Лілея долини - Сторінка 44

Коли ти вернешся сюди, я повірю, що ти кохаєш мене не менше, ніж я тебе, хоча мені завжди здавалося, що це неможливо.

Вона зуміла переконати мене вернутися до Клошгурда. Я не здогадався, в якому фальшивому становищі буду я там, бо мене надто поглинуло моє щастя. Якби я відмовився їхати до Клошгурда, я віддав би перевагу леді Дадлей перед Анрієттою. Арабелла одразу ж повезла б мене до Парижа. Але поїхати до Клошгурда тепер — чи не означало це образити пані де Морсоф? У такому разі я тим певніше мав вернутися до Арабелли. Чи прощала якась жінка таку наругу над її коханням? Коли вона не ангел, що спустився з небес, а лише чисте створіння з високою душею, всяка жінка вважатиме за краще побачити коханого на смертній постелі, ніж в обіймах суперниці; що дужче вона кохає його, то глибшою буде її рана. Отож хоч би як я вчинив по тому, як проміняв Клошгурд на Гренадьєр, моє поводження було б таке ж згубне для мого високого кохання, як вигідне для кохання земного. Маркіза все розрахувала з тонкою проникливістю. Вона призналася мені згодом, що якби не спіткала в ландах пані де Морсоф, то все одно знеславила б мене, никаючи довкола Клошгурда.

Коли я приїхав до графині і побачив її блідою й розбитою, ніби після нічниць, до мене раптом повернулося особливе чуття, що дозволяє юним і великодушним серцям осягнути сенс вчинків, які здаються незначними в очах юрми, але стають злочинними перед судом шляхетної душі. І тут, мов дитина, котра, граючись і збираючи квіти, непомітно спустилася в провалля і раптом з жахом усвідомила, що не може вибратися назад, що її відокремлюють від людей неприступні схили, що вона зосталася сама серед ночі й виття диких звірів, я збагнув: між нами проліг цілий світ. ї наші душі вразив прикрий крик, ніби відлуння похмурого "Consummatum est"*, який гримить у церквах у Страсну п'ятницю, в годину смерті Спасителя. Жахливий обряд, такий моторошний для юних душ, яким релігія заступає першу любов. Усі ілюзії Анрієтти було розбито одним ударом, і серце її краялося. Невже вона, котра не відала любовних насолод, не віддавалася їхній солодкій знемозі, сьогодні здогадувалася про радощі щасливого кохання і тому відвертала від мене свій зір? Атож, вона позбавила мене світла, що шість років осявало моє життя. Мабуть, вона знала, що джерелом проміння, яке струмувало з наших очей, були наші душі, ось так ці душі проникали одна в одну, зливалися водно, знову розходилися й раділи, мов ті дві жінки, які щиро повіряли одна одній свої таємниці. Я з гіркотою відчув: не треба було приходити в цю оселю, де не знали любовних утіх, коли в тебе лице обпалене подихом жаги, що її стерти годі. Якби напередодні я дозволив леді Дадлей піти самій, якби я вернувся до Клошгурда, де Анрієтта, можливо, чекала на мене,— тоді, може... атож, може, пані де Морсоф не надумала б так непохитно зостатися мені тільки сестрою. А тепер вона докладала всіх сил, виявляючи мені прибільшену увагу, щоб остаточно ввійти в свою нову роль і ніколи не виходити з неї. За сніданком вона говорила мені милі речі, речі, як на мене, принизливі: так дбають про хворого, починаючи жаліти його.

* Звершилося! (Латин.)

— Ви вийшли на повітря дуже рано,— сказав мені граф,— і мали б нагуляти вовчий апетит, адже ви не скаржитеся на шлунок.

