Листок, намальований Ніґґлом - Сторінка 3

Важко повірити, але він майже зовсім забув їх. Він копав допоки вистачало сили згинатися, допоки шкіра на його долонях не почала злазити, а руки не почали кровити. Тоді він відчув, що не може більше підняти лопату. Ніхто не сказав йому доброго слова. З'явився лікар, подивився на Ніґґла й промовив: "Припинити роботу. Повний спокій у темряві".

Ніґґл лежав у темряві та цілковитому спокої, настільки цілковитому, що жодна думка чи почуття не приходили до нього, і він ледве міг сказати, скільки так вже лежить: кілька днів чи, може, кілька років? Якось він почув голоси. Зовсім незнайомі голоси. Він був переконаний, що до того ніколи не чув їх. Видавалося, що в сусідній кімнаті зібралася нарада лікарів, чи слідча комісія, а голоси долинають через нещільно зачинені двері. Щоправда, світла Ніґґл не бачив.

— А зараз розберемося з випадком Ніґґла! — промовив один голос. Це був дуже суворий голос, ще суворіший за голос лікаря.

— Що ж з ним сталося? — запитав другий голос. Його можна було би назвати ніжним, але в ньому не було м'якості, лише злилися і смуток, і надія — це був голос визначальника доль. — Що ж сталося з Ніґґлом? Він мав прекрасне серце!

— Та воно погано працювало! І голова теж не набагато краща — не дуже то він обтяжувався думками. Подивіться, скільки часу він згаяв, і навіть не на розваги, а просто так. Він навіть у дорогу як слід не зібрався. Адже він міг дещо приготувати, та ні. З'явився тут як останній нікчема, тож ми мусили обходитися з ним, як з жебраком. Так що це складний випадок. Гадаю, доведеться ще трохи потримати його тут.

— Може, йому це би не завадило, — промовив другий голос. — Але з іншого боку..., він тільки маленька людина. Великі справи ніколи не були призначені для нього, на це йому би не вистачило сили. Тож треба подивитися до записів. Дивіться! Дещо тут свідчить на його користь.

— Може й так, — відрубав перший голос. — Але, переконаний, що жоден із цих аргументів не витримає ретельного розгляду.

— Давайте хоч спробуємо, — запропонував другий голос. — Ось, наприклад. За покликанням своїм Ніґґл був художником. Не генієм, звичайно, але... Листок, намальований Ніґґлом, виглядає досить привабливо. Згадайте, як він завжди переживав через те, щоб листя вийшло чим красивішим, і все тільки заради самого листя. Йому й на гадку не спадало, що це звеличує його самого. Дивіться, тут, наприклад, жодного слова нема про те, що він робив вигляд, хай навіть перед самим собою, ніби це виправдовувало його неуважність щодо речей, встановлених законом.

— Тоді він не мав права бути настільки неуважним, — сказав перший голос.

— Але ж він завжди приходив, якщо хтось потребував його, — зазначив другий голос.

— Аж ніяк, не завжди. А лише тоді, коли це не коштувало йому багато сили. І разом з тим, він постійно нарікав, що його "відволікають". Подивіться самі! Записи аж рясніють такими висловлюваннями впереміш із різними недолугими наріканнями і навіть прокльонами.

— Так, це правда. Але нещасному тоді дійсно здавалося, що його відволікають. Та він ніколи не чекав ніякої винагороди, як вони це там називають. Ось, наприклад, випадок Періша. Це той, що прибув згодом, сусід Ніґґла. Він же жодного разу й пальцем для Ніґґла не поворухнув, а про подяку годі й говорити. Але тут нема жодного слова про те, щоб Ніґґл колись чекав цієї подяки. Ні, у нього й думки такої не виникало.

— Так, це свідчить на його користь, — сказав перший голос. — Але не дуже переконливо. Якщо придивитися краще, гадаю, виявиться, що Ніґґл швидше за все просто забував про це. Всі просьби Періша він вважав прикрим непорозумінням, і відразу ж викидав їх з голови, щойно з ними було покінчено.

— Але подивіться, — наполягав другий голос, — ось, останній запис. Ця поїздка у дощ. Я підкреслюю, що це найсправжнісінька самопожертва. Ніґґл передчував, що впускає останню нагоду закінчити картину. До того ж він здогадувався, що Періш даремно так переживає.

— Ви перегинаєте палицю, — зазначив перший голос. — Але однаково останнє слово належить вам. Це ваша справа — виставляти все у якнайкращому світлі. І часом у вас непогано виходить. Отже, що ви пропонуєте?

— Я гадаю, вже час дозволити йому відпочити. Він потребує заспокоєння.

Ніґґлові здалося, що ніхто ще не був до нього щедрішим за цей голос. Коли він промовив "заспокоєння", Ніґґла ніби обсипали коштовними дарами, або він отримав запрошення на королівське свято. Його геть приголомшило це "дати відпочити", і він відчув, як в цілковитій темряві обличчя його заливає фарба сорому. Так буває, коли вас раптом похвалять уголос, а ви самі й усі навколо знають, що похвала ця не заслужена. Ніґґл глибше закутався колючою ковдрою. Було зовсім тихо. Потім перший голос спитав його, прямісінько під вухом:

— Ти ж все чув?

— Так.

— То що ж ти можеш сказати?

— Прошу, скажіть, як там Періш? Я так скучив за ним. Сподіваюся, він не дуже хворий. Може, ви зможете й ногу його полікувати — вона завжди приносить йому стільки страждань. І, запевняю вас, ми не варті таких турбот. Періш був дуже добрим сусідом. Він продавав мені чудову картоплю, і зовсім недорого, а це, самі розумієте, дозволяє уникнути багатьох клопотів.

