Листок, намальований Ніґґлом - Сторінка 2

Тієї миті його ще можна було назвати м'якосердим, але точно не добросердним — добра в його серці й краплини не було. — Що вдієш..., якщо ти вже так хвилюєшся...

— Дуже хвилююся, дуже! Якби ж то я не був кульгавим!

Отже, Ніґґл попрямував за лікарем. Відмовити було якось незручно. Зрештою Періш — єдиний його сусід, а навколо жодної душі, і допомоги нема в кого просити. Та й велосипеда Періш не має, а якби й мав, зі своєю ногою далеко би не заїхав. Клята нога завдавала Перішеві чимало страждань, і про це треба було пам'ятати. Так! Про це ні на мить не можливо було забути, як і про його квасне обличчя та плаксивий голос.

А часу залишалося зовсім мало. Та про те, щоби пояснювати це Перішеві годі й було думати! Він однаково не зрозумів би нічого. Ніґґл кілька разів згадав лихого і викотив на подвір'я свого велосипеда.

На вулиці було вогко, дув вітер, а денне світло вже почало тьмяніти. "Нині вже не вдасться попрацювати", — подумав він сумовито. Дорогою Ніґґл або бурмотів собі щось під носа, або раптом чітко уявляв вершину гори, і поруч тонесенький зелений паросток, той самий, що його він побачив ще навесні... Мазок лягав за мазком. Його пальці стискали кермо велосипеду. Зараз, коли картини не було поруч, Ніґґл нарешті відчув, зрозумів, яким саме має бути цей осяйний паросток, повторюючи риси віддалених гір. Але щось не давало йому спокою, й у глибині душі він розумів, що це страх — він дуже переживав, що може не встигнути.

Ніґґл знайшов лікаря. Ремонтна майстерня, щоправда, була зачинена — за такої погоди всі сиділи вдома, ближче до вогню, та проте він залишив записку майстрам. Дорогою назад Ніґґл змок, як хлющ, через що сильно застудився. На щастя, лікар вчинив дуже мудро, не зірвавшись із місця відразу, як це дехто робить, а приїхав наступного дня, так що мав вже двох пацієнтів у сусідніх будинках.

Ніґґл лежав у ліжку. Його лихоманило. Над головою кружляло листя, вилися гілки, і це все складалося в дивовижні візерунки. До звістки про те, що в місіс Періш тільки застуда і вона вже починає потрохи вставати з ліжка, Ніґґл поставився байдуже. Він просто відвернувся обличчям до стіни, а листя накрило його з головою.

Вітер не вщухав. Він зірвав багато черепців із Перішевого будинку, так само і з Ніґґлового, напевно, бо й у нього тепер почав протікати дах. Майстри все таки не приїхали. Перші кілька днів Ніґґлові не було до того діла. Але потім він захотів їсти й довелося вилазити з ліжка. Адже за ним ніхто не доглядав. Дружини в нього не було. Періш теж не міг зайти — через негоду в нього сильно розболілася нога. Місіс Періш сновигала будинком, скрізь витираючи калабані, а в душі в неї наростала підозра, чи не забув бува той Ніґґл зайти до майстерні. Якби вона мала надію дістати щось корисне для ремонту даху, вона би негайно відправила чоловіка до сусіда, навіть якби він був змушений стрибати на одній нозі. Проте цього вона не сподівалася, тому Ніґґл залишився сам на сам зі своєю бідою.

Лише наприкінці тижня він так-сяк дошкандибав до своєї комірчини, і навіть спробував вилізти на драбину, але від першого ж кроку в нього запаморочилася голова. Тоді він просто сів і почав дивитися на картину. Та ніяких образів не було. Він нічого не бачив: ні візерунків із листя, ні далеких гір..., хіба що клаптик пустелі на обрії, але намалювати він не спромігся би навіть його — сили би не вистачило.

Наступного дня Ніґґл почувався значно краще. Він зміг вилізти на драбину й почав малювати. Проте не встиг він як слід поринути в роботу, коли хтось постукав у двері: "хай йому грець", — не витримав Ніґґл. Але це нічого не змінило. Він міг би сказати найлюб'язніше: "заходьте!", наприклад, адже двері однаково відчинилися й на поріг ступив дуже високий незнайомець. "Це приватна майстерня, — розлютився Ніґґл, — я зайнятий! Дайте мені спокій врешті-решт. Забирайтеся геть!".

— Я інспектор служби охорони будівель, — незнайомець витяг вперед руку, показуючи своє посвідчення, так, щоб Ніґґл міг його роздивитися з драбини.

— Ой! — тільки й скрикнув той.

— Будинок вашого сусіди перебуває у незадовільному стані, — продовжував інспектор.

— Я знаю, — відповів Ніґґл, — і вже доволі давно повідомив про це в майстерні з ремонту будівель, але як бачите, майстри таки не приїхали. А потім я захворів.

— Зрозуміло. Але, бачу, ви вже одужали.

— Але ж я не майстер. Періш сам винен. Треба було звернутися до міської ради і просити допомоги аварійної служби.

— Зараз аварійна служба займається більш серйозними руйнуваннями. Можливо, ви чули, що в долині був паводок. Чимало родин залишилися без даху над головою. А ви мали би допомогти сусідові зробити дрібний ремонт, таким чином попередивши потребу значно дорожчих робіт. Це ж закон. Ви маєте тут чимало будівельних матеріалів: полотно, дерево, водонепроникна фарба.

— Де? — здивовано перепитав Ніґґл.

— Та ж ось! — інспектор вказав на картину.

— Але ж це картина!

— Так, це картина. Але найпершими охороні підлягають будинки. Це закон.

— Але ж не можу я...