Ця репліка не викликала на устах у графині лукавої посмішки, як у сестри-спільниці, і я остаточно переконався, що становище моє просто кумедне. Неможливо проводити дні в Клошгурді, а ночі в Сен-Сірі. Арабелла недарма розраховувала на мою делікатність і на шляхетність пані де Морсоф. За цей безконечний день я збагнув, як важко стати другом жінки, якої ти так довго бажав. Такий перехід дуже простий, коли він підготовлений роками, але завжди болісний у молодості. Мені було соромно, я проклинав своє захоплення, мені хотілося віддати пані де Морсоф усю свою кров. Я не міг спаплюжити перед нею суперницю, бо графиня уникала розмов про неї, до того ж чорнити тепер Арабеллу було б ницістю, і я заслужив би лише зневаги великодушної Арабелли, чиє серце виявилося таким благородним. Після п'яти років звабливої близькості душевної ми не знали, про що говорити, слова не передавали наших думок, ми крилися одне перед одним з своїми муками, а колись же страждання лише міцніше зв'язували нас. Анрієтта вдавала, ніби рада і за себе, і за мене, але була дуже сумна. Хоча вона раз у раз називала себе моєю сестрою, вона не знаходила теми для розмови, і ми майже весь час ніяково мовчали. Вона ще збільшувала мою муку, давши мені зрозуміти, що вважає за Арабеллину жертву себе одну.

— Я страждаю ще більше за вас,— сказав я своїй сестрі у відповідь на зауваження, сповнене щиро жіночої іронії.

— Чому? — спитала вона тим бундючним тоном, яким говорять жінки, коли хочуть приховати свої почуття.

— Тому що я кругом грішний.

Після цього графиня стала триматися зі мною так холодно й байдуже, що зовсім мене збентежила; і от я надумався поїхати. Ввечері я попрощався з усією родиною, зібраною на терасі. Всі пішли провести мене на моріжок, де мій кінь нетерпляче бив копитом. Графиня підійшла до мене, коли я вже взявся за вуздечку.

— Пройдімося пішки по алеї,— мовила вона.

Я подав їй руку, і ми повільно спустилися в парк, ніби все ще насолоджуючись нашими узгодженими рухами; так ми дійшли до купи дерев у далекому кінці біля паркової огорожі.

— Прощавайте, мій друже! — сказала вона, схиливши голову мені на груди й оповивши шию руками.— Прощавайте, ми більше не побачимося! Бог наділив мене сумним хистом вгадувати прийдешнє. Пам'ятаєте, як я нажахалася того дня, коли ви приїхали до нас, такий молодий і гарний? Мені примарилося тоді, що ви повернулися до мене плечима, як сьогодні, коли ви покидаєте Клошгурд задля Гренадьєра. І от оце вночі я знову зазирнула в майбутнє. Друже мій, ми говоримо з вами востаннє. Може, мені пощастить ще сказати вам кілька слів, але з вами говоритиме не та, що стоїть перед вами. Смерть уже черкнула мене своїм крилом. Ви позбавляєте моїх діточок матері, заступіть же її біля них, коли мене не стане. Ви можете це зробити! Жак і Мадлена люблять вас так, ніби ви завжди мучили їх.

— Ви хочете померти! — вигукнув я злякано, дивлячись на неї, і знову побачив у її вогненних очах сухий блиск, знайомий лише тим, хто бачив його в коханої істоти, враженої цією жахливою хворобою, і схожий на блиск потемнілого срібла.— Померти! Анрієтта, я наказую тобі жити. Раніше ти вимагала від мене клятв, сьогодні я прошу у тебе лише одну: поклянись, що ти звернешся до Оріже і слухатимешся його в усьому.

— Невже ви станете супротивитися милосердю Божому? — вигукнула вона, і її вигук пролунав, як крик розпачу й обурення тим, що я не зрозумів її.

— Отже, ви недостатньо любите мене, щоб сліпо коритися в усьому, як оця жалюгідна леді?..

— Гаразд, я зроблю все, чого ти побажаєш,— відповіла вона, охоплена ревнощами, що відразу знищили ту відстань, якої вона досі дотримувалася.

