мовив дідусь, відмикаючи двері.

— Це Кон,— пояснила я крізь замкову шпарку,— він привіз мене. Нарешті дідусь відчинив двері. Відчиняв їх довго, бо двері затискало. А затискало їх тому, що стіни будинку осіли.

Я кинулася дідусеві на шию, і він засипав мене купою запитань водночас: де всі решта, і як їм ведеться, і як я сама дісталася сюди, і ще багато інших.

Я сказала, що всім ведеться дуже добре, міцно притулилася до дідуся і відчула, як волосини з його вуха залоскотали мені щоку.

Кон стояв біля дверей, усміхався, хитав головою і дивився в темну кімнату.

Я відпустила дідуся і спитала:

— А де ж бабуся?

Дідусь показав пальцем на кімнату.

— Сидить там! Боїться цього солдата! — він показав на Кона. Бабуся боїться? Це була новина. Бабуся ж ніколи не боялася.

Я зайшла до кімнати. Бабуся рушила мені назустріч. Вона була зовсім не така, як я її пам'ятала. Стала багато менша, багато тонша і тремтіла.

Вона погладила мене тремтячими руками по щоках, тоді притулила до грудей і заплакала. Вона плакала, аж заходилась, і мурмотіла:

— Невже ти знов тут, невже ти знов тут!

Мені було прикро. Насамперед через Кона. Я ж розповідала йому про зовсім іншу бабусю. Про велику, шалену, огрядну бабусю. А ця, що стояла переді мною, була мала, доволі худа і зовсім не шалена.

— Чого ви плачете? — спитала я.

— Що я тебе ще побачила, що я тебе ще побачила,— хлипала бабуся і обмацувала мене тремтячими руками.

— У неї нерви розшарпалися,— мовив дідусь.

— Я мушу їхати далі,— пояснив Кон,— подбати про окуляр.— Він уклонився дідусеві — Повернуся з окуляр і заберу пані!

Дідусь уклонився Конові.

Бабуся стояла поряд, тремтіла й нічого не розуміла. Вона стала ще гірше чути.

— Що він хоче? Що він хоче від нас? Ми ж самі нічого не маємо, нічогісінько! — сказала вона дідусеві, а потім ще раз і ще раз: — Що він хоче? Ми ж самі нічого не маємо, нічогісінько!

— Я нічого не хочу,— запевнив її Кон.— Тільки привезти і забрати пані!

— Він нічого не хоче! — крикнув дідусь у вухо бабусі. Вона знов нічого не зрозуміла.

Кон обернувся, перейшов уцілілу половину кухні й подався далі вузенькою, на дві ступні завширшки стежкою.

— Він уже йде геть,— мовила бабуся. їй відлягло від серця, вона вже не так тремтіла. А тоді сказала: — Російська свиня!

Я кинулася за Коном і догнала його там, де раніше були вхідні двері.

— Коне, покваптеся, заберіть мене швидше!

Він зупинився і глянув на мене крізь прив'язане до голови скельце окулярів:

— Це була бабуся?

Я перевела погляд на завали сміття. Найкраще було б сказати так: "Бабуся померла. Вона лежить під тими завалами".

І я б не дуже й збрехала. Моєї бабусі вже справді не було. Звичайно, такою шаленою, такою великою і такою чудовою, як я змалювала Конові, бабуся ніколи не була, але й такою малою, тремтячою і такою жалюгідною, як та стара, що стояла в кухні, моя бабуся також не була.

— Нічого, нічого,— сказав Кон.— Я скоро забрати пані, дуже скоро! Кон не забрав мене дуже скоро.

Я цілий день просиділа в бабусиній кімнаті. Бабуся щось питала мене. Я відповідала дідусеві, а дідусь кричав мою відповідь у бабусине вухо, у ліве вухо, бо на праве вона зовсім оглухла.

У кімнаті було темно. Крізь забиті вікна проникало мало світла. У бабусі був повний кошик шкарпеток. Усі шкарпетки були темно-сірі, з двома зеленими стяжками біля пружка. Німецькі армійські шкарпетки з комори німецької армії. їх приніс був дідусь.

Бабуся сиділа біля самого вікна, там, де між дошками була щілина. Вона відрізала зелені стяжки від шкарпеток і пробувала навколо виплести гачком пружок. Робота посувалася дуже повільно, бо руки в неї тремтіли.

— Нащо вона робить це? — спитала я дідуся.

— Щоб ніхто не помітив, що це німецькі армійські шкарпетки.

— А якби й хтось помітив?

— То побачив би, що вони крадені!

Крадені? Якщо хтось узяв армійські шкарпетки з комори армії, якої вже немає, то він їх украв?

— А кому ж ті шкарпетки тепер належать? — спитала я. Дідусь не знав кому.

Бабуся припадала очима до самої шпарки між дошками й нарікала: —Той Леопольд! Той Леопольд! Бренер приніс гасу, а Симон

смальцю, а інші борошна... А він приніс шкарпетки і більше нічого.

Ніколи він не зробить так, як люди!

— Ти дурна карга,— мовив дідусь.

— Що? — спитала бабуся й наставила йому ліве вухо.

— Ти дурна карга,— повторив дідусь.

— Що ти кажеш? — спитала бабуся.

— Скоро восьма година,— крикнув дідусь у ліве вухо.

— Так, так,— мовила бабуся.

Вона кинула шкарпетку в кошик і взялася готувати вечерю. Дістала з шафи консервну бляшанку й поставила на стіл.