Летіть, хрущі - Сторінка 23

Бляшанка була порожня і без накривки. Під вінцями були три дірки, кожна така завбільшки, як поштова марка. Бабуся понапихала в ті дірки коротеньких трісочок, а на банку поставила каструльку. Вона сказала мені:

— Добра юшка!

А дідусеві сказала:

— Підпалюй!

Дідусь витяг із кишені коробку сірників.

— Останні наші сірники,— пояснив він.

Він черкнув сірником по коробці, наставив долоню, щоб захистити полум'я від протягу, і ткнув його в дірку. Сірник погас. Тріски не загорілися.

— Він усе вміє краще,— сердито крикнула бабуся,— я ж надто тремчу, я ж не можу запалити, завше він, він же вміє краще!

Я завше мала в кишені своєї квітчастої сукні коробку сірників. А цього разу мала навіть дві. Я простягла руку з коробками дідусеві. Він ухопив їх.

— Я також хочу сірників! Дай мені одну коробку! — крикнула бабуся— Зараз же дай одну мені!

Дідусь міцно стискав коробки в кулаці. Бабуся схопила мене за руку:

— Одна моя, я ж казала, що одна моя!

Я не знала, що робити. Я ще не чула, щоб бабуся з дідусем сварилися за сірники.

Дідусь кинув одну коробку на стіл. Вона ковзнула по цераті і впала додолу.

Бабуся опустилася на підлогу й рачки полізла по коробку. У кімнаті було темно. А на підлозі ще темніше.

— Є! — важко дихаючи, мовила бабуся. Вона підвелася, тремтячою рукою засунула коробку в кишеню і переможно сказала: — Це тільки мої сірники. Я тобі жодного не дам!

Я помітила, що по щоках у мене течуть сльози. Я не знала, чого плачу. Тільки добре знала, що хотіла, аби Кон забрав мене звідси. Кон не приходив.

Дідусь запалив тріски у бляшанці. Бабуся мішала юшку в каструльці. З каструльки йшов неприємний запах.

— А чого ви не палите у плиті? — спитала я.

-Димаря нема, він розбитий і засипаний сміттям,— пояснив дідусь.

— Що ти кажеш? — спитала бабуся. Дідусь не відповів.

Вариво в каструльці було неїстівне. Сірі балабушки плавали в сірій юшці. Але бабуся насипала мені того варива в тарілку з незабудками, в мою улюблену тарілку! І ложка з дерев'яною ручкою також ніде не ділася. Я засунула ложку, порожню ложку до рота. Вона мала той самий присмак, що й раніше. Присмак заліза, присмак солі. Гіркий присмак. Гострий присмак.

— Ти не хочеш їсти? — спитав дідусь.

Я похитала головою. Дідусь посунув мою тарілку до себе. Бабуся єхидно втупила в нього очі і промурмотіла:

— Завше він, завше він.

Тепер уже було темно не лише в кімнаті, а й надворі. Ми з дідусем вийшли до кухні й сіли на підлозі.

— А сусіди ще живі? — спитала я.

— Вони мешкають у будинку Черного,— відповів дідусь.

У будинку Черного раніше мешкало багато нацистів. Вони втекли, а будинок Черного вцілів. Помешкання нацистів стояли порожні.

— А Бренери?

— Бренери також мешкають у будинку Черного.

— Я думала, що вони наклали на себе руки, як прийшли росіяни.

— Вони й хотіли накласти на себе руки.

— То чому не наклали? Не мали отрути?

— Отруту мали. Але спершу дали її псові.

— А тоді?

— А тоді побачили, як пес мучився, й перелякалися до безтями.

— Він помер?

-Хто? —Пес.

— Звичайно, пес здох, але Бренери живі!

Надворі зовсім стемніло. Кона й досі не було. Здалеку почулася російська мова. Кон? Ні, не Кон. Два голоси. Мабуть, військовий патруль.

Росіяни наблизилися, поминули звалище. Один сміявся, другий щось казав.

Дідусь затулив мені рота рукою. Чому він так зробив, я не розуміла.

Голоси віддалилися, потім їх зовсім не стало чути. Дідусь відтулив мені рота.

— Росіяни рідко роблять якесь зло,— сказала я. Дідусь кивнув головою.