— Я залишаюся тут,— сказав я, цілуючи її в очі.

Налякана цим рішенням, вона вирвалася з моїх обіймів і прихилилася до дерева; потім мерщій кинулася до замку, не озираючись; я рушив слідом, вона плакала й молилася. Вийшовши на моріжок, я взяв її руку й поштиво поцілував. Ця несподівана покора зворушила її.

— І все ж я твій,— мовив я,— бо кохаю тебе, як колись любила тебе тітка.

Вона затрепетала й палко стисла мою руку.

— Ще один погляд! — сказав я.— Такий погляд, який ти дарувала мені колись!.. Жінка, котра цілком віддається чоловікові,— вигукнув я, коли мене осяяло світло її очей,— не вливає в нас стільки життя й світла, скільки ти дала мені в цю хвилину! Ти моя єдина любов!

— Я житиму! — озвалася вона.— Але зціліться й ви!

Цей погляд стер з моєї пам'яті всі Арабеллині кпини.

Ви бачите, я став іграшкою двох несумісних пристрастей і по черзі улягав їхньому впливу; я любив ангелицю й чортицю — двох жінок однаково гожих; одну, прикрашену всіма чеснотами, які ми топчемо собі під ноги, кленучи нашу недосконалість; другу, наділену всіма вадами, що їх ми підносимо вгору з себелюбства. Я пішов по довгій алеї, обертаючись, щоб глянути на пані де Морсоф (вона стояла, прихилившись до дерева, разом з дітьми, які махали мені хусточками), і раптом відчув, як у душі моїй ворухнулася пиха: адже я зробився вершителем долі двох найпрекрасніших створінь, гордістю двох жінок, таких несхожих, але таких довершених, і будив у них таку безмірну жагу, що кожна з них ладна померти, коли позбудеться мене. Це не гідне самовдоволення було покарано двічі, вірте мені, Наталі! Якийсь злий дух нашіптував мені, щоб я дожидався біля Арабелли тієї години, коли графова смерть або порив Анрієттиної розпуки приведуть її до мене, бо Анрієтта все ще кохала мене; її суворість, її сльози, докори сумління, християнська сумирність красномовно доводили: ніщо не могло вирвати цього почуття з її серця, так само як і з мого. Коли я брів по прекрасній алеї, поринувши в свої роздуми, я вже мав не двадцять п'ять років, а всі п'ятдесят. Очевидно, молодик ще частіше, ніж жінка, в одну мить перескакує від тридцяти років до шістдесяти. Хоча я одразу відігнав ці ниці думки, мушу признатися, вони й далі переслідували мене. Можливо, дух, який навіяв їх, жив у замку Тюїльрі, під склепіннями королівських палат. Хто міг би в ті часи опинатися розбещеному впливу Людовіка XVIII, котрий казав, що ми пізнаємо справжні пристрасті лише в похилому віці, бо пристрасть прекрасна й несамовита, лише коли до неї домішується часточка немічності, що надає кожній насолоді того трепету, якого спізнає гравець, роблячи останню ставку. Дійшовши до кінця алеї, я обернувся й побачив, що Анрієтта все ще стоїть під деревом, тепер уже одна. І я повернувся сказати їй останнє прощай, скроплене слізьми скрухи, що її причину я приховав. Сам того не відаючи, я лив ці щирі сльози, оплакуючи наше чудове кохання, занапащене навік, наші невинні почуття, ясні квіти юності, яким ніколи не ожити, бо потім чоловік уже не дає, а тільки бере; в своїй коханці він любить самого себе, тоді як у юності він любить кохану в самому собі; пізніше ми передаємо свої уподобання, може, і свої вади тій, що кохає нас; а в молоді роки наша коханка прищеплює нам свої чесноти й ніжні почуття; вона прилучає нас до краси своєю усмішкою й навчає відданості своїм прикладом.