Більше Ніґґл не зміг нічого сказати, тому що на порозі з'явився ще один чоловік. Він був схожим на інспектора, немовби це був його двійник: так само високий, вдягнений у все чорне.

— Збирайся, — сказав чоловік. — Я провідник.

Ніґґл злетів із драбини додолу. Здавалося, в нього знову почалася гарячка: він залився холодним потом, перед очима все розпливалося.

— Провідник... Чий провідник?

— Твій. І твого вагону. Потяг чекає на тебе. Ти й так надто затримався. Але вже час. Тобі час вирушати в дорогу.

— Цього тільки не вистачало, — вигукнув інспектор. — Щоб ви знали, що іти, не довівши до ладу всі свої справи, неправильно, навіть більше — ганебно. Але тепер, принаймні, ми знайдемо корисніше застосування для цього шматка полотна.

— О Господи! — тільки й зміг прошепотіти Ніґґл, а потім заплакав. — Вона ж іще не завершена.

— Може й не завершена, — промовив провідник, — та однаково це все. Ходімо!

Ніґґлові нічого не залишалося як піти. Він був майже спокійним. Провідник не дав йому часу, аби зібратися, сказавши, що це треба було зробити завчасно, а зараз вони поспішають. Вже в передпокої Ніґґл прихопив таки маленький згорточок, але в ньому виявилися тільки фарби й альбом з начерками. Ні їжі, ні одягу там не було. Вони прийшли саме перед тим, як поїзд мав вирушати. Ніґґл дуже втомився, його очі закривалися самі по собі. Він ледве усвідомлював, що його заштовхують до купе. Потяг рушив. Він не розумів, куди їде і навіщо, тай не намагався зрозуміти. Згодом стало зовсім темно — потяг в'їхав до тунелю.

Коли Ніґґл прокинувся, через вікно виднівся великий присмерковий вокзал. Пероном ходив носильник і вигукував якесь слово. Але це не була назва місця. Носильник кликав його: "Ніґґл!"

Ніґґл поспіхом вийшов на перон, відразу згадавши, що залишив у купе свій згорток. Він озирнувся, але потягу вже не було.

"А, нарешті, ви з'явилися, — сказав носильник. — Ходіть за мною. Що?! Нема багажу! Тепер вас вже точно відправлять до виправного дому".

Ніґґл раптом відчув, що він дуже хворий. У нього потемніло в очах, і він гепнувся на самісіньку платформу. Його поклали в машину і відправили до виправного будинку, в ізолятор.

Лікування зовсім не сподобалося Ніґґлові. Ліки, які йому давали, були нестерпно гіркими, а персонал строгим і мовчазним. Крім них він не бачив жодної душі. Часом до нього приходив лікар, але він так само був строгим і похмурим. У визначені години Ніґґл мав працювати: копати землю, теслювати, фарбувати якісь дошки тільки в один тільки колір.

Прогулянок йому не дозволяли, а всі вікна в лікарні виходили на внутрішнє подвір'я. Іноді його на довгий час залишали в темряві, на години, без перерви — це в них називалося "дати час подумати". Незабаром Ніґґл втратив лік дням. Краще йому не ставало, звичайно, якщо виходити виключно з його власних відчуттів. У будь-якому випадку тепер його ніщо не тішило. Ну, зовсім ніщо, навіть відпочинок.

Спочатку, перші сто років (я тільки передаю вам його власне відчуття часу), його навідував якийсь незрозумілий неспокій, і тоді він думав про минуле. Лежачи в темряві, він повторював подумки одні слова: "якби ж то я тільки зайшов тоді до Періша, відразу після того, як почалися ті вітри... Я ж збирався... Ми разом закріпили би черепицю, і тоді місіс Періш не захворіла б, і я би не захворів. І тоді в мене залишався би цілий тиждень".

Але з часом чимало всього стерлося з його пам'яті, він вже був не здатен пригадати, навіщо йому був той "цілий тиждень". Неспокій теж зник, ніщо більше не хвилювало його — хіба що робота в лікарні. Тепер він все планував завчасно, прикидаючи, скільки часу займе та чи інша справа: як зашвидко, наприклад, можна дати собі раду з цією підлогою, щоби вона не рипіла, чи повісити нові двері, чи полагодити ніжку стільця. Напевне тепер про Ніґґла нарешті можна було сказати, що він став корисним, але ніхто йому цього зрештою не говорив. Тай тримали його тут так довго не задля "користі". Вони швидше просто чекали, поки його стан покращиться, а щодо того, наскільки він мав "покращитися", у них були свої власні, медичні погляди.

Так чи інакше, нещасний Ніґґл не відчував тепер ніякої радості життя, нічого такого, що раніше він міг би назвати радістю. Розваг він майже не мав, що й казати. Проте останнім часом він почав переживати невідоме до того почуття, ніби задоволення від того, що твоя синичка сидить на твоїй долоні. Він починав роботу за дзвінком і за дзвінком закінчував. Деякі речі він ретельно відкладав у бік, і там вони чекали, коли настане час їх доробити. За день він встигав багато чого і прекрасно давав собі раду з дрібними дорученнями. І хоч тепер "час не належав йому", він нарешті став "паном свого часу". Він зрозумів справжню вартість часу: чого він вартий, а чого — ні. І найперше усвідомив, що не варто поспішати. До Ніґґла прийшов спокій, і тепер у години відпочинку він міг дійсно відпочивати.

Аж раптом все змінилося. Йому більше не доручали теслярських робіт, змушуючи щодня тільки копати і копати. Про відпочинок годі й було думати. Ніґґл сприйняв це з покорою. І тільки по довгому часі в його пам'яті почали виникати відривки тих прокльонів, що їх він так часто колись промовляв.