Летіть, хрущі - Сторінка 21

Вона зарепетувала, що я перебила їй носа.

— Гузно перебила, а не носа!

Мати закричала, що я негайно, просто таки негайно маю відвикати від цих поганих слів, а то з мене нічого кращого за базарну бабу не вийде.

— Усі кажуть такі слова! — не змовчала я.

— Я не кажу,— мовила сестра.

— Нащо тобі казати, як ти сама гузно! — крикнула я.

І почала вигукувати: "Гузно, гузно, гузно!" — аж поки мати дала мені ляпаса. Тоді я підбила подушку, трохи поплакала, хоч мені не було боляче — материна рука лише ковзнула по косах,— загорнулася в ковдру й заплющила очі.

Я задоволено почула, що батько боронить мене, каже матері, що справді всі в будинку вживають такі слова, навіть вона сама, коли плита курить або старшина надто гучно горлає. А тоді ще почула, як мати мовила:

— Однаково вона повинна відвикати від таких слів! Життя поволі стане таким, як звичайно було, і коли почнеться школа, вона ж не зможе так говорити!

— Тоді вона й перестане вживати такі слова,— буркнув батько.

Я заприсяглася собі, що ніколи не перестану вживати такі слова, ніколи більше не піду до школи і все робитиму для того, аби життя не стало таким, як звичайно було.

І вирішила, що ніколи більше не хотітиму звичайного життя.

Коли я прокинулася і з заплющеними очима почала перебирати звуки, серед них виявилися й деякі невідомі, незвичайні. До співу чорних дроздів, Людмилиної лайки і Ґеральдових спроб свиснути долучилися форкання і тупіт. Я підбігла до вікна і зрозуміла, чому Кон прав шкарпетки і чистив гімнастерку.

Кон ішов стежкою: поголений, умитий, зачесаний, із наново заліпленим оком. А за ним ішов кінь. Кон повів його повз альтанку до підводи.

Він налаштувався кудись їхати!

Я накинула свою квітчасту сукню і з поспіху надягла сестрині штанці. Вони були завеликі на мене і прикро теліпалися між ногами. Кон саме запрягав коня, коли я підійшла до нього.

— Коне, куди ви їдете? — спитала я.

— їду до міста,— зітхнув Кон і витяг із кишені гімнастерки папірця, на якому було щось написано чужими мені літерами — Мушу до шпиталь,— пояснив він і постукав пальцем по папірці.— Отримую зроблений у шпиталь новий окуляр, щоб знов бачити!

Хитрун! Тепер я зрозуміла, чому він учора не хотів говорити зі мною. Бо вже тоді дуже добре знав, що сьогодні поїде в місто, і так само добре знав, що я конче захочу поїхати з ним. І тому він уже тепер похитав головою, хоч я ще нічого не сказала, й залементував:

— Пані, пані, не годиться, нічого не вдієш, не хочу, не можу, це недобре!

— А бабуся?! — вигукнула я.— Моя бабуся, Коне! Вона ж вам так подобалася! Я повинна поїхати до бабусі!

Кон прошепотів:

— Глянемо й на бабусю. Твій тато написав дорогу для мене! Кон витяг іще одного папірця, вже з кишені штанів. На ньому був

накреслений план нашої дільниці: Головна вулиця, та провулок Кальварієнберґ, і червона крапка там, де був наш старий будинок. Кон показав на підводу. Ззаду на ній лежало кілька старих ковдр.

— Під ними є мішок для бабуся. Твоя мама напакувала їжа для бабуся, якщо вона ще там, але вона напевне ще там!

Кон насипав коневі моркви.

— Я хочу поїхати з вами! — заявила я. Кон уперто похитав головою.

— Ніхто не може їхати зі мною, нікого не можна взяти! —1 сказав, щоб утішити мене: — Увечері я повернуся, принесу вітання від бубу-ся й дідусь і принесу новий окуляр!

Кінь доїв моркву. Кон пішов до будинку. Йому треба було, щоб Іван поставив іще одну печатку на папірці з чужими літерами.

