Листок, намальований Ніґґлом - Сторінка 4

Ви тільки уявіть, як цікаво було гуляти цією країною. Йдете-йдете, а перед вами простягалися нові незвідані далі. З'являвся другий, третій, четвертий плин, вдвічі, втричі, вчетверо прекрасніший. Увесь світ відкривався вам на долоні (чи на картині, якщо вам так більше до вподоби). Та скрізь є свої межі. Так само й тут. Поступово, хоч і повільно наближалися гори. Вони видавалися вже не частиною картини, а переходом до чогось іншого, невідомого, якимось проблиском наступної сходинки — іншої картини.

Ніґґл невтомно мандрував, заглядаючи в кожен куточок, але не можна сказати, що він тинявся. Він все уважно вивчав. Дерево виявилося завершеним, отже, його ніхто не знищив. "Ось так вийшло все зовсім навпаки", — виникла в нього думка. Проте в лісі було ще чимало такого, що потребувало доопрацювання, до чого ще треба було докласти зусиль. Нічого зайвого чи неправильного він не помічав, проте бачив безліч незакінченого. А головне, що він тепер чітко усвідомлював де є потреба довершення.

По якомусь часі Ніґґл присів відпочити під одним дуже красивим віддаленим деревом. Воно було чимось схоже на те його дерево, та все таки інше, якесь особливе... Хоча, якщо придивитися, воно було не досить індивідуальним, і саме тому потребувало уваги. Ніґґл почав роздумувати над тим, з чого варто почати роботу, чим закінчити, скільки це потребуватиме часу, але щось не давало йому змоги прийняти остаточне рішення.

"Так, звичайно! — вигукнув він нарешті. — Періш! Ось кого мені не вистачає. Адже він знає про землю, дерева і різноманітні рослинки чимало такого, про що я ніколи не чув. Зрештою, це ж не мій власний парк. Без допомоги та поради я нічого не вдію. Давно треба було подумати про це".

Він піднявся й попрямував туди, звідки вирішив починати роботу. Він вже скидав куртку й раптом зупинився. Внизу, в малесенькій, прихованій з усіх сторін улоговинці, звідки не було видно ні других, ні третіх планів, стояв чоловік. Він спирався на лопату й на всі боки розгублено крутив головою, виказуючи нерозуміння що йому робити далі. Ніґґл погукав його: "Періш!"

Періш перекинув лопату через плече й почимчикував до Ніґґла. Він досі трохи накульгував. Вони мовчки привіталися кивками голови, так само як колись, коли зустрічалися на стежині між двома живими огорожами. Тільки цього разу обидва чоловіки пішли в одну сторону, пліч-о-пліч. Вони не потребували слів. Мовчки домовилися про те, де краще побудувати будиночок, а де закласти садочок. Це треба було зробити щонайперше — цих речей тут дуже не вистачало. Під час роботи виявилася ще одна цікава штука: з них двох Ніґґл тепер значно краще розподіляв час і організовував усе, повністю поринувши у будівництво. Періш, навпаки, уважно вдивлявся в оточуючий його світ, подовгу роздивлявся дерева. Та найчастіше він приходив до того дерева.

Якось Ніґґл садив живу огорожу, а Періш лежав поруч, витягшись на траві, і невідривно дивився на маленьку квіточку, що росла в зеленій траві. Квіточка мала дивовижну досконалу форму.

Колись давно Ніґґл серед коріння дерева намалював не одну таку квіточку. Раптом Періш підняв очі — його обличчя було осонене, він посміхався.

— Як тут чудово! Знаєш, Ніґґл, я не вартий усього цього. Якби ж ти не закинув за мене слівце...

— Дурниці! — відмахнувся Ніґґл. — Не пам'ятаю, що я там говорив, але напевно це нічого не вирішувало.

— Та ні, ти ж бачиш — того вистачило. Вони випустили мене значно раніше. Пам'ятаєш той другий голос? Це він мене сюди відіслав. Він сказав, що ти хотів мене бачити. Це означає, що я всім завдячую тобі.

— Не мені, а другому голосові. Ми обидва йому завдячуємо.

Так вони разом і жили і будували. Скільки часу минуло, цього я не можу сказати напевне. Спочатку, ніде правди діти, бувало вони сварилися, особливо коли втомлювалися, а інколи вони все таки стомлювалися. Виявилося, що вони обидва дістали на дорогу по пляшечці тоніку. Пляшки були однаковісінькі, кожна мала на собі наліпку: "Приймати кілька крапель перед сном. Розбавити джерельною водою".

Джерело вони знайшли в самісінькому серці лісу. Ніґґл задумав його дуже-дуже давно, але зрештою не встиг намалювати. Й ось виявилося, що джерело живить велике озеро, що виблискує вдалині на обрії, а отже, й кожну травиночку, яка росла в долині.

Від кількох цих крапель вода ставала гіркою, від неї в роті все терпло, але вона відновлювала сили та просвітлювала думки. Коли вони випивали по цілому келиху, то лягали відпочити, а коли знову бралися до роботи, все виходило на диво швидко й весело. У такі миті Ніґґл особливо натхненно вигадував нові красиві квіти та різноманітні рослини, а Періш відразу ж вирішував куди найкраще їх посадити. Потреба пляшок з тоніком зникла задовго до того, як вони спорожніли. Періш перестав кульгати.

Робота поволі завершувалася. Тепер вони частенько дозволяли собі поблукати, щоб намилуватися деревами і квітами, подумати про колір і форму, і просто про те, що й до чого. Часом вони вдвох співали. Та попри це погляд Ніґґла мимоволі щораз частіше звертався в бік гір.