— Не більше як інші. Переважно вони дуже привітні. Дідусь кивнув головою.

— Я люблю їх. Особливо Кона! Дідусь кивнув головою.

— А чого вони не повинні нас чути?

— Бо я боюся,— сказав дідусь. Боюся! Боюся! Всі бояться!

— Тобі доведеться ночувати в нас,— мовив дідусь.— Той солдат не вернеться!

— Той солдат! — Я розсердилася — Не кажіть "той солдат"! Це Кон. Мій приятель, найкращий приятель.

— Не хвилюйся,— промурмотів дідусь.

Ми ще трохи подивилися на небо. Там не було на що дивитися. Ані місяця, ні зірок, ані хмар.

— Часом летять літаки,— мовив дідусь.

— У нас теж,— сказала я.

-1 американські також,— мовив дідусь.

— У нас ні,— сказала я.

— Звідки ти знаєш? — спитав дідусь.

— Знаю,— запевнила я.

— Може, нам пощастить,— сказав дідусь,— і росіяни виберуться, а прийдуть американці.

— Я не хочу американців! Дідусь промовчав.

Я зрозуміла, що Кон сьогодні вже не прийде. Надворі було темно, хоч в око стріль. Вулиці ніде не освітлювалися. У жодному з тих кількох вікон, які ще лишилися цілі, теж не світилося. Кон не знайшов би дороги.

Дідусь підвівся. Я також. Дідусь запалив сірника. Ми обережно перейшли кухню. Біля дверей до кімнати сірник погас. Дідусь запалив другого сірника.

Сірник кидав миготливі тіні на широке ліжко. З одного боку лежала бабуся. Рот у неї був розтулений. Вона спала. Вигляд у неї був страхітливий, бо вона не мала зубів. Вона щовечора виймала штучну щелепу.

— Лишіть свої зуби в роті,— попросила я дідуся. Ми роззулися і сіли на ліжко. Сірник догорів.

— Де ти хочеш спати: на її боці чи на моєму? — спитав дідусь.

Я хотіла спати посередині, але так не виходило, бо в бабусі з дідусем були тільки дві ковдри. Я залізла під дідусеву ковдру.

Дідусь також скоро заснув. Було зовсім тихо. Ніхто не хропів. Ніхто не скреготав зубами. Тільки часом щось шаруділо перед дверима і лускало у стелі над нами. Я згадала тріщину в ній. Що з нею? Я за цілий день жодного разу не подумала про неї. В кімнаті завше було так темно, що я не бачила її.

Може, Кон іще прийде. Тому я не скинула сукні. Я любила спати долілиць. Ґудзики на сукні давили мене. Я перевернулася на спину й ненароком штовхнула дідуся.

— Спи вже,— буркнув він. Я заснула.

28

ЗРАДЛИВІ ПОВІКИ. НАЙУПЕРТІША ДИТИНА. ЗАСТАВА НА ДОРОЗІ. ОБОЗ

Коли я прокинулася, в кімнаті було видно. Забиті вікна були відчинені. Перед одним із них стояв батько. Стояв спиною до мене. Добре, що він так стояв. Я знов заплющила очі. І почула, як дідусь сказав:

— Я ж не знав, що ви не знаєте, що вона в мене.

— А якби знали, то що б це помогло? — спитав батько.

— Я б відвів її додому.

— Ви, через заставу?

— Так,— сказав дідусь. Мабуть, він справді вірив, що відвів би мене. Батько підійшов до ліжка. Я чула його ходу по рипучій підлозі.

Він доторкнувся пальцем до мого плеча і сказав:

— Уставай.

Я не ворухнулася.

— Ти вже не спиш,— сказав батько і дужче придавив пальцем плече— Твої повіки здригаються!

Я спробувала звести очі під заплющеними повіками догори. Ґеральд казав, що треба звести очі зовсім догори, так, наче хочеш заглянути у свій мозок, тоді повіки не здригаються. Його рецепт не діяв. Повіки в мене й далі здригалися.

Батько сказав, щоб я не влаштовувала театру, а бабуся, що, видно, й далі лежала біля мене в ліжку і, видно, й досі була без зубів, бо сичала, коли говорила, забідкалася:

— Та дайте бідоласі виспатися. Хай іще полежить, як вона така стомлена.