Тільки-но Кон зник за рогом будинку, я вилізла на підводу, підняла ковдри й оглянула мішок із харчами. У ньому були пакунки з локшиною та квасолею і пляшка олії. А ще я побачила там дві банки з печінковими ковбасками. Я лягла поряд із мішком і вкрилася ковдрами. Вони були кусючі й запорошені, тхнули собакою і лоскотали в носі. Я чекала, що буде далі.

На стежці зашаруділа жорства. Я подумала, що то Кон, і затамувала віддих, але то був Ґеральд. Він ішов до підводи і дорогою вигукував, щоб його було чути в сусідній садибі:

— Ангеля, видно і звідсіля, що ти дурне теля, фе! — Тоді підняв ковдру й запитав: — Що ти тут робиш?

Я досі й сама до пуття не знала, що там робила. Властиво, тільки чекала, що Кон повернеться, викриє мене і прожене з підводи. Але тепер сказала:

— Укрий мене добре, щоб Кон не побачив, і тікай звідси! Ґеральд виліз на підводу і обтикав ковдру навколо мене.

— Кон іде! — раптом прошепотів він, і я почула, як він зіскочив з підводи.

Кон підійшов ближче. Підвода зрушила із місця, подалася назад, Кон крикнув "тпру", тоді "вйо", підвода заторохтіла, захиталася, щось тверде в мішку гупнуло мене по голові. Мабуть, їхала двома колесами по м'якій грядці левкоїв, а двома по стежці, всипаній жорствою. Потім підвода вся опинилася на стежці, Кон знов крикнув "тпру", і підвода зупинилася.

Я почула, як Ґеральд гукнув:

— Я відчиню вам браму!

Брама заскреготала в завісах. Я повідпихала ковдру від носа, щоб краще було дихати.

Кон виїхав на дорогу, і підводу перестало трясти. Я помітила, що ми були біля комендатури, бо солдат коло дорожної застави щось гукнув Конові й засміявся, і Кон також засміявся і щось гукнув йому у відповідь.

Мені не хотілося довше лежати під задушливою ковдрою. Я збільшила отвір, щоб можна було не тільки дихати крізь нього, а й дивитися. Ми були вже біля кінцевої зупинки трамвая. Я вирішила пролежати ще під ковдрами, поки ми доїдемо до Головної вулиці в Гернальсі, нашому районі. Тоді Кон напевне вже не повернеться й не відвезе мене назад.

Це тривало з біса довго. У моїх спогадах дорога була багато коротша. Нарешті я побачила над собою зелене гілля. Це були дерева з алеї на Головній вулиці Гернальсу. Я вистромила голову з купи ковдр і нерішуче покликала:

— Коне! —1 ще раз: — Коне!

Кон не чув мене. Він сидів на передку і стиха співав. Я вилізла з-під ковдр. Кон обернувся і витріщив на мене очі. Я спробувала усміхнутися, наче нічого не сталося.

— Коне, я заснула ззаду на підводі, а як прокинулася, ви вже їхали— Я перелізла на передок і сіла біля Кона.— Дайте мені раз покерувати конем! — Я простягла руку по віжки.

— Ой, пані,— сердито мовив Кон — Ти зробила мені клопіт, багато, багато клопіт! Що мені робити з тобою? Кажи!

— Довезіть мене до дідуся й бабусі. А ввечері заберете мене, вже з новими окулярами.

— А якщо бабуся немає?

— А де ж вона? — Я обвела поглядом розбомблені будинки вздовж вулиці — Вона ж не може піти по закупи, а дідусь не може піти на роботу.

— А якщо її взагалі вже немає?

— Коне,— мовила я і міцно вчепилася йому в рукав,— ви ж мені завжди казали, що вона напевне не померла, ви мені обіцяли, що вона жива!

Кон стурбовано наморщив лоба і здвигнув плечима.

— Обіцяв? Нічого я не обіцяв! — А тоді: — Не можна ж обіцяти, що люди живі. Я хотів, розумієш, хотів! —1 ще за мить: — Ну, пані, скоро побачимо!

Більше він нічого не сказав, і я також не мала бажання ще щось казати.