Нарешті настав час, коли хатинка в улоговинці, сад, дерева, ліс, озеро, та й ціла країна стали нарешті такими, якими й мали бути — зовсім особливими, певним чином єдиними. Дерево рясно вкрив цвіт.

"Сьогодні ввечері ми закінчимо роботу, — сказав Періш одного разу. — Давай після цього вирушимо в невелику подорож".

Вони вийшли на дорогу наступного ранку, минули другий, третій, четвертий план, і так дісталися зрештою до кордону, чи краще сказати до межі країни. На це, здавалося, не вказувало ніщо: тут не було ні риски, ні огорожі, та вони однаково зрозуміли, що ця країна закінчується. Назустріч їм з боку гір вкритими травою схилами спускався чоловік. Він був схожим на пастуха.

"Я із задоволенням супроводжуватиму вас, — сказав він, підійшовши ближче. — Якщо ви, звичайно, збираєтеся рушати далі".

На мить між ними ніби пролягла тінь. Ніґґл зрозумів, що тепер він просто змушений іти далі і він піде, а от Періш не був готовим до цього й дуже хотів ще залишитися.

— Я краще зачекаю на мою дружину, — сказав він Ніґґлові. — Бо інакше їй буде самотньо. Відчуваю, що їй теж дорога сюди вслід за мною, коли настане її час, і коли я буду готовий зустріти її. Будинок тепер закінчений, ми зробили все, що могли, і мені дуже кортить його їй показати. Вона швидко приведе там все до ладу й затишно облаштує. Тай взагалі їй має сподобатися.

Тут Періш звернувся до пастуха:

— Скажіть, ви ж маєте знати, що це за країна, як вона називається?

— Країна Ніґґла. Хіба ви не знали? Адже це картина Ніґґла, принаймні більша частина. А нещодавно тут з'явився ще й сад Періша.

— Картина... — Періш виглядав приголомшеним. — Отже, ти все це намалював, ще тоді... Ні за що не подумав би. Чому ж ти раніше мені не сказав?

— Він намагався, — відповів замість Ніґґла пастух. — Давно вже. Але ви не звертали уваги, і навіть збиралися залатати полотном дах. Адже ви з дружиною вважали картину "Ніґґлівськими витребеньками", або просто "ляпаниною".

— Та ж тоді все було якесь несправжнє.

— Звичайно. Тоді то був тільки промінчик. Але будь-який промінчик можна вловити, варто лише трішечки постаратися.

— Я сам винен, — втрутився Ніґґл. — Я ж нічого тобі як слід не пояснив. Знаєш, я ж іноді називав тебе старим кротом. Але зараз це немає значення. Ми стільки побачили, стільки пережили разом. Може й могло все бути інакше, але чи потрібно це? Адже однаково зараз все добре, чи не так? Та тепер мені вже час. Прощавай! Я впевнений, ми ще побачимося, і тоді вже напевно для чогось придамося.

Так вони й попрощалися. На мить Ніґґл повернувся — на дереві розквітнула велика квітка, яскрава, немов полум'я. Всі птахи кружляли в повітрі й співали. Він посміхнувся, кивнув Перішеві й попрямував вперед за пастухом.

Йому належало чимало дізнатися: про високогірні пасовища, про овець і про те, яким безхмарним буває небо. Він підіймався схилами пагорбів щораз вище, поступово наближаючись до гір. Хтозна, що з ним потім сталося. Сидячи у своєму старовинному будинку, маленький Ніґґл зміг передбачити обриси гір, таким чином вони й потрапили до нього на картину. Аж ось вони справжнісінькі, а що чекає на нього за ними — про це можуть розповісти хіба ті, хто досягнув їхніх вершин.

***

— А от я думаю, він був людиною до нічого, — сказав Томпкінс, член міської ради. — Геть непотрібний. Та яка з нього була користь для суспільства?

— Навіть не знаю, — відповів Аткінс (шкільний учитель, не найвпливовіша особа в місті). — Я не судив би настільки категорично. Адже це залежить від того, що саме вважати користю.

— Користь — це користь, практична, економічна, зрештою. Ймовірно, навіть таких громадян можна було якимось чином використати, якщо би дехто у наших школах краще виконував свої обов'язки. Та ні! Як наслідок, суспільство дістає геть непотрібних людей. Якби я керував цією країною, я змусив би людей такого штибу займатися тим, на що вони здатні. Наприклад, мити посуд десь у громадській кухні. І не переживайте, я прослідкував би, щоб вони виконували все, як слід. Інакше їх би усували. Зокрема, його варто було усунути.

— Усунути? Що ви маєте на увазі? Відправили би його в подорож раніше, ніж настав його час?

— Так, саме так, якщо висловлюватися вашою дурнуватою застарілою мовою. Я спустив би його надолину сміттєвою трубою — прямісінько на смітник! От що я маю на увазі.

— Отже, ви вважаєте, що малярство нічого не варте, що його не слід оберігати й удосконалювати?

— Ні, малярство таки дечого варте, тільки не ця мазанина. Активні, молоді хлопці, якщо вони не бояться сучасних ідей, стилів, завжди знають як себе показати. Але ж не цей старий ідіот зі своїми снами на яву. Та якби він написав хоч один пристойний вражаючий плакат — було би про що говорити. Але ні, він зациклився на своїх листочках і квіточках. Якось я спитав його, що такого він у них знайшов. І знаєте, що він мені відповів?! — "Вони красиві!" "Що? — перепитав я, — органи травлення й розмноження рослин?" А він навіть не знайшовся з відповіддю. Старе тріпло!

— Тріпло... — зітхнув Аткінс. — Так, нещасний так нічого й не завершив. Тепер, коли його нема, полотна мають "корисніше застосування", але як на мене, Томпкінсе, то я не впевнений, що воно "корисніше".