— Я мушу вертатися! — крикнув батько.

— Що таке? — спитала бабуся.

— Він мусить вертатися! — крикнув дідусь.

— Он як,— мовила бабуся,— он як.

Від того крику навіть вона розбуркалася. Я підвелася.

— Одягайся,— сказав батько.

— Я одягнена.

— Узувай черевики!

Я злізла з ліжка й нахилилася. Там стояли мої черевики. Я не розгиналася, вдаючи, що шукаю їх.

— Та взувайся ж! — крикнув батько.

Я взулася і сказала, що мені треба розчесатися, і вмитися, і що я голодна.

— Ходімо вже,— сказав батько,— попрощайся й ходімо!

Батько схопив мене за руку й потяг до дверей. Я потягнула руку назад. Він відпустив її, і я впала на ліжко. Батько нахилився наді мною.

— Ти найупертіша, найдурніша дитина з усіх, яких я знаю,— сказав він.

— По мене прийде Кон,— мовила я.

— Кон не прийде по тебе.

Його слова прозвучали так, що я зрозуміла: це правда! Я підвелася і сказала:

— До побачення!

Дідусь поцілував мене в щоку, бабуся пригорнула до тремтячих грудей. Я випручалася. Батька також пригорнули до тремтячих грудей. Він також випручався. Ми вийшли з кімнати.

Дідусь позачиняв забиті дошками вікна.

Ми йшли швидко. Я подала батькові руку.

— Не біжіть так,— задихано мовила я,— у мене коле в боці. Батько зупинився, витяг із кишені сигарету, ткнув її до рота і запалив. Я хотіла сісти на бордюр.

— Не можна,— сказав він і підвів мене.

Я знов подала йому руку, і ми пішли далі. Ми здолали чималий шмат дороги, і біля приміської залізниці я знов захотіла сісти.

— Я стомилася,— схлипнула я.

— Я також,— мовив батько — Але ходімо далі. Вдома спатимеш, скільки захочеш. У нас лишилося мало часу. Щонайбільше за півгодини ми повинні бути біля застави на останній зупинці трамвая!

Чого ми повинні бути за півгодини біля застави на останній зупинці трамвая?

— Бо міняються вартові.

А що нам до того, зміняться вартові чи не зміняться?

— Я маю записку від майора, що можу проходити крізь заставу, що мене пропустять!

Ну от! То чого ж він так квапиться?

— Але та записка пса варта. Майор не має права вирішувати, чи якась цивільна особа може там пройти!

А як же пройшов батько?

— Бо один вартовий на заставі був п'яний, а другий — добродушний бовдур!

Ну, то все гаразд!

— Та я не можу бути певний, що в наступній зміні теж буде один п'яний, а другий добродушний! А якщо там не будуть п'яні й добродушні, то вони не пропустять нас і нам доведеться залишитися тут!

Тепер заквапилась і я. У мене перестало колоти в боці, і я вже була не стомлена. Я кинулася бігти. Батько біг поряд, шкутильгаючи, важко дихаючи.

— Ви сердиті на мене? — спитала я.

— Ні! — відповів батько.

— А мама?

— Не знаю. Вона також зрадіє, як ти повернешся.

— Звідки ви дізналися, де я?

— Від Ґеральда!

— Він зразу сказав вам, що я поїхала з Коном?

— Ні, аж увечері.

— А чому Кон не прийшов по мене?

— Бо його заарештовано! Я зупинилася.

— Ходи,— сказав батько.

Я не зрушила з місця. Кона заарештовано!

— Через мене? — спитала я.— Через мене? Це несправедливо. Він не винен. Він не знав, що я на підводі. Треба сказати майорові, що він не знав.

Батько сказав, що справа не така проста. І якщо я швиденько йтиму далі, він усе докладно розповість мені. Все, що знає. Але знає він лише стільки, скільки Іван, якому вчора телефонували з приводу Кона.

Отже, я бігла далі, а батько розповідав:

— Певне тільки одне, що Кон отримав нові окуляри, а тепер сидить під арештом, бо його вважають за дезертира!

— Це ж неправда! — крикнула я.

— І ще відомо, що Кон виїхав зі шпиталю і що' потім у підводі в нього поламалася вісь.