— Справді? — спитав перший голос. — Я радий за нього.

Знову стало тихо. Потім Ніґґл почув, як голоси віддаляються.

"Добре, я згоден, — промовив перший голос, десь дуже-дуже далеко. — Нехай рушає на наступну станцію. Хоч би й завтра!"

Коли Ніґґл прокинувся, жалюзі на вікнах були підняті, а його кімнаточку заливало сонячне світло. На стільці, де він на ніч складав лікарняну форму, тепер звідкись взявся зручний одяг. Після сніданку до нього прийшов лікар. Він намастив його кровоточиві долоні якимось бальзамом і рани відразу затяглися. На дорогу лікар дав йому кілька корисних порад і (про всяк випадок) пляшечку тоніка. Потім Ніґґла пригостили тістечками і келихом вина, і вручили йому квиток.

"Можете йти на станцію, — сказав лікар. — Там носильник, він придивиться за вами. Прощавайте!"

Ніґґл тихесенько вислизнув через центральні двері, і завмер на порозі. Сонце засліпило його. Адже він пам'ятав тільки велику станцію, і тому думав, що знаходиться в такому ж великому місті. Але все виявилося зовсім не так. Він стояв на вершині пагорба, голого, зеленого, овіяного пронизливим вітром. Навколо нікого не було. В долині, біля підніжжя пагорба, немов дзеркало, виблискував на сонці дах станції.

Ніґґл почав спускатися впевненими широкими кроками. Носильник відразу впізнав його. "Сюди, сюди!" і він провів Ніґґла на платформу. Там стояв малесенький дивний потяг — один паротяг і один вагончик. Обидва виблискували — відразу було помітно, що фарба зовсім свіжесенька. Напевно це була їхня перша подорож. Та що там потяг! Навіть колії виблискували, підпори під ними були пофарбовані у чудовий зелений колір, а від шпалів виходив незрівнянний аромат свіжої, розігрітої сонцем смоли.

Вагон був порожнім.

— Куди прямує потяг? — запитав Ніґґл носильника.

— Гадаю, що це місце ще не встигло отримати назву. Але вам там сподобається, — і він затраснув за Ніґґлом двері вагона.

Маленький паровоз відразу запахкав, а Ніґґл відкинувся на спинку сидіння. Потяг рухався глибокою улоговиною, поміж двома її зеленими схилами під блакитним дахом неба. Минуло, здавалося, зовсім мало часу, і паровоз дав гудок, зарипіли гальма, і потяг зупинився. Навколо не було ні станції, ні бодай таблички з назвою місця, тільки кілька сходинок нагору зеленим насипом, туди, де росла підстрижена зелена огорожа. Піднявшись, Ніґґл побачив фірточку, а поруч свій велосипед чи, принаймні, такий самий. На фіртці було щось схоже на жовту етикетку, де великими чорними літерами було виписано "Ніґґл".

Ніґґл розчахнув фіртку й сів на велосипед. Він помчав вниз із гори, осяяної весняним сонцем. Незабаром стежина зникла, і Ніґґл поїхав по свіженькій траві. Вона була зеленою, густою, та кожну травинку її можна було роздивитися. Чоловік вже десь бачив щось таке, а може тільки мріяв про це море трави? Вихиляси місцевості також видавалися йому знайомими. Так, тут починається схил перед рівниною, а потім знову підйом. Раптом величезна зелена тінь заслонила від нього сонце. Ніґґл підвів голову й від побаченого гепнувся з велосипеду.

Перед ним стояло дерево, його дерево, довершено досконале, якщо звичайно можна так сказати про живе дерево. На ньому саме розпускалися листочки, росли гілочки і вигиналися від вітру, від того вітру, який Ніґґл так часто передчував, передбачав, але не міг передати. Зараз він дивився на дерево, а руки його повільно підіймалися аж поки не розкрилися широко, ніби для обіймів.

"Це справжнісінький дар!" — тільки й промовив він нарешті, і це стосувалося його таланту і завершенню його праці, хоча сам Ніґґл вжив це слово у прямому значенні.

Ніґґл не міг надивитися на дерево, не в змозі відвести від нього очей. Тут був кожен листочок, над яким він працював колись. І виглядали вони всі точнісінько так, як він їх задумав, але аж ніяк не так, як вони виходили на полотні. З-поміж численних листочків були ті, що встигли розпуститися лише в його уяві, й навіть ті, яким на це не вистачило часу. На їхній тендітній поверхні не було ні слів, ні чисел, але можна було прочитати дати, як у календарі. Й це було чи не найдивовижнішим, адже він чітко бачив, що деякі найпрекрасніші листочки (найяскравіші представники його стилю) були створені спільно з містером Перішем. Саме так і не інакше!

Скрізь на дереві гніздилися пташки. Чудові птахи, вони так незрівнянно співали! На його очах вони відкладали яєчка, вилуплювалися, ставали на крило й летіли ген до лісу, несучи свої найдивовижніші пісні. Виявляється і ліс був тут. Він простягся в далечінь і лише за небокраєм виднілися обриси гір.

Ніґґл ще трохи посидів біля дерева, а потім встав і попрямував до лісу. Дерево не набридло йому, аж ніяк! Просто він більше не потребував того, аби дивитися на нього, він ніби ввібрав дерево в себе і відчував тепер як росте кожна його гілочка. Тож він ішов лісом, й тут виявилася дивна річ. Адже ж ліс знаходився на віддалі, та до нього таки можна було приблизитися і навіть зайти в нього, а він однаково не втрачав своєї віддаленості.