Двічі Кона спиняв патруль, і йому доводилося показувати папірця з Івановою печаткою. І щоразу він показував свої поламані окуляри, показував на мене і щось пояснював солдатам, і тоді солдати спершу сміялися з розбитих окулярів, а потім гладили мене по голові.

— Що ви їм казали про мене? — спитала я. Кон роздратовано глянув на мене:

— Мушу, пані, робити брехню про тебе! Мушу казати, що ти зовсім дуже хвора дитина, що в тебе багато болить шия та голова і що тобі також треба до шпиталь.

— Ага,— усміхнулася я.

— Не ага, пані! Нічого усміхатися, не є весело. Тато й мама вдома мають страх, багато страх і всюди шукають дурну пані!

Кон витяг із кишені штанів батьків план і показав на лінію, вздовж якої було написано: "Провулок Кальварієнберґ".

— Пані, де це? Ти мені показати, де я повинен їхати далі від великої дороги?

Справді, де це? Усе стало зовсім не таке, як було раніше. До вирв від бомб між будинками я вже звикла, але тепер тих вирв було більше, ніж будинків. Я не могла визначити, де ми. Під шляхопроводом приміської залізниці ми вже проїхали. Може, ми були біля Ватґасе? На розі Головної вулиці і Ватґасе завжди була мебльова крамниця з червоними вивісками над вітринами і з жовтими літерами на тих червоних вивісках. А поряд була крамниця з синім жалюзі і білим лебедем на ньому. Але тут я не бачила ані червоних вивісок, ані білого лебедя. Тут було тільки велетенське руйновище.

УЦІЛІЛИЙ БУРГОМІСТР. ДІРКА У ВАННІ. ТЯГАРІ НА НОГАХ. ПІАНІНО. ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ

— Ну, пані, де це?

Всюди, скільки око сягало, були велетенські купи уламків, а поміж ними зруйновані і де-не-де вцілілі будинки. Та ось я побачила церкву. Ми були вже на добрій дорозі.

— їдьте далі, їдьте далі,— сказала я.

Раніше звідти видно було тільки вершок дзвіниці, сірий, малесенький, з золотим хрестом, що часом мерехтів на сонці. Тепер видно було цілу дзвіницю і навіть шмат даху церкви. І видно було також, що в тому даху зяяла величезна дірка.

Кон поїхав далі. Часом їхати було важко, бо й на вулиці траплялися вирви, а Конів кінь їх не любив. Він не хотів їхати повз вирву. Конові доводилося щоразу злазити з воза, гладити коня і проводити його повз небезпечне місце.

Ми доїхали до майдану Ельтерляйн. Я зразу впізнала його, бо на ньому вцілів острівець безпеки з трьома кущами бузку і гіпсовим бургомістром. Більше нічого не вціліло. Нічогісінько.

— Тепер вам треба звернути десь ліворуч,— мовила я.

Кон кивнув головою, проте звернути ліворуч було не так легко. Ліворуч була тільки величезна руда купа цегли, уламків і тиньку, а над нею здіймалася хмара куряви. Та курява лоскотала в носі, налипала на піднебіння, від неї пекло очі.

Якийсь чоловік порпався в тій купі, вишукував добру цеглу і складав її на купку. Коли він побачив нас, то кинувся тікати, і так швидко, що шпурнув геть цеглину, яку щойно вичистив.

— Чоловіче, чоловіче,— гукнув Кон,— не бігти, лишитися сказати! Чоловік навіть не озирнувся на нас. Він спотикався в завалах, і з

кожним його кроком здіймалася курява.

— Чоловіче, чоловіче! — Кон замахав папірцем і зіскочив з воза.

— Та не гукайте його, як він, дурний, тікає,— мовила я,— я вже знаю, де ми!

Кон не послухався мене. Він виліз на купу уламків та битої цегли й подався за чоловіком, вгрузаючи по коліна у сміття. Над ним стовпом здіймалася масна жовта курява.

— Коне, вертайтеся!

Я хотіла спинити Кона, тому й собі зіскочила з воза й вилізла на купу